розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 квітня 2017 року у складі судді Куцоконя Ю. П. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 10 серпня 2017 року у складі колегії суддів Григоренка М. П., Боймистука С. В., Шимківа С. С.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна, що є спільною сумісною власністю.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що він із 1999 року проживав у квартирі АДРЕСА_1, у квартирі № 89 цього ж будинку проживала відповідач. Із 1999 року він із відповідачем проживали разом та спільно вирішили продати свої квартири та придбати будинок. У 2004 році він продав свою квартиру за 9 900,00 доларів США, відповідач продала свою квартиру за 10 000,00 доларів США. Кошти від продажу належної йому квартири він передав відповідачу для придбання частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. У зазначеному будинку він постійно проживав із 2004 року до грудня 2015 року, із 03 жовтня 2006 року був зареєстрований за цією адресою. З відповідачем вони спільно проживали без реєстрації шлюбу, між ним склалися подружні стосунки, за час спільного проживання робили ремонт у будинку, звели паркан, зробили доріжки біля будинку, відновили льох, побудували гараж. Вважає, що оскільки спірне домоволодіння придбане ним та ОСОБА_5 за час їхнього спільного проживання та за спільні кошти, воно є їх спільною сумісною власністю, а тому він має право на половину цього домоволодіння, а саме на 1/4 його частини.

Враховуючи наведене, позивач просив встановити факт його проживання з відповідачем ОСОБА_5 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1999 року по 30 грудня 2015 року, визнати 1/2 частини домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та складається із житлового будинку, позначеного на плані земельної ділянки літерою "А1", прибудинкових споруд, позначених на плані земельної ділянки: "Б" сарай, "В" льох, "Г" вбиральня, "И1..2" огорожі, загальною площею житлового будинку 103,6 кв. м, житловою площею 48,3 кв. м спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також визнати за ним та ОСОБА_5 право на 1/4 частини вказаного домоволодіння за кожним.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 квітня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту його проживання із відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу та придбання спірного нерухомого майна за спільні сумісні кошти.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 10 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду, зводяться до посилання на ті ж самі обставини та наведення обґрунтувань заявлених вимог, які вказані в позовній заяві.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У серпні 2017 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 10 серпня 2017 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що сторони проживали як подружжя, мали спільний бюджет, вели спільне господарство, витрачали кошти на утримання дітей відповідача, спільно проживали, святкували сімейні події та 08 листопада 2004 року придбали Ѕ частини спірного домоволодіння, у якому в подальшому разом проживали та продовжували облаштовувати його. Факт спільного проживання та ведення спільного господарства, починаючи з 1999 року та в період купівлі спірного будинку відповідачем не заперечувався, а тому зазначені обставини не підлягають доказуванню. Участь позивача коштами та працею у придбанні спірного будинку підтверджується зібраними у справі доказами. Матеріалами справи також підтверджений факт спільного проживання сторін у справі у зазначеному будинку. Проте суди, ухвалюючи оскаржувані рішення не надали належної оцінки наявним у справі доказам.

Заперечень на касаційну скаргу на адресу суду не надходило.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано справу та надано строк для подання заперечень на неї.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену цивільну справу передано Верховному Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК (1618-15) України (у редакції на час його ухвалення) щодо законності та обґрунтованості.

Судами установлено, що ОСОБА_4 проживав у АДРЕСА_1, що належала йому на праві приватної власності на підставі біржової угоди міни нерухомості, зареєстрованої 17 червня 1999 року на Універсальній товарно-майновій біржі "Ринг".

Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 травня 2004 року ОСОБА_4 продав належну йому квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_13 за 49 000,00 грн. У цей же день ОСОБА_4 знявся із реєстраційного обліку за вказаною адресою.

ОСОБА_5 проживала у квартирі АДРЕСА_3, що належала їй та її дітям ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4, і ОСОБА_9, 1988 рокународження, на праві приватної спільної сумісної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 08 травня 2001 року ВАТ "Рівнеазот".

27 вересня 1999 року розірваний шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_10

Відповідно до договору купівлі-продажу від 09 вересня 2004 року ОСОБА_5 продала належну їй та її дітям квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_14 за 57 770,00 грн. Із 21 вересня 2004 року ОСОБА_5 знята із реєстраційного обліку за вказаною адресою.

Згідно із договором купівлі-продажу від 08 листопада 2004 року ОСОБА_5 придбала у ОСОБА_11 Ѕ частини будинковолодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та складається із житлового будинку, позначеного на плані земельної ділянки літерою "А1", прибудинкових споруд, позначених за планом земельної ділянки: "Б" сарай, "В" льох, "Г" вбиральня, "И1..2" огорожа, загальною площею житлового будинку 103,6 кв. м, житловою - 48,3 кв. м.

Відповідно до пункту 2.1. договору купівлі-продажу від 08 листопада 2004 року, продаж 1/2 частини домоволодіння за домовленістю сторін вчиняється за 54 500,00 грн, частина з яких, а саме 28 667,00 грн отримані представником продавця ОСОБА_12 від покупця ОСОБА_5 під час оформлення цього договору, а решту - 25 833,00 грн покупець зобов'язується передати продавцю протягом двох років.

Згідно із розпискою представника продавця ОСОБА_12 кошти в сумі 25 833,00 грн, як борг із оплати частини домоволодіння, отримані нею 15 вересня 2006 року.

ОСОБА_5 у спірному будинку за адресою: АДРЕСА_2 зареєструвалася 05 липня 2006 року.

27 вересня 2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладений договір найму кімнати у будинку за адресою: АДРЕСА_2 строком на 3 роки без оплати. 03 жовтня 2006 року ОСОБА_4 був зареєстрований за цією адресою.

Нормативно-правове обґрунтування

Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України (2947-14) .

За змістом наведеної вище норми, правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК (1618-15) України.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У контексті спірних правовідносин, для визнання спірного домоволодіння спільним майном сторін позивачу, відповідно до вимог статтей 10, 60 ЦПК України 2004 року повинен довести, що на час придбання спірного домоволодіння (08 листопада 2004 року) він та відповідач проживали однією сім'єю і джерелом набуття домоволодіння були спільні сумісні кошти або спільна праця сторін.

Ухвалюючи оскаржувані рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, на підставі наявних у матеріалах справи доказах, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту його проживання однією сім'єю з відповідачем на час придбання спірного домоволодіння та придбання цього домоволодіння за спільні кошти, не довів, що отримані ним від продажу належної йому квартири кошти передані відповідачу та ці кошти використані на придбання спірного домоволодіння.

При цьому зміст укладених відповідачем договорів купівлі-продажу квартири та спірного домоволодіння, а саме, ціна продажу квартири, ціна купівлі спірного домоволодіння та порядок розрахунків за нього, свідчить про спроможність відповідача самостійно набути спірне домоволодіння.

Доводи касаційної скарги про те, що факт спільного проживання та ведення спільного господарства починаючи з 1999 року та в період купівлі спірного будинку відповідачем не заперечувався, а тому зазначені обставини не підлягають доказуванню, не заслуговують на увагу, оскільки у наданих запереченнях на позов відповідач зазначала, що спірне будинковолодіння придбала за особисті кошти, фінансової допомоги від позивача не отримувала, а останній деякий період часу проживав у належному їй будинку на підставі договору найму.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, яким суд апеляційної інстанції надав належне обґрунтування, а переоцінка доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Судді:	О. В. Ступак
	С. О. Погрібний Г. І. Усик