розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 лютого 2019 року у складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Іванченка М. М., Лапчевської О. Ф.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Приватного акціонерного товариства "Президент-Готель" (далі - ПрАТ "Президент-Готель"), Фонд державного майна України, третя особа - генеральний директор ПрАТ "Президент-Готель" ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідно до наказу від 09 червня 2017 року № 951 Фондом державного майна України, порушені його законні права, оскільки прийнято рішення про увільнення його від виконання обов`язків генерального директора ПрАТ "Президент-Готель". Міністерством юстиції України встановлено невідповідність наказу нормам чинного законодавства, оскільки він є чинним генеральним директором та скасувало реєстраційну дію, якою внесено зміни до виконавчого органу ПрАТ "Президент-Готель", про що видано наказ від 09 червня 2017 року № 1966/1. Із 07 червня 2017 року він перебував на лікарняному. Наказ Фонду державного майна України виданий під час перебування на лікарняному, в порушення статті 40 КЗпП України.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати протиправним та скасувати наказ від 09 червня 2017 року № 951 про призначення генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" та поновлення його на посаді генерального директора ПрАТ "Президент-Готель".

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки у ПрАТ "Президент-Готель" одноосібний виконавчий орган (генеральний директор) й у товаристві відсутня інша відповідна посада, тому Фонд державного майна України не мав можливості запропонувати позивачу іншу роботу з урахуванням кваліфікації та досвіду роботи, як наслідок він був увільнений відповідно до чинного законодавства. Питання звільнення працівників товариства та контроль за проведенням розрахунків із такими особами тощо, віднесено до повноважень генерального директора товариства. Проте у порушення законодавства та положень Статуту ПрАТ "Президент-Готель" саме позивачем не забезпечено видання наказу про звільнення, внесення запису до трудової книжки, проведення розрахунку тощо. Наказ Фонду державного майна України від 01 грудня 2016 року № 2183 "Про припинення повноважень генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" позивачем не оскаржується. Оскаржуваним наказом від 09 червня 2017 року увільнено позивача від виконання обов`язків генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" та призначено ОСОБА_2 на посаду генерального директора ПрАТ "Президент- Готель". Таким чином, виходячи зі змісту наказу, позивача увільнено саме від виконання обов`язків керівника, а не звільнено з посади керівника ПрАТ "Президент-Готель", а тому відсутні порушення прав позивача.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року рішення суду першої інстанції змінено. Викладено резолютивну частину у такій редакції. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Вважати увільненим ОСОБА_1 від виконання обов`язків генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" із 24 червня 2017 року. В іншій частині позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що доводи апелянта про те, що між сторонами фактично тривали трудові відносини, укладені на підставі контракту, не відповідають обставинам справи, оскільки термін дії контракту закінчився 03 грудня 2016 року. Надалі, наказом Фонду державного майна України від 01 грудня 2016 року № 2183 припинено повноваження ОСОБА_1. на посаді генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" із 05 грудня 2016 у зв`язку із закінченням терміну дії контракту № 404 та призначено його саме виконуючим обов`язки генерального директора товариства. Разом з тим звільнення ОСОБА_1 09 червня 2017 року відбулось із порушенням законодавства, тобто під час його тимчасової непрацездатності, тому позивача необхідно вважати увільненим із 24 червня 2017 року.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції, визнавши його увільненим від виконання обов`язків генерального директора з 24 червня 2017 року, за власною ініціативою розглянув вимогу, яка не була предметом судового розгляду, тобто вийшов за межі позовних вимог без обґрунтування такої необхідності. Судом залишено поза увагою, що Роз`яснення Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 грудня 1965 № 30/39 "Про порядок оплати тимчасового заступництва" були чинними на час прийняття оспорюваного наказу, а положення Роз`яснень безпосередньо врегульовують питання, щодо тимчасового виконання обов`язків. Фонд державного майна України фактично допустив його до роботи, що вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене.

Учасники справи своїм правом надати відзив на касаційну скаргу не скористалися.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України (1618-15) щодо законності та обґрунтованості.

Встановлені судами обставини

03 грудня 2013 року між позивачем та Фондом державного майна України укладений трудовий контракт, строком на три роки (пункт 7.1 контракту).

Згідно з пунктом 6.2 контракту № 404, він припиняється, зокрема, після закінчення строку його дії.

Пунктом 6.6 контракту, передбачено, що за два місяці до закінчення строку дії контракту він може бути продовжений за згодою сторін або укладений на новий строк.

Відповідно до наказу Фонду державного майна України від 01 грудня 2016 року № 2183 припинено повноваження ОСОБА_1 на посаді генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" із 05 грудня 2016 у зв`язку із закінченням терміну дії контракту № 404 та призначено його виконуючим обов`язки генерального директора товариства.

Позивач неодноразово брав участь у конкурсному відборі на заміщення вакантної посади керівника ПрАТ "Президент-Готель" 07 лютого, 07 квітня, 06 червня 2017 року, проте не визнаний переможцем такого відбору.

Відповідно до наказу Фонду державного майна України від 09 червня 2017 року № 951 увільнено ОСОБА_1 від виконання обов`язків генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" та призначено ОСОБА_2 на посаду генерального директора ПрАТ "Президент-Готель".

ОСОБА_2 призначений на посаду генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" за результатами конкурсного відбору керівників суб`єктів господарювання на заміщення вакантної посади керівника ПрАТ "Президент-Готель".

На виконання наказів Фонду державного майна України від 01 грудня 2016 року № 2183 та від 09 червня 2017 року № 951 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 14 червня 2017 року внесено зміни до відомостей про керівника юридичної особи ПрАТ "Президент-Готель", зокрема змінено ОСОБА_1, як керівника на ОСОБА_2 .

Наказами Міністерства юстиції України від 19 червня 2017 року № 1966/5 та від 09 грудня 2017 року № 4073/5 задоволено скарги ОСОБА_1 та скасовано реєстраційні дії в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у частині внесення змін до відомостей про керівника ПрАТ "Президент-Готель".

Відповідно до листка непрацездатності серії АДВ № 971036, виданого КНПКДЦ Шевченківського району м. Києва, ОСОБА_1 із 07 червня 2019 року по 23 червня 2019 року перебував на лікарняному.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін.

Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов`язки та відповідальність, зокрема як передбачену нормами КЗпП України (322-08) , так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання трудового договору.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року № 12-рп/98 (v012p710-98) контракт, як особлива форма трудового договору повинен спрямовуватися на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички, його правову і соціальну захищеність. Умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними (стаття 9 КЗпП України) (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини).

На момент прийняття Конституційним Судом України Рішення від № 12-рп/98 положення частини третьої статті 21 Кодексу передбачали, що сфера застосування контракту визначається законодавством. Надаючи офіційне тлумачення цій нормі Конституційний Суд України зазначив, що терміном "законодавство" охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) і законів України.

Згідно з пунктом 9 Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170 (170-94-п) , контракт набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами у контракті, і може бути змінений за згодою сторін, складеною у письмовій формі. Контракт є підставою для видання наказу (розпорядження) про прийняття (найняття) працівника на роботу з дня, встановленого у контракті за угодою сторін.

Пунктом 5 постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 "Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності" (203-93-п) рекомендовано місцевим органам виконавчої влади при укладанні контрактів з керівниками підприємств, що є у комунальній власності, застосовувати порядок, передбачений Положенням, затвердженим цією постановою.

Відповідно до пункту 6 Положення про порядок укладання контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 (203-93-п) , з керівником підприємства, раніше обраним чи призначеним на посаду, також укладається або переукладається контракт. У разі відмови органу управління майном укласти контракт з керівником підприємства, трудовий договір розривається на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна з сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У справі, яка переглядається, суди встановили, що після закінчення строку дії контракту, наказом Фонду державного майна України від 01 грудня 2016 року № 2183 припинено повноваження ОСОБА_1 на посаді генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" із 05 грудня 2016 року.

У зв`язку з тим, що нового керівника ПрАТ "Президент-Готель" можливо призначити лише після конкурсного відбору та підписання контракту з особою, визначеною переможцем, цим самим наказом від 01 грудня 2016 року № 2183 на ОСОБА_1 покладено виконання обов`язків генерального директора ПрАТ "Президент-Готель".

Із зазначеного слідує, що призначення позивача виконуючим обов`язки генерального директора обмежувалось чітко визначеною подією - призначенням генерального директора цього підприємства. Таке призначення було тимчасовим і не визначено в часі, у зв`язку з неможливістю об`єктивно передбачити тривалість процедури погодження та призначення керівника.

Разом з тим, оскільки ОСОБА_2 став переможцем конкурсу на заміщення вакантної посади генерального директора ПрАТ "Президент-Готель", Фонд державного майна України призначив його на вказану посаду.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, щоувільнення ОСОБА_1 від виконання обов`язків генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" не порушує прав позивача, з огляду на те, що позивач перебував лише на посаді виконуючого обов`язки директора підприємства до проведення конкурсу на заміщення цієї вакантної посади, але з урахуванням того, що ОСОБА_2 став переможцем конкурсу на заміщення вакантної посади генерального директора ПрАТ "Президент-Готель", відповідач був вимушений увільнити позивача від тимчасового виконання ним обов`язків генерального директора.

Таким чином, звільнення позивача є законним та обґрунтованим, оскільки минувала потреба у продовженні з ОСОБА_1 трудових відносин, так як його призначення на посаду тимчасово виконуючого обов`язки мало тимчасовий характер, тобто до моменту обрання керівника ПрАТ "Президент-Готель". Отже, трудові правовідносини з позивачем тривали до певної події у часі, яка мала неминуче настати а саме: проведення конкурсу та обрання генерального директора.

Вимога позивача про поновлення його на посаді генерального директора є безпідставною, строк дії контракту із позивачем закінчений, а посаду директора може займати лише особа, із якою укладений відповідний контракт після проведення конкурсу.

Доводи заявника про те, що питання щодо переведення на іншу роботу навіть не розглядалося, і йому не запропоновано жодної іншої посади на підприємстві, є безпідставними, оскільки за встановлених судами обставин, у відповідача відсутній обов`язок із працевлаштування працівника.

Контракт між ОСОБА_1 та Фондом державного майна України не укладався, наказом відповідача 01 грудня 2016 року № 2183, ОСОБА_1 призначений виконуючим обов`язки генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" тимчасово, на період до призначення керівника цього підприємства у встановленому порядку.

Надаючи згоду на призначення виконуючим обов`язки генерального директора ПрАТ "Президент-Готель" до призначення керівника цього підприємства у встановленому законом порядку, ОСОБА_1 усвідомлював, що він виконуватиме такі обов`язки тимчасово до призначення керівника підприємства, а отже, може бути звільнений від їх виконання на підставі наказу уповноваженого органу управління державним підприємством без дотримання передбачених частиною 2 статті 40, статями 42, 43, 49-2 КЗпП України порядку та гарантій, що застосовуються при звільненні працівників, які займають посади передбачені штатним розписом на підставі укладеного з ними трудового договору (контракту), оскільки така посада у штатному розписі підприємства відсутня.

Після призначення на посаду генерального директора ОСОБА_2, позивач у встановленому законом порядку увільнений від виконання покладених на нього обов`язків.

Документом, що регламентує порядок тимчасового замісництва є роз`яснення Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 грудня 1965 року № 30/39 "Про порядок оплати тимчасового заступництва" (далі - Роз`яснення), відповідно до якого тимчасовим заступництвом вважається виконання службових обов`язків за посадою тимчасово відсутнього працівника, коли це викликано виробничою необхідністю (абзац 1 пункти1).

Зазначене роз`яснення є чинними відповідно до постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року № 1545-ХП (1545-12) , згідно з якою до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

Ураховуючи, що будь-яким іншим нормативно-правовим актом не викладено поняття та правової природи "виконуючий обов`язки" необхідно виходити із зазначеного визначення, яке за своєю суттю полягає у тому, що призначення особи на посаду тимчасово виконуючого обов`язки, зумовлено певною необхідністю, що виникає у зв`язку з певними виробничими обставинами.

З огляду на викладене, посилання в касаційній скарзі на те, що звільнення відбулось незаконно є безпідставним, оскільки звільнення з посади виконуючого обов`язки може бути наслідком припинення обставин, які роботодавець вважав виробничою необхідністю, яка виникла у зв`язку з відсутністю директора підприємства та необхідністю проведення конкурсу на цю посаду, що займає певний період часу.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судом апеляційної інстанції, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява № 3236/03).