У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 липня 2009 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Костенка А.В., Левченка Є.Ф.,
Лихути Л.М., Романюка Я.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2про визнання договору недійсним, визнання правочину удаваним, визнання права власності та скасування реєстрації права власності,
в с т а н о в и л а :
У лютому 2008 року ОСОБА_1. звернулася до суду із позовом, про визнання недійсним договору дарування будинку з надвірними будівлями по вулиціАДРЕСА_1 укладений 27 червня 2001 року між нею та ОСОБА_2., посилаючись на те, що будучи введеною ОСОБА_2. в оману, не розуміючи наслідків вчиненого правочину, вважала, що підписала договір довічного утримання, а не договір дарування, оскільки відповідачка обіцяла здійснювати за нею догляд та надавати допомогу, а потім і купити однокімнатну квартиру, але в подальшому від таких намірів відмовилась.
А тому ОСОБА_1. просила визнати вищезазначений договір дарування недійсним, скасувати реєстрацію права власності на цей будинок за ОСОБА_2. та визнати право власності на відчужений будинок за ОСОБА_1.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 14 листопада
2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 30 січня 2009 року, у задоволені позову відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1. просить скасувати постановлені в справі судові рішення й направити її на новий судовий розгляд до суду першої інстанції посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до положень ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.
Установлено, що 27 червня 2001 року було укладеного договір дарування, за яким ОСОБА_1. подарувала ОСОБА_2. жилий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1. Даний договір було посвідчено приватним нотаріусом за реєстраційним номером № 3868.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що для визнання договору дарування недійсним позивачка не довела наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною та настання певних юридичних наслідків. Доказів умисного введення відповідачем позивача в оману повідомленням відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчуванням обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладалась, позивач не привів. Крім того вказав, що позивачка пропустила строк для звернення до суду з позовом, не надала переконливих доказів на підтвердження поважності причин пропуску такого строку.
Проте з такими висновками судів погодитись не можна, виходячи з наступного.
Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Згідно зі ст. 243 ЦК УРСР, який діяв на час укладення договору, за договором дарування одна сторона передає безкоштовно іншій стороні майно у власність.
Тобто договір дарування являється безоплатним.
Наполягаючи на визнанні угоди недійсною, позивачка посилалась на те, що у неї не було наміру дарувати стороннім людям будинок, який являється для неї єдиним місцем проживання, а мала намір отримати взамін від відповідачки належну допомогу, після підписання угоди залишилась проживати у своєму будинку, сплачувала самостійно за комунальні послуги, а ОСОБА_2. фактично не вступила в права власника будинку, після укладення оспорюваного договору не надавала їй обіцяну допомогу.
У позовній заяві ОСОБА_1. просила поновити їй строк на звернення до суду з позовом, посилаючись на поважність причин пропуску позовної давності, а саме на те, що вона похилого віку - 91 рік, тяжко хворіє.
Суд у порушення вимог ст.ст. 214, 215 ЦПК України таких пояснень позивачки не перевірив, не встановив та не зазначив у рішенні чи мали місце обставини, якими ОСОБА_1. обґрунтовувала свій позов, не уточнив підстав позову, хоч позивачка їх неодноразово доповнювала та змінювала, не з'ясував чи був укладений договір безоплатним та належним чином не перевірив поважність причин пропуску строку на звернення до суду з огляду на зміст її позовних вимог, в достатньому обсязі не визначився з часом початку перебігу позовної давності і відмовив у задоволенні позову в зв'язку зі спливом позовної давності, не вмотивувавши при цьому свого висновку про відсутність поважних причин її пропущення.
Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог
ст. 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.
Керуючись ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити.
Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 14 листопада
2008 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 30 січня
2009 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий А.Г. Ярема Судді: А.В. Костенко Є.Ф. Левченко Л.М. Лихута Я.М. Романюк