розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2017 року у складі судді Бойко В. М. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 21 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Берегового О. Ю., Денишенко Т. О., Луценка В. В.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що 10 листопада 2015 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6 Згідно із ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 11 листопада 2015 року, постановленої у цивільній справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_8 до ОСОБА_5 про стягнення коштів, накладений арешт на квартиру АДРЕСА_1. Рішенням цього ж суду від 11 листопада 2015 року з ОСОБА_5 на її користь стягнуто грошові кошти в сумі 88 420,04 грн

Позивач вважає, що ухвала суду про забезпечення позову не була виконана внаслідок умисних дій відповідача ОСОБА_5 та співвідповідача ОСОБА_6, яким було відомо про подачу до суду заяви про забезпечення позову, в зв'язку з чим, із метою унеможливлення звернення стягнення на квартиру ними було укладено оспорюваний договір купівлі-продажу, а тому на її думку він направлений на порушення публічного порядку та підлягає визнанню недійсним в силу статті 228 ЦК України.

Враховуючи наведене, позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 10 листопада 2015 року, скасувати записи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень про реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_6 та про припинення права власності ОСОБА_5 на спірну квартиру.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5 скористався своїми правами визначеними ЦК України (435-15) , реалізувавши право власності на квартиру АДРЕСА_1, яке станом на момент укладання спірного договору купівлі-продажу обмежене не було. При цьому в діях відповідачів під час укладення оспорюваного договору не вбачається наявність вини, яка виражається в намірі порушити публічний порядок.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 21 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. В цьому випадку матеріали справи не містять доказів того, що станом на момент розгляду справи вироком суду, постановленим у кримінальній справі, чи іншими доказами встановлена вина відповідачів, яка виражена в намірі незаконно заволодіти нерухомим майном позивача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 21 вересня 2017 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що з огляду на обізнаність ОСОБА_5 про накладення арешту на спірну квартиру, а відповідно і обмеження обігу цього нерухомого майна, шляхом заборони проведення його відчуження, і наміру продати, на яке мало б бути накладено арешт на забезпечення виконання рішення суду, укладенням оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 10 листопада 2015 року внаслідок винних умисних дій ОСОБА_5 порушено публічний порядок. Судами неправильно застосовані положення статті 228 ЦК України, оскільки не лише вирок суду може бути доказом вини в порушенні публічного порядку сторонами правочину або однією зі сторін. Судами не надано оцінки жодному із наданих позивачем доказів, направлених на порушення відповідачами публічного порядку, та не наведено мотивів їх неприйняття, не витребувано докази, які мають значення для правильного вирішення справи. Продавши спірну квартиру 10 листопада 2015 року ОСОБА_5 не погасив заборгованість, яка виникла у нього перед позивачем за рішенням суду, постановленому 11 листопада 2015 року в іншій цивільній справі. Зазначена обставина підтверджує той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину у ОСОБА_5 був умисел на порушення публічного порядку, а саме права позивача на виконання рішення суду за рахунок нерухомого майна.

У листопаді 2017 року ОСОБА_5 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, згідно із якими просив касаційну скаргу відхилити та рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін, посилаючись на те, що оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу належної йому квартири не підпадає під перелік правочинів, які порушують публічний порядок. Щодо посилання позивача на те, що продана квартира мала б слугувати забезпеченням виконання ним рішення Вінницького міського суду від 11 листопада 2015 року, а тому і не могла бути відчужена, зазначив, що на теперішній час зазначене рішення про стягнення з нього на користь позивача заборгованості належним чином виконується.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано справу та надано строк для подання заперечень на неї.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену цивільну справу передано Верховному Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України (1618-15) (у редакції на час його ухвалення) щодо законності та обґрунтованості.

Судами установлено, що 10 листопада 2015 року між відповідачами у справі укладений договір купівлі продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_6 придбала квартиру АДРЕСА_1. Договір посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Загороднюк О. С. та зареєстрований в реєстрі за № 730.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 11 листопада 2015 року, постановленої у цивільній справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_8 до ОСОБА_5 про стягнення коштів накладений арешт на квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням цього ж суду від 11 листопада 2015 року з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 стягнуто грошові кошти в сумі 88 420,04 грн

Нормативно-правове обґрунтування

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Загальні положення про правочин визначені главою 16 ЦК України (435-15) .

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України підлягає з'ясуванню чи мали намір порушити публічний порядок сторони або одна із сторін правочину. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи оскаржувані рішення, суди на підставі наявних у матеріалах справи доказах, поданих сторонами, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору купівлі-продажу квартири, укладеного між відповідачами у справі, недійсним з підстав порушення ними вимог статті 228 ЦК України.

ОСОБА_5, будучи власником квартири АДРЕСА_1, користуючись наданими йому права, визначеними ЦК України (435-15) , відчужив зазначену квартиру іншій особі на підставі договору купівлі-продажу.

На момент укладення оспорюваного договору у продавця не було обмежень щодо реалізації належної йому квартири, ухвала про накладення на неї арешту винесена на наступний день після укладення зазначеного правочину.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не витребували докази, які на думку позивача мають істотне значення для правильного вирішення справи, не заслуговують до увагу, оскільки за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Доводи касаційної скарги про те, що продавши спірну квартиру 10 листопада 2015 року ОСОБА_5 не погасив заборгованість, яка виникла у нього перед позивачем за рішенням суду, постановленому 11 листопада 2015 року в іншій цивільній справі, а зазначена обставина підтверджує той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину у ОСОБА_5 був умисел на порушення публічного порядку, який виразився у порушенні права позивача на виконання рішення суду за рахунок нерухомого майна, не заслуговують на увагу, оскільки на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу право продавця на продаж належного йому нерухомого майна не було обмежено, крім того, ОСОБА_5 надані докази примусового виконання рішення суду про стягнення з нього на користь ОСОБА_4 суми боргу.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, яким суди надали належне обґрунтування, а переоцінка доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Судді:	О. В. Ступак
	С. О. Погрібний Г. І. Усик