розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року у складі судді Лебідь-Гавенко Г. М. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 січня 2017 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Олійника В. І., Лівінського С. В.і касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 січня 2017 року,

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом, який уточнило в процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ КБ "ПриватБанк" посилалося на те, що 21 листопада 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DN81AR03110023, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 243 029,20 грн з кінцевим терміном повернення до 20 листопада 2014 року. ОСОБА_1 не виконувала належним чином взятих на себе зобов'язань, у зв'язку з чим станом на 08 липня 2016 року в неї утворилася заборгованість у розмірі 407 703,27 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом - 108 474,52 грн; заборгованості за процентами за користування кредитом - 27 378,65 грн; заборгованості за комісією за користування кредитом - 22 380,28 грн; пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 249 469,82 грн. При цьому банк, користуючись процесуальним правом позивача, просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість в загальному розмірі 336 164,85 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом - 108 474,52 грн; заборгованості за процентами за користування кредитом - 27 378,65 грн; заборгованості за комісією за користування кредитом - 22 380,28 грн; пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 177 931,40 грн.

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ "Приватбанк" про визнання кредитного договору недійсним. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що банк порушив вимоги законодавства України та інших нормативно-правових актів, які регулюють правовідносини сторін кредитного договору та при його укладанні умисно ввів її в оману. Ці порушення полягають в тому, що ПАТ КБ "Приватбанк" встановив для неї оплату винагороди в потрійному розмірі (оплата винагороди у визначеній сумі, відсотки за користування кредитом в цій частині, щомісячної винагороди, вираженої в процентному еквіваленті від суми виданого кредиту на придбання автомобіля). Несправедливою є також умова договору про встановлення оплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад 50 % вартості продукції) в разі невиконання зобов'язань за договором. Перед укладенням кредитного договору банк не провів з нею переддоговірну роботу. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним кредитний договір від 21 листопада 2007 року № DN81AR03110023, укладений між нею та банком.

Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2016 року зустрічний позов прийнято до спільного розгляду з первісним позовом.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що іпотекодавець та позичальник у цій справі є однією особою, на частину заборгованості, яку просив стягнути банк з позичальника, заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 30 листопада 2012 рок було достроково звернено стягнення за договором застави, в тому числі на тіло кредиту, відтак повторне стягнення цієї суми у грошовому виразі є недопустимим. При цьому ПАТ "КБ "ПриватБанк" не надав на вимогу суду уточнений розрахунок заборгованості ОСОБА_1, з врахуванням суми, стягненої вищенаведеним рішенням. Тому позовні вимоги за первісним позовом є недоведеними та необґрунтованими. Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що спірний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, на момент укладення договору позивач не заявляла додаткових вимог щодо його умов та в подальшому протягом тривалого часу виконувала їх, що підтверджується квитанціями, не навела доказів щодо введення її в оману під час укладення договору, оскільки перед його підписанням вона мала можливість ознайомитися з текстом та умовами договору і власноручно його підписала, а отже, її позовні вимоги є недоведеними та необґрунтованими.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 січня 2017 рокуапеляційні скаргиОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

У лютому 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 січня 2017 року в частині вирішення первісного позовуі ухвалити нове рішення, яким його вимоги задовольнити.

Касаційна скарга банку мотивована безпідставністю висновків судів про неможливість задоволення його позову у зв'язку з тим, що заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 30 листопада 2012 року було звернено стягнення на предмет застави. Пред'явлення такого позову не позбавляє кредитора права на стягнення заборгованості з позичальника. Предмет застави не реалізований, а заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором не погашена.

У лютому 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 січня 2017 року в частині вирішення зустрічного позовуі ухвалити нове рішення, яким вимоги за зустрічним позовом задовольнити, в іншій частині оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що перед укладенням кредитного договору банк в порушенням вимог Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту від 10 травня 2007 року № 168 не провів переддоговірної роботи. Висновок апеляційного суду про надання позичальнику документів, які передували укладенню кредитного договору, є помилковим, так як в матеріалах відсутні докази на підтвердження цієї обставини. Судами не спростовано доводи позивача за зустрічним позовом щодо його обману шляхом закріплення в договорі умов про сплату винагороди у потрійному розмірі. Суди не звернули увагу на те, що передбачивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, за які послуги встановлюється ця комісія.

У травні 2017 року ОСОБА_1 подала заперечення на касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк", в якому просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення в частині вирішення первісного позову - залишити без змін, посилаючись на те, що скарга є необґрунтованою. Доводи банку про неможливість реалізації заставного майна в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) , є безпідставними та свідчать про його недобросовісність. Правильним є висновок судів попередніх інстанцій про неможливість стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки це може призвести до подвійної відповідальності позичальника за одне й те ж саме правопорушення. Крім того, суди обґрунтовано виходили з того, що банком надано позивальнику грошові кошти у розмірі, який є меншим, ніж зазначений у кредитному договорі. При цьому в основу розрахунку банк поклав суму основної заборгованості, з якої розраховувалися інші її складові, що не відповідало реальному розміру виданого кредиту, а тому наведений банком розрахунок є неправильним.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 березня 2017 року відкрито провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, а ухвалою від 17 березня 2017 року - за касаційною скаргою ПАТ КБ "ПриватБанк".

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

10 травня 2018 року справу № 362/6563/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги ПАТ КБ "ПриватБанк" та представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 4 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 213 ЦПК України 2004 року).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, щоза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Визначення поняття зобов'язання міститься у частині перші статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Судами встановлено, що 21 листопада 2007 рокуміж ПриватБанком, правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DN81AR03110023, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику на строк до 20 листопада 2014 року грошові кошти у розмірі 243 029,20 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,80 % на місяць на суму залишку заборгованості, щомісячної винагороди у розмірі 0,50 % від суми виданого кредиту на придбання автомобіля, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.10 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 даного договору. Щомісяця, починаючи з наступного місяця, в період сплати (з 21 по 25 число кожного місяця), позичальник повинен сплачувати банку платіж у сумі 3 695,10 грн для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості за кредитом, відсотками, винагородами (пункт 7.1 кредитного договору).

Згідно з пунктом 7.4 кредитного договору при порушенні позичальником зобов'язань з погашення кредиту позичальник сплачує банку пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченої заборгованості за кредитом за кожний день прострочки, але не менше 1 гривні.

З наданих позивачем меморіальних ордерів від 26 листопада 2007 року № 1009, від 20 листопада 2008 року № 2ЕZ6, від 20 листопада 2008 року № 2F5N, від 20 листопада 2009 року № РТ020В15TR, від 20 листопада 2009 року № РТ02В16СS, від 19 листопада 2010 року № РТ029ВОНХХ, від 19 листопада 2010 року № РТ029ВОІZB, від 18 листопада 2011 року № РТ028ВОDT9, від 18 листопада 2011 року № РТ028ВОЕ4L, від 20 листопада 2012 року № РТ020В16А8, від 20 листопада 2012 року № РТ020В16ІТ, від 20 листопада 2013 року № РТ020В0Р0V, від 20 листопада 2013 року № РТ020В0РОС встановлено, що банк надав ОСОБА_1 кредитні кошти в розмірах 144 640 грн, 723,20 грн, 8 987,93 грн, 723,20 грн, 8 592,46 грн. 723,20 грн, 8 214,39 грн, 723,20 грн, 7852,96 грн, 723,20 грн, 7507,43 грн, 723,20 грн, 7177,10 грн відповідно, тобто на загальну суму 197 311,47 грн.

У зв'язку з несвоєчасним виконанням позичальником взятих на себе зобов'язань станом на 08 липня 2016 року в неї утворилася заборгованість у загальному розмірі 407 703,27 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом - 108 474,52 грн; заборгованості за процентами за користування кредитом - 27 378,65 грн; заборгованості за комісією за користування кредитом - 22 380,28 грн; пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 249 469,82 грн.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 572 ЦК України всилу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

За рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (стаття 19 Закону України "Про заставу").

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_1 було укладено договір застави, за яким ОСОБА_1 передала у заставу банку рухоме майно, що належало їй на праві власності, а саме: автомобіль КІА, модель SORRENTO, рік випуску: 2007, тип транспортного засобу легковий універсал-В, № кузова/шасі НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1.

Заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 30 листопада 2012 року у справі № 2/0417/8987/2012 за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до Публічного акціонерного товариства"Акцент-Банк", ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави, яке набрало законної сили 11 грудня 2012 року, звернено стягнення на рухоме майно за договором застави, а саме: автомобіль КІА, модель SORRENTO, рік випуску 2007, тип транспортного засобу легковий універсал-В, № кузова/шасі НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, для задоволення грошових вимог ПАТ КБ "Приватбанк" за кредитним договором № DN81AR03110023 від 21 листопада 2007 року в розмірі 115 825,09 грн.

Вказаним рішенням встановлено, що станом на 30 жовтня 2012 року в позичальника утворилася заборгованість у загальному розмірі 115 826,09 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом - 96 499,88 грн; заборгованості за процентами за користування кредитом - 9 811,75 грн; заборгованості за комісією за користування кредитом - 5 164,68 грн; пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 4 348,78 грн.

Отже, пред'явивши позовпро звернення стягненняна предмет застави в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором та її складових, банк на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.

04 вересня 2014 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до відділу державної виконавчої служби Васильківського міськрайонного управління юстиції у Київській області із заявою про відкриття виконавчого провадження для примусового виконання зазначеного рішення суду.

Виходячи з умов кредитного договору, за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ КБ "ПриватБанк" використало право вимагати дострокового повернення всієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в заставу майна.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.

Вказані правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Щодо первісного позову.

При вирішенні первісного позову суди не врахували, що пред'явивши у листопаді 2012 року позов до позичальника про звернення стягнення на предмет застави, банк на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, у зв'язку з чим його право нараховувати передбачені кредитним договором проценти за кредитом після дня пред'явлення позову припинилося.

Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. В разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів, передбачених договором.

Такий правовий висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).

Судами встановлено, що у вищезгаданому заочному рішенні Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 30 листопада 2012 року, яким позов банку про звернення стягнення на предмет застави задоволено, заборгованість за кредитним договором, що утворилася на той час, вказана у повному обсязі.

З огляду на викладене банк має право в межах позовної давності на пред'явлення до боржника вимоги про стягнення заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) та процентів і неустойки згідно з кредитним договором, нарахованих на час звернення до суду у 2012 році з позовом про дострокове виконання договору.

За таких обставин висновки судів про те, що задоволення первісного позову призведе до повторного стягнення заборгованості, є помилковим. Крім того, дійшовши такого висновку, суди не встановили факту виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет застави та його реалізації.

Враховуючи зазначене, безпідставними є висновки судів про те, що банком не надано уточнюючий розрахунок заборгованості за вирахуванням сум, які вже були стягнуті заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 30 листопада 2012 року.

Також помилковими є посилання судів на те, що нарахування заборгованості за кредитом, за процентами, за комісією та пені за несвоєчасне виконання зобов'язань здійснене позивачем, виходячи із суми 243 029,20 грн, яка була обумовлена у кредитному договорі, оскільки в розрахунку заборгованості від 08 липня 2016 року зазначено, що сума основної заборгованості є змінною у зв'язку з частковим погашенням заборгованості, і виходячи із суми залишку основної заборгованості, нараховувалися інші її складові згідно з умовами кредитного договору.

Всупереч вимогам статей 212- 214 ЦПК України 2004 року суди достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню з відповідача на користь банку, не перевірили періоду, за який вона нарахована, не дослідили та не дали належної правової оцінки доказам, необхідним для встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим безпідставно відмовили у задоволенні первісного позову в повному обсязі.

Щодо зустрічного позову.

Частинами першою-третьою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Оскільки, згідно з умовами укладеного між сторонами кредитного договору від 21 листопада 2007 року банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

Згідно з частинами другою, п'ятою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону. До договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), яка регулює визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними (окремих положень, а не договору в цілому).

Частиною другою статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Даними про сукупну вартість кредиту є інформація про процентну ставку, вартість сукупних послуг та інших фінансових зобов'язань позивача, варіанти погашення кредиту, кількість платежів, їх періодичність та обсяги.

Відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком (стаття 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність").

Згідно з пунктом 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) (далі - Правила), які були чинними на час укладення між сторонами спірного договору, банки зобов'язані у кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх сукупних послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача.

Банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо) (пункт 3.6 Правил).

' 'p' Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (v015p710-11) у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) встановлено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Як на правову підставу зустрічного позову ОСОБА_1 посилалася, зокрема на те, що банк встановив для неї оплату винагороди у потрійному розмірі (оплата винагороди у визначеній сумі, відсотків за користування кредитом в цій частині, щомісячної винагороди, вираженої у процентному відношенні до суми виданого кредиту на придбання автомобіля).

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Отже, нормами цивільного законодавства передбачено як визнання правочину недійсним в цілому, так і визнання недійсним окремих його положень, а також - можливість визнання правочину недійсним в цілому, якщо недійсність окремих його положень тягне за собою недійсність інших його частин і недійсність правочину в цілому.

Як зазначалося вище, пунктом 7.1 кредитного договору передбачено, що банк зобов'язався надати позичальнику кредит в сумі 243 029,20 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,80 % на місяць на суму залишку заборгованості, щомісячної винагороди у розмірі 0,50 % від суми виданого кредиту на придбання автомобіля, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.10 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 даного договору.

При невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору, банк зобов'язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, винагорода сплачується у гривневому еквіваленті за курсом НБУ на дату сплати (пункт 6.2 кредитного договору).

Висновків з приводу аргументів позивача за зустрічним позовом про несправедливість умов спірного договору щодо сплати позичальником винагороди за надання фінансового інструменту, винагороди за проведення додаткового моніторингу місцевий суд не зробив та дійшов передчасного висновку про те, що відсутні підстави для визнання кредитного договору в цій частині недійсним.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 131, 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України 2004 року, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

За змістом пункту 6 частини третьої статті 295, частини другої статті 303 та пункту 1 частини першої статті 309 ЦПК України 2004 року апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувалися із порушенням установленого порядку.

Погодившись з висновками суду першої інстанції, апеляційний суд не перевірив доводів апеляційної скарги та не спростував їх належним чином, не визначився з правовими підставами заявленого зустрічного позову про визнання кредитного договору недійсним, не встановив вищевказаних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов помилкового висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з'ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.

Відповідно до пункту першого частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки порушення норм процесуального права при розгляді даної справи допущені судами обох попередніх інстанцій, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Головуючий	В. А. Стрільчук
Судді:	С. О. Карпенко
	В. О. Кузнєцов
	А. С. Олійник
	С. О. Погрібний