розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит плюс" на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Панченка М. М., Волошиної В. М., Слюсар Т. А.,

У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит плюс" (далі - ТОВ "Автокредит плюс"), Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") про стягнення грошових коштів.

Позов мотивовано тим, що 17 серпня 2014 року між ним та ТОВ "Автокредит плюс" укладено договір фінансового лізингу № ZR00А!0000604144, за умовами якого відповідач, як лізингодавець, зобов'язується після придбання у свою власність передати за плату у лізинг позивачу, як лізингоодержувачу, транспортний засіб - автомобіль "Міtsubіshі Grаndis" універсал, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, вартістю 155 500 грн, строк лізингу - 60 місяців (а. с. 6-20).

За період з 14 жовтня 2014 року по 28 квітня 2015 року позивачем внесено на рахунок відповідача 66 130 грн.

29 квітня 2015 року на вимогу ТОВ "Автокредит плюс", у зв'язку із заборгованістю по виконанню договора, ОСОБА_4 повернув лізингодавцю предмет лізингу - автомобіль "Міtsubіshі Grаndis" універсал, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1.

Позивач посилався на те, що спірний договір лізингу, в порушення вимог статті 220 ЦК України, не посвідчено нотаріально.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_4 просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь 66 130 грн, як платежі, внесені за договором фінансового лізингу, а також 4 500 грн, як витрати на правову допомогу.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 22 червня 2017 року у складі судді Тітова М. Ю. у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсутні підстави вважати договір фінансового лізингу, укладений між позивачем та ТОВ "Автокредит плюс", недійсним та застосувати наслідки недійсності правочину, які передбачені частиною 1 статті 216 ЦК України.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 22 червня 2017 року скасовано та у справі ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з ТОВ "Автокредит плюс" на користь ОСОБА_4 66 130 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що укладений між сторонами договір не відповідає вимогам закону щодо форми правочину в частині обов'язкового нотаріального посвідчення. Крім того, Умови договору є несправедливими і порушують принцип добросовісності. Тому наявні підстави для визнання договору нікчемним та стягнення на підставі статті 216 ЦК України з відповідача на користь позивача сплаченої суми у розмірі 66 130 грн.

У листопаді 2017 року ТОВ "Автокредит плюс" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити рішення апеляційного суду.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що укладений між сторонами договір відповідає установленим законом вимогам. Відповідно до частини 3 статті 207 ГК України господарське зобов'язання, визнане судом недійсним, вважається недійсним з моменту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визначається недійним з моменту його виникнення і припиняється на майбутнє, а не з моменту укладення. Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення.

У січні 2018 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу від ОСОБА_4, в яких він просив залишити оскаржуване судове рішення без змін, оскільки воно прийняте при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

14 травня 2018 року цивільну справу передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 17 серпня 2014 року між ОСОБА_4 та ТОВ "Автокредит плюс" укладено договір фінансового лізингу № ZR00А!0000604144, за умовами якого відповідач, як лізингодавець, зобов'язується після придбання у свою власність передати за плату у лізинг позивачу, як лізингоодержувачу, транспортний засіб - автомобіль "Міtsubіshі Grаndis" універсал, 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_1, вартістю 155 500 грн, строк лізингу - 60 місяців (а. с. 6-20).

Розмір щомісячних платежів за спірним договором лізингу передбачено сторонами у додатку № 2 до договору лізингу, який становить графік щомісячних лізингових платежів (а. с. 22).

Позивачем внесено на рахунок відповідача, у період з 14 жовтня 2014 року по 28 квітня 2015 року, 66 130 грн (а. с. 25-27).

29 квітня 2015 року на вимогу ТОВ "Автокредит плюс", у зв'язку із заборгованістю по виконанню договору, ОСОБА_4 повернув лізингодавцю предмет лізингу - автомобіль універсал, 2006 року випуску, "Міtsubіshі Grаndis" реєстраційний номер НОМЕР_1 (а. с. 24).

Апеляційний суд встановив, що договір фінансового лізингу від 17 серпня 2014 року, підписаний між ОСОБА_4 та ТОВ "Автокредит плюс", не було нотаріально посвідчено.

Підставою недійсності правочину згідно з частинами першою, другою статті 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. До таких правочинів застосовуються наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Враховуючи положення частини другої статті 628 ЦК України, за своєю сутністю такий договір є змішаним, оскільки містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору.

Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Аналогічний правовий висновок наведений у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2766цс15.

Встановивши, що договір фінансового лізингу від 17 серпня 2014 року, підписаний між ОСОБА_4 та ТОВ "Автокредит Плюс", не було нотаріально посвідчено, апеляційний суд зробив правильний висновок про часткове задоволення позову і стягнення з ТОВ "Автокредит Плюс" у відповідності до статті 216 ЦК України на користь позивача сплаченої суми у розмірі 66 130 грн.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення апеляційного суду в оскарженій частині постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду в оскарженій частині без змін.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 20 листопада 2017 року було зупинене виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки касаційне провадження у справі закінчено, то виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2017 року підлягає поновленню.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.