розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Арселор Міттал Кривий Ріг" на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 10 серпня 2016 року у складі судді Бондарєвої О. І. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Митрофанової Л. В., Бондар Я. М., Зубакової В. П., у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства "Арселор Міттал Кривий Ріг" про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час проходження військової служби та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Арселор Міттал Кривий Ріг" (далі - ПАТ "Арселор Міттал Кривий Ріг") про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час проходження військової служби та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що 07 листопада 2014 року ОСОБА_4 був прийнятий на роботу до ПАТ "АрселорМіттал Кривий Ріг" на посаду складача поїздів цеху експлуатації залізничного транспорту.

У квітні 2015 року йому за місцем роботи було вручено повістку про виклик до військкомату, прибувши куди, він дізнався, що його призивають на строкову службу. У відділі кадрів підприємства йому сказали, що якщо він не напише заяву про звільнення за власним бажанням, та його буде звільнено за прогул. Тому він помилково написав відповідну заяву про звільнення за пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України, і 15 травня 2015 року, згідно наказу (розпорядження) № 27 його було звільнено з ПАТ "АрселорМіттал Кривий Ріг" у зв'язку з призовом у Збройні Сили України.

Позивач вважає своє звільнення незаконним та таким, що здійснено із порушенням вимог трудового законодавства України. У зв'язку із цим просив суд поновити строк звернення до суду з цим позовом, скасувати наказ (розпорядження) № 27 від 15 травня 2015 року про його звільнення, поновити його на посаді складача поїздів цеху експлуатації залізничного транспорту (цех 171) в ПАТ "Арселор Міттал Кривий Ріг", стягнути з відповідача середній заробіток за час проходження військової служби у розмірі 71 365 грн 56 коп., середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 71 365 грн 56 коп., допустити рішення суду в частині поновлення на роботі до негайного виконання.

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 10 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Поновлено пропущений ОСОБА_4 з поважних причин строк для звернення до суду для вирішення трудового спору.

Скасовано наказ (розпорядження) ПАТ "Арселор Міттал Кривий Ріг" № 27 від 15 травня 2015 року про звільнення ОСОБА_4 за пунктом 3 статті 36 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_4 на посаді складача поїздів цеху експлуатації залізничного транспорту (цех 171) в ПАТ "Арселор Міттал Кривий Ріг" з 15 травня 2015 року.

Стягнуто з ПАТ "Арселор Міттал Кривий Ріг" на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15 травня 2015 року до 10 серпня 2016 року у розмірі 71 365 грн 56 коп.

У іншій частині вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, та апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходили із того, що позивача звільнено із порушенням вимог КЗпП України (322-08) , оскільки на час його звільнення в Україні, згідно з Указом Президента України № 303/2014 від 17 березня 2014 року (303/2014) , діяв особливий стан та на спірні відносини поширювалися вимоги частини третьої статті 119 КЗпП України.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "Арселор Міттал Кривий Ріг", посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередній інстанцій не враховано, що ОСОБА_4 звільнено з законних підстав, передбачених пунктом 3 статті 36 КЗпП України (у редакції станом на 16 квітня 2015 року), оскільки Закон України "Про військовий обов'язок та військову службу" (2232-12) в редакції від 11 червня 2015 року не діяв на час виникнення спірних правовідносин. ОСОБА_4 було призвано на строкову, а не на військову службу. Призов позивача на військову службу проводився на підставі Указу Президента України від 17 лютого 2015 року "Про строки проведення чергових призовів, чергові призови громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців у 2015 році" (88/2015) , в якому відсутні гарантії щодо збереження робочого місця та середнього заробітку за працівниками, які призиваються на строкову службу.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із частиною третьою статті 2 ЦПК України 2004 року, у редакції, чинній на час подання апеляційної скарги, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час виникнення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 07 листопада 2014 року до 14 травня 2015 року ОСОБА_4 перебував у трудових відносинах з ПАТ "Арселор Міттал Кривий Ріг", працюючи на посаді складача поїздів цеху експлуатації залізничного транспорту.

Згідно з наказом (розпорядженням) ПАТ "Арселор Міттал Кривий Ріг" № 27 від 15 травня 2015 року ОСОБА_4 звільнено із займаної посади для проходження строкової військової служби на підставі його власноруч складеної заяви та повістки Центрально-Міського районного військового комісаріату за пунктом 3 частини першої статті З6 КЗпП України (322-08) .

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України, у редакції, чинній на час звільнення позивача, підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Згідно із статтею 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості покладається на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 119 КЗпП України, у редакції, чинній на час звільнення позивача, передбачено, що на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" (2232-12) і "Про альтернативну (невійськову) службу" (1975-12) , "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (3543-12) , надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

Відповідно до частини третьої зазначеної статті КЗпП України (322-08) за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Дію частини третьої статті 119 КЗпП України поширено на громадян України, які починаючи з 18 березня 2014 року були призвані на військову службу на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303 "Про часткову мобілізацію" (303/2014) , згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду" від 15 січня 2015 року (116-19) № 116-VII.

Цим законом було внесено також зміни до статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу", відповідно до яких за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Відповідно до роз'яснень Міністерства оборони України, викладених у листі № 322/2/8417 від 01 жовтня 2015 року, та статті 1 Закону України "Про оборону в Україні" з моменту оголошення Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" № 303/2014 від 17 березня 2014 року (303/2014) , в Україні настав особовий період. Скасування особливого періоду буде здійснено окремим Указом Президента України "Про демобілізацію" після стабілізації обстановки на сході України.

На час звільнення позивача та розгляду справи в судах попередніх інстанцій Президент України рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу та про демобілізацію не приймав.

Ураховуючи те, що ОСОБА_4 був призваний на військову службу в Збройних Силах України під час мобілізації у період виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а особливий період в Україні не закінчився, рішення про демобілізацію не прийнято, то на нього поширюються гарантії збереження місця роботи, посади і середнього заробітку на підприємстві, в якому він працював на час вступу на військову службу, передбачені статтею 119 КЗпП України.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували вищенаведені положення статей 36, 119 КЗпП України, статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" та дійшли законного обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_4був звільнений без законних підстав та з порушенням норм трудового законодавства України, у зв'язку із чим останній підлягає поновленню на роботі, з виплатою йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Доводи касаційної скарги висновки судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають, афактично зводяться до переоцінки доказів, що на стадії перегляду справи у касаційному порядку нормами чинного ЦПК України (1618-15) не передбачено.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.