Постанова

Іменем України

30 січня 2019 року

м. Київ

справа № 711/9687/17

провадження № 61-25218св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

СтупакО. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18 грудня 2017 року у складі судді Колоди Л. Д. та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 14 березня 2018 року у складі колегії суддів: Фетісової Т. Л., Василенко Л. І., Нерушак Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У листопаді 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про витребування майна від добросовісного набувача та визнання права власності на майно.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що його батько ОСