Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), ЛеськоА. О., ШтеликС.П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_4 постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 червня 2018 року в складі колегії суддів: Рейнарт І .М., Болотова Є. В., Кирилюк Г. М.,

У червні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання договору позики недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що позивач займається підприємницькою діяльністю та володіє низкою компаній в Україні, в одній з яких - Товаристві з обмеженою відповідальністю "Національна фактор-група ЛТД" (далі - ТОВ "Національна фактор-група ЛТД") з жовтня 2013 року на посаді директора працював відповідач, а з березня 2014 року - на посаді директора Повного товариства "Ломбард "Корисні гроші" Товариства з обмеженою відповідальністю "Ей Ес Груп" і Компанія" (далі - ТОВ "Ей Ес Груп" і Компанія").

Наприкінці 2015 року на пропозицію відповідача позивач залучив його до діяльності у сфері фінансових послуг ТОВ "Ей Ві Груп", відповідач переконав позивача у необхідності залучення до проекту як консультанта Приватного підприємства "Фронтех" (далі - ПП "Фронтех"), з яким 15 грудня 2015 року ТОВ "Ей Ві Груп" уклало договір про надання послуг.

З грудня 2015 року до січня 2016 року товариство займалося підготовкою придбання права вимоги Публічного акціонерного товариства "Златобанк" (далі - ПАТ "Златобанк") до Товариства з обмеженою відповідальністю "Синельниківська селекційно-дослідна станція 2000" (далі - ТОВ "Синельниківська селекційно-дослідна станція 2000") про стягнення боргу в розмірі понад 36 000 000,00 грн та врегулювання боргових питань з боржником, в результаті чого планувалося отримати значний прибуток.

На початку лютого 2016 року відповідач повідомив, що ТОВ "Ей Ві Груп" заборгувало ПП "Фронтех" 9 000 000,00 грн за консультаційні послуги в рамках цього проекту та що кошти мають бути сплачені до проведення аукціону з придбання права вимоги за відповідним кредитним договором, який мав відбутися 11 лютого 2016 року. Він, як директор ТОВ "Ей Ві Груп" не погодився із оголошеною відповідачем сумою та перерахував ПП "Фронтех" 3 000 000,00 грн, а також повідомив відповідача про його звільнення після завершення проекту.

За результатами аукціону товариство придбало право вимоги ПАТ "Златобанк" та уклало з ТОВ "Синельниківська селекційно-дослідна станція 2000" угоду про виконання та припинення зобов'язань за кредитним договором, отримавши більше 9 000 000,00 грн доходу від проведених господарських операцій.

Позивач зазначав, що не дивлячись на відмову, відповідач продовжував вимагати сплатити ПП "Фронтех" 6 000 000,00 грн як залишок заборгованості за надані консультаційні послуги. 19 лютого 2016 року відповідача було звільнено з посади директора Повного товариства "Ломбард "Корисні гроші".

30 червня 2016 року на нього напали невідомі із застосуванням перцевого газу, насильно відвезли до лісу біля м. Вишгорода Київської області та під погрозою вбивства примусили підписати договір позики та розписку про отримання коштів у ОСОБА_6 За фактом нападу він 01 липня 2016 року звернувся до Оболонського управління поліції Головного управління Національної поліції України в м. Києві із заявою про злочин.

Позивач вважав, що зазначена угода ним укладена проти його волі внаслідок застосування до нього фізичного насильства з боку невідомих осіб та під впливом психологічного тиску без фактичного отримання грошових коштів, тому є недійсною.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 06 березня 2018 року в складі судді Яровенко Н. О. позов задоволено.

Визнано недійсним договір позики від 01 березня 2016, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір позики був укладений під впливом насильства, тому є недійсним.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 19 червня 2018 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 06 березня 2018 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_4 не надав належних та достатніх доказів на підтвердження того, що застосоване до нього 30 червня 2016 року насильство пов'язано із підписанням ним 01 березня 2016 року договору позики та розписки про отримання грошових коштів.

