ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2019 року

м. Київ

справа №2-175/213/16-ц

провадження № 61-14202св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Державне підприємство "Адміністративно-господарське підприємство",

відповідач - ОСОБА_1,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спора, - Управління інфраструктури обласної державної адміністрації м. Дніпропетровська, юридичне управління обласної державної адміністрації м. Дніпропетровська,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 липня 2016 року, ухвалене у складі судді Озерянської Ж. М., та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 листопада 2016 року, постановлену колегією у складі суддів: Глущенко Н. Г., Пищиди М. М., Макарова О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2016 року Державне підприємство "Адміністративно-господарське підприємство" (далі - ДП "Адміністративно-господарське підприємство") звернулось з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Посилалось на те, що з 21 березня 2014 року по 27 жовтня 2015 року ОСОБА_1 обіймав посаду директора ДП "Адміністративно-господарське підприємство".

Бухгалтерською перевіркою встановлено, що у період з 1 квітня 2014 року по 30 листопада 2015 року між ДП "Адміністративно-господарське підприємство" та ОСОБА_1 укладені:

-договір позики № 2 від 30 квітня 2014 року на суму 3 000 гривень;

-договір позики № 3 від 07 квітня 2014 року на суму 1 550 гривень;

-договір позики № 4 від 15 травня 2014 року на суму 1 900 гривень;

-договір позики № 5 від 10 червня 2014 року на суму 5 000 гривень;

-договір позики № 6 від 12 серпня 2014 року на суму 18 000 гривень;

-договір позики № 7 від 18 серпня 2014 року на суму 2 500 гривень;

-договір позики № 8 від 02 вересня 2014 року на суму 25 000 гривень;

-договір позики № 9 від 04 вересня 2014 року на суму 2 075 гривень;

-договір позики № 10 від 03 жовтня 2014 року на суму 20 000 гривень;

-договір позики № 11 від 05 листопада 2014 року на суму 4 000 гривень;

-договір позики № 12 від 10 листопада 2014 року на суму 26 000 гривень;

-договір позики № 13 від 21 листопада 2014 року на суму 1 000 гривень;

-договір позики № 14 від 26 листопада 2014 року на суму 2 000 гривень;

-договір позики № 15 від 18 січня 2015 року на суму 2 000 гривень;

-договір позики №16 від 03 березня 2015 року на суму 25 000 гривень;

-договір позики № 17 від 24 квітня 2015 року на суму 70 000 гривень;

-договір позики № 18 від 12 травня 2015 року на суму 15 000 гривень;

-договір позики № 19 від 29 травня 2015 року на суму 8 000 гривень;

-договір позики № 20 від 04 червня 2015 року на суму 3 700 гривень;

-договір позики № 21 від 25 червня 2014 року на суму 4 000 гривень;

-договір позики № 22 від 15 липня 2015 року на суму 13 000 гривень;

-договір позики № 23 від 16 липня 2015 року на суму 10 000 гривень;

-договір позики № 26 від 03 вересня 2015 року на суму 3 200 гривень;

-договір позики № 27 від 16 вересня 2015 року на суму 15 000 гривень;

-договір позики № 28 від 17 вересня 2015 року на суму 15 000 гривень;

-договір позики № 29 від 02 жовтня 2015 року на суму 20 000 гривень;

-договір позики № 30 від 13 жовтня 2015 року на суму 15 000 гривень.

Повернення позикових зобов`язань проводилось шляхом відрахування коштів із заробітної плати ОСОБА_1, проте після його звільнення повернення коштів припинено.

Посилаючись на наведене, уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договорами у розмірі 83 880,87 гривень та пеню у розмірі 70 526,87 гривень, а всього 154 407,74 гривень.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 липня 2016 року позовні вимоги задоволено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ДП "Адміністративно-господарське підприємство" кошти за договорами позики, що укладені протягом 1 квітня 2014 року-30 листопада 2015 року в сумі 83 880,87 гривень, пеню в сумі 70 526,87 гривень, судовий збір в розмірі 2 828 гривень.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з доведеності позовних вимог як в частині суми боргу за договорами позики, так і в частині правомірності розрахунку пені, розмір якої передбачений договорами позики.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін як таке, що ухвалено із дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У грудні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати судові рішення в частині стягнення з нього пені та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову; у іншій частині судові рішення не оскаржені.

