розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову апеляційного суду Закарпатської області від 31 травня 2018 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Собослоя Г. Г., Бисаги Т. Ю.,

ВСТАНОВИВ :

У січні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", банк), в якому просив визнати відповідача таким, що втратив право вимоги за договором споживчого кредиту від 21 грудня 2007 року у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Позов мотивовано тим, що 21 грудня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та позивачем укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 2000 доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом у розмірі 20,40 % на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Зазначений договір складається із заяви позичальника, Умов надання банківських послуг та Правил користування платіжною карткою. Термін дії карти, виданої позивачу, становив один рік - до 21 грудня 2008 року.

У зв'язку з наведеним, позивач вважає, що строк позовної давності для звернення банку із позовом до нього про стягнення суми боргу за договором від 21 грудня 2007 року, сплив 20 грудня 2011 року, що є підставою, відповідно до статті 509 ЦК України та пункту 7 частини 11 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", для визнання банку таким, що втратив право вимоги за пропуском строку позовної давності.

Рішенням Хустського районного суду від 13 червня 2017 року у складі судді Савицького С. А. позов задоволено.

Визнано ПАТ КБ "ПриватБанк" таким, що втратив право вимоги за договором споживчого кредиту від 21 грудня 2007 року у зв'язку із пропуском строку позовної давності.

Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявність рішення апеляційного суду Закарпатської області від 13 лютого 2014 року не є перешкодою для звернення ОСОБА_4 з даним позовом про захист прав споживача, оскільки раніше така вимога ним не ставилася, а докази, добуті ним після розгляду справи є новими доказами у даній справі і не позбавляють його права на звернення до суду із зазначеним позовом, а навпаки, дають йому таке право для захисту його порушеного та невизнаного права у законний спосіб уникнути переслідування з боку кредитора, у якого сплив строк для реалізації права на вимогу по поверненню коштів за кредитним договором.

Суд першої інстанції виходив з того, що на момент розгляду справи як Хустським районним судом так і апеляційним судом Закарпатської області за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором існували різні позиції касаційного суду щодо правильного обчислення строків чинності договорів споживчого кредитування. Усуваючи такі розбіжності, Верховний Суд України у постанові від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 сформулював правовий висновок, згідно із якого убачається, що відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку.

Постановою апеляційного суду Закарпатської області від 31 травня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПРиватБанк" задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" судові витрати у розмірі 960 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 13 лютого 2014 року встановлено, що ПАТ КБ "ПриватБанк" строк позовної давності за кредитним договором від 21 грудня 2007 року на час звернення до суду із позовом у квітні 2012 року не пропустив, а тому твердження позивача щодо пропуску банком строку позовної давності, який на його думку сплив 20 грудня 2011 року, є безпідставними. Крім того, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України), і відповідно не може бути самостійною підставою для пред'явлення позову.

У касаційній скарзі, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалене ним рішення із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що зі спливом позовної давності припиняється право вимоги до боржника, а отже припиняється зобов'язання в розумінні статті 509 ЦК України. Строк позовної давності для звернення банку до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором сплив 20 грудня 2011 року. Разом з тим, з таким позовом банк звернувся до суду 10 квітня 2012 року, тобто поза межами строку позовної давності. Отже, за наведених обставин банк втратив право вимагати повернення боргу, у зв'язку із спливом строку позовної давності.

Суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку, що сплив позовної давності не може бути самостійною підставою для пред'явлення позову, оскільки заявлена у цій справі вимога ґрунтувалась на нових обставинах (формулювання правової позиції Верховного Суду України у справі № 6-14цс14, викладеної у постанові від 19 березня 2014 року щодо правильного обчислення строків чинності договорів споживчого кредитування)та є підставою для нового позову. Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 13 лютого 2014 року, на яке при вирішенні даного спору посилався апеляційний суд, не має преюдиційне значення, оскільки ґрунтувалось на помилковому висновку щодо підстав застосування строку позовної давності, який мав обчислюватись не за правилами пункту 9.12 кредитного договору, а за терміном дії картки.

Заявник посилається на те, що поданий ним позов ґрунтувався на тому, що права позивача як споживача порушено помилковим рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 13 лютого 2014 року про стягнення заборгованості по кредитному договору, оскільки її стягнуто після спливу строку позовної давності.

Апеляційний суд вказаних обставин не врахував, неправильно застосував положення статті 16 ЦК України, статті 17 Закону України "Про захист прав споживачів" та положення ЦК України (435-15) в частині застосування строку позовної давності. Також не врахував, що під час розгляду справи за позовом банку про стягнення кредитної заборгованості заявником правильно подано заяву про застосування строку позовної давності, однак суд помилково визначив початок його перебігу.

У відзиві на касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" не погодилось з доводами позивача та просило залишити постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на її законність і обґрунтованість.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Установлено, що рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 13 лютого 2014 року, скасовано рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 12 листопада 2013 року з ухваленням нового рішення про задоволення позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором в сумі 32 720,31 грн.

Вказане рішення апеляційного суду набрало законної сили та ним встановлено, що банком не пропущено строк позовної давності.

За змістом частини другої статті 223 ЦПК України, в редакції, яка діяла на момент виникнення правовідносин, після набрання рішенням законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

Позивач, фактично не погоджуючись з даним рішенням суду про стягнення з нього заборгованості, зокрема в частині мотивів, з яких суд виходив визначаючи початок перебігу строку позовної давності, звернувся до суду з окремим позовом, який спрямований на застосування строку позовної давності до вимог банку за кредитним договором.

Разом з тим, цивільним процесуальним законом передбачено процесуальний порядок оскарження судових рішень, в тому числі у касаційному порядку. Оскарження судових рішень поза межами визначеного законом процесуального порядку, зокрема шляхом подання позову, не допускається.

Вирішуючи даний спір, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що за наявності судового рішення про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості по кредитному договору, яке набрало законної сили, відсутні підстави для задоволення заявлених ним позовних вимог про визнання банку таким, що втратив право вимоги за цим договором у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач ставив питання про визнання банку таким, що втратив право вимоги за укладеним з ОСОБА_4 кредитним договором у зв'язку з пропуском строку позовної даності.

Позовні вимоги зводяться до припинення права вимоги банку за кредитним договором у зв'язку з пропуском строку позовної давності, а отже, як посилається позивач, і припинення зобов'язання за цим договором в розумінні статті 509 ЦК України.

Разом з тим, норми глави 50 "Припинення зобов'язання" ЦК України не передбачають у якості підстави для припинення зобов'язань сплив позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.

У зобов'язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб'єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов'язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов'язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов'язку.

Разом з тим, за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу.

Отже, ЦК України (435-15) сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання не визнає. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов'язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову особою, право якої порушене, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

За загальним правилом ЦК України (435-15) зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду в іншому судовому провадженні про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.

Доводи касаційної скарги про наявність підстав для визнання банку таким, що втратив право вимоги за кредитним договором у зв'язку з пропуском строку позовної давності спростовуються наведеними вище нормами матеріального права та змістом наявного в матеріалах справи судового рішення, яке набрало законної сили про стягнення кредитної заборгованості за цим договором.

Інші доводи касаційної скарги є безпідставними, спростовуються сукупністю досліджених при розгляді справи доказів, висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.