Існування рішення суду про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за договором позики від 01 березня 2016 року, яке набрало законної сили, підлягає обов'язковому виконанню, під час судового розгляду судом досліджувалися обставини укладання договору та отримання грошових коштів, які не підлягають доказуванню при розгляді інших справ за участю цих же осіб.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_4 просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції переоцінив докази у справі, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд установив, що 01 березня 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладений договір позики, відповідно до якого ОСОБА_6 передав ОСОБА_4 безпроцентну позику у сумі 6 000 000,00 грн, а ОСОБА_4 зобов'язався повернути зазначену суму позики у такій же валюті та в обумовлений строк. Позика повинна бути повернута до 24 червня 2016 року.

01 березня 2016 року ОСОБА_4 написав розписку, що він відповідно до договору позики від 01 березня 2016 року одержав від ОСОБА_6 у борг 6 000 000,00 грн і зобов'язується повернути її в строк, зазначений в договорі.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав доведеним факт вчинення правочину - договору позики від 01 березня 2016 року під впливом насильства. Формування волі позивача ОСОБА_4 у момент укладення договору позики відбувалося за допомогою втручання стороннього фактора - насильства. Після вчинення оспорюваного правочину позивач звернувся до Національної поліції із заявою про вчинення кримінального правопорушення, в якій зазначив, що невідомі особи із застосуванням насильства примусили його до укладання договору позики та надання розписки. Примушування було поєднано із застосуванням насильства, що підтверджено висновком експерта № 1687, в якому зазначено, у ОСОБА_4 наявні тілесні ушкодження.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, суд апеляційної інстанції посилався на таке.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Згідно з частиною першою статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

На підтвердження своїх доводів позивач посилався на те, що 30 червня 2016 року до нього невідомими особами було застосовано фізичне та психологічне насильство з метою примушення підписати спірний договір, про що він 01 липня 2016 року надав відповідну заяву до органу поліції.

Разом з тим з тексту договору та розписки про отримання грошових коштів вбачається, що ці документи датовані 01 березня 2016 року.

З протоколу про прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення від 01 липня 2016 року вбачається, що ОСОБА_4 повідомив про застосування до нього фізичного насильства 30 червня 2016 року з метою примушення його до виконання цивільно-правових зобов'язань, а саме повернути гроші ОСОБА_6 При цьому у заяві не зазначено, що фізичне насильство невідомими особами було застосовано до ОСОБА_4 з метою примушення до підписання договору та розписки. Не містить таких посилань і постанова старшого слідчого Оболонського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві від 01 липня 2016 року про визнання ОСОБА_4 потерпілим.

Також суд першої інстанції не надав оцінки тим обставинам, що ОСОБА_4 звернувся до суду з цим позовом тільки після ухвалення судового рішення про стягнення з нього заборгованості за договором позики.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року, задоволено позов ОСОБА_6 та стягнуто на його користь з ОСОБА_4 8 903 606,56 грн заборгованості за договором позики від 01 березня 2016 року.

При цьому, з ухвали Апеляційного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року вбачається, що заперечуючи проти позову ОСОБА_6, ОСОБА_4 стверджував, що не підписував договір позики та розписку про отримання грошових коштів від 01 березня 2016 року, проте не посилався на те, що цей договір був ним укладений внаслідок застосування до нього фізичного та психологічного насильства.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Під час розгляду справи про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за договором позики суд встановив, що договір позики був укладений між сторонами саме 01 березня 2016 року, встановив факт передання грошових коштів за договором позики, що стало підставою для стягнення з ОСОБА_4 заборгованості.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи цю справу, не визнав заподіяння позивачу тілесних ушкоджень 30 червня 2016 року пов'язаними із укладенням договору.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, підстав для скасування прийнятої ним постанови немає.

Касаційна скарга не містить посилань на обставини, які не були враховані судом апеляційної інстанції або не встановлені, також не містить посилань, які саме докази не були враховані, які висновки суду не відповідають обставинам справи та які норми матеріального права були порушені або неправильно застосовані при вирішенні справи по суті.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.