На думку заявника, ухвалюючи рішення в частині стягнення пені у розмірі 1% від загальної суми боргу за кожен день прострочення, суди не врахували, що за договорами позики виникли господарські зобов`язання, які повинні регулюватись положеннями статей 4, 173, 174, 175 Господарського кодексу України, тому пеню необхідно вираховувати, виходячи з умов договорів.

Оскільки договорами чітко не визначено базу нарахування пені, встановити конкретний розмір штрафних санкцій та порядок їх нарахування неможливо, а тому стягнення пені у розмірі 1% від загальної суми боргу за кожен день прострочення є неправомірним. Заявник зазначає, що пеню необхідно обраховувати, виходячи зі статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань".

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скарго і ухвалою цього ж суду від 5 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У 2018 році справа надійшла до Верховного Суду.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами встановлено, що між ОСОБА_1 та ДП "Адміністративно-господарське підприємство" укладені такі договори позики, за якими грошові кошти надані для побутових потреб позичальника:

-договір позики № 2 від 30 квітня 2014 року на суму 3 000 гривень;

-договір позики № 3 від 07 квітня 2014 року на суму 1 550 гривень;

-договір позики № 4 від 15 травня 2014 року на суму 1 900 гривень;

-договір позики № 5 від 10 червня 2014 року на суму 5 000 гривень;

-договір позики № 6 від 12 серпня 2014 року на суму 18 000 гривень;

-договір позики № 7 від 18 серпня 2014 року на суму 2 500 гривень;

-договір позики № 8 від 02 вересня 2014 року на суму 25 000 гривень;

-договір позики № 9 від 04 вересня 2014 року на суму 2 075 гривень;

-договір позики № 10 від 03 жовтня 2014 року на суму 20 000 гривень;

-договір позики № 11 від 05 листопада 2014 року на суму 4 000 гривень;

-договір позики № 12 від 10 листопада 2014 року на суму 26 000 гривень;

-договір позики № 13 від 21 листопада 2014 року на суму 1 000 гривень;

-договір позики № 14 від 26 листопада 2014 року на суму 2 000 гривень;

-договір позики № 15 від 18 січня 2015 року на суму 2 000 гривень;

-договір позики №16 від 03 березня 2015 року на суму 25 000 гривень;

-договір позики № 17 від 24 квітня 2015 року на суму 70 000 гривень;

-договір позики № 18 від 12 травня 2015 року на суму 15 000 гривень;

-договір позики № 19 від 29 травня 2015 року на суму 8 000 гривень;

-договір позики № 20 від 04 червня 2015 року на суму 3 700 гривень;

-договір позики № 21 від 25 червня 2014 року на суму 4 000 гривень;

-договір позики № 22 від 15 липня 2015 року на суму 13 000 гривень;

-договір позики № 23 від 16 липня 2015 року на суму 10 000 гривень;

-договір позики № 26 від 03 вересня 2015 року на суму 3 200 гривень;

-договір позики № 27 від 16 вересня 2015 року на суму 15 000 гривень;

-договір позики № 28 від 17 вересня 2015 року на суму 15 000 гривень;

-договір позики № 29 від 02 жовтня 2015 року на суму 20 000 гривень;

-договір позики № 30 від 13 жовтня 2015 року на суму 15 000 гривень.

Порядок нарахування пені за прострочення виконання зобов`язань з повернення позики встановлений у пункті 6.4 договорів позики.

Згідно з цим пунктом у разі неповернення в обумовлений пунктом 4.2 договору строк суми позики позичальнику, окрім процентів, передбачених пунктом 5.1 договору, а саме 0%, нараховується пеня у розмірі 1% за кожен день прострочення, але не більш 1% від суми позики.

Суд також встановив, і це не заперечується сторонами, що позикові зобов`язання погашались шляхом відрахування коштів із заробітної плати ОСОБА_1 і на час звільнення останнього з посади погашення суми боргу за договорами позики припинилося.

Станом на 22 січня 2016 року залишились невиконаними такі договори позики:

- договір № 10 від 3 жовтня 2014 року на суму 20 000 гривень строком на 1 місяць, який підлягав виконанню до 3 листопада 2014 року, проте у повному обсязі заборгованість за ним погашена 30 листопада 2014 року;

- договір № 18 від 12 травня 2015 року на суму 15000 гривень строком на 2 місяці, який підлягав виконанню до 12 липня 2015 року, проте у повному обсязі заборгованість за ним погашена 30 вересня 2014 року;

- договір № 19 від 29 травня 2015 року на суму 8 000 гривень строком на 1 місяць, який підлягав виконанню до 29 червня 2015 року, проте у повному обсязі заборгованість за ним погашена 27 жовтня 2015 року;

- договір № 22 від 15 липня 2015 року на суму 13 000 гривень строком на 1 місяць, який підлягав виконанню до 15 серпня 2015 року, проте станом на 22 січня 2016 року заборгованість за ним не погашена і складає 5 680,87 гривень;

- договір № 23 від 16 липня 2015 року на суму 10 000 гривень строком на 1 місяць, який підлягав виконанню до 16 серпня 2015 року, проте станом на 22 січня 2016 року заборгованість за ним не погашена і складає 10 000 гривень;

- договір № 26 від 3 вересня 2015 року на суму 3 200 гривень строком на 1 місяць, який підлягав виконанню до 3 жовтня 2015 року, проте станом на 22 січня 2016 року заборгованість за ним не погашена і складає 3 200 гривень;

- договір № 27 від 16 вересня 2015 року на суму 15 000 гривень строком на 3 місяці, який підлягав виконанню до 16 грудня 2015 року, проте станом на 22 січня 2016 року заборгованість за ним не погашена і складає 15 000 гривень;

- договір № 28 від 17 вересня 2015 року на суму 15 000 гривень строком на 3 місяці, який підлягав виконанню до 17 грудня 2015 року, проте станом на 22 січня 2016 року заборгованість за ним не погашена і складає 15 000 гривень;

- договір № 29 від 2 жовтня 2015 року на суму 20 000 гривень строком на 3 місяці, який підлягав виконанню до 2 січня 2016 року, проте станом на 22 січня 2016 року заборгованість за ним не погашена і складає 20 000 гривень;

- договір № 30 від 13 жовтня 2015 року на суму 15 000 гривень строком на 3 місяці, який підлягав виконанню до 13 січня 2016 року, проте станом на 22 січня 2016 року заборгованість за ним не погашена і складає 15 000 гривень.

З поданого позивачем розрахунку пені суди встановили, що ДП "Адміністративно-господарське підприємство" обчислило пеню із розрахунку 1% від суми непогашеної заборгованості за кожен день прострочення, що у загальному складає 70 526,87 гривень.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, поклав в основу рішення здійснений ДП "Адміністративно-господарське підприємство" розрахунок основного боргу і пені, нарахованої відповідачу у зв`язку з простроченням виконання своїх зобов`язань з повернення позики.

Проте у повному обсязі з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитись не можна.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 ЦК України).

Статтею 525 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Статтями 610, 611 ЦК України встановлено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551 ЦК України).

Установивши, що відповідач порушив зобов`язання з повернення позики, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, визначив характер спірних правовідносин та, правильно застосувавши положення статей 526, 625, 1046, 1047, 1049 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_1 суми неповерненої позики у загальному розмірі 83 880,87 гривень та пені, нарахованої у зв`язку з порушенням договірних зобов`язань.

Доводи заявника про те, що між ним та ДП "Адміністративно-господарське підприємство" укладено господарські договори, які повинні регулюватись відповідними положеннями Господарського кодексу України (436-15) , не спростовують правильності цих висновків і відхиляються касаційним судом, оскільки предметом договорів позики зазначено побутові потреби позичальника.

Проте при визначенні розміру належної до стягнення суми пені суди не врахували, що згідно зі статтею 551 ЦК України розмір неустойки (штрафу, пені) встановлюється договором.

ОСОБА_1 та ДП "Адміністративно-господарське підприємство", укладаючи договори позики, у пунктах 6.4 узгодили порядок нарахування і розмір пені, а саме встановили, що пеня нараховується у розмірі 1% за кожен день прострочення повернення позики, але не більше 1% від суми позики.

Даний пункт є двозначним за змістом і передбачає можливість тлумачення як на користь позикодавця (нарахування пені за ставкою 1% від суми боргу, але не більше 1% від суми позики, за кожен день прострочення) так і на корись позичальника (сукупна пеня за договором за увесь період прострочення не може перевищувати 1% від суми позики).

Принципи тлумачення змісту правочину визначені у статті 213 ЦК України, згідно з якою при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за цими правилами немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

При тлумаченні умов договору суд повинен виходити з того, що особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови (принцип contra proferentem -слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав).

ДП "Адміністративно-господарське підприємство", укладаючи з ОСОБА_1 договори позики, на власний ризик включило до них умову щодо порядку обчислення пені, яка має двозначне тлумачення, тому така умова тлумачитися на користь відповідача, який наполягає, що згідно з пунктом 6.4 договорів позики загальний розмір пені за кожним із договорів не може перевищувати 1% від суми позики.

Таким чином, належна до стягнення пеня підлягає обчисленню із урахуванням встановленого у пункті 6.4 договорів позики її максимального розміру - не більше 1% від суми позики за кожним договором.

За таких обставин пеня, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ДП "Адміністративно-господарське підприємство", не може перевищувати: за договором № 10 від 3 жовтня 2014 року - 200 гривень; за договором № 18 від 12 травня 2015 року - 150 гривень; за договором № 19 від 29 травня 2015 року - 80 гривень; за договором № 22 від 15 липня 2015 року - 130 гривень; за договором № 23 від 16 липня 2015 року - 100 гривень; за договором № 26 від 3 вересня 2015 року - 32 гривні; за договором № 27 від 16 вересня 2015 року - 150 гривень; за договором № 28 від 17 вересня 2015 року - 150 гривень; за договором № 29 від 2 жовтня 2015 року - 200 гривень; за договором № 30 від 13 жовтня 2015 року - 150 гривень, а всього 1 342 гривень.

Суди попередніх інстанцій не врахували обмеження щодо розміру пені, встановлені пунктом 6.4 договорів, що призвело до ухвалення помилкового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача пені у загальному розмірі 70 526,87 гривень, обчисленої із розрахунку 1% від суми непогашеної заборгованості за кожен день прострочення.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційний суд змінює рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 листопада 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ДП "Адміністративно-господарське підприємство" пені і зменшує належну до стягнення суму з 70 526,70 гривень до 1 342 гривні.

Щодо судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

ДП "Адміністративно-господарське підприємство" у зв`язку з частковим задоволенням позову підлягає відшкодуванню сплачений за подання позовної заяви судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог у сумі 1 560,77 гривень; ОСОБА_1 у зв`язку з частковим задоволенням касаційної скарги підлягає відшкодуванню пропорційно задоволеним вимогам судовий збір, сплачений за подання апеляційної і касаційної скарг, у розмірі 1 637,91 гривень.

За таких обставин касаційний суд, керуючись статтею 141 ЦПК України і принципом пропорційності відшкодування судового збору розміру задоволених позовних вимог, змінює розподіл судових витрат у справі і стягує з ДП "Адміністративно-господарське підприємство" на користь ОСОБА_1 у відшкодування судового збору 77,14 гривень (1 768,48+1 886,74)*44,81%) ? (2 828*55,19%).

Керуючись статтями 141, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 листопада 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" пені змінити і зменшити розмір належної до стягнення пені з 70 526,70 гривень до 1 342 гривні.

Змінити рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 липня 2016 року в частині розподілу судових витрат та стягнути з

Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" на користь ОСОБА_1 у відшкодування судового збору 77,14 гривень.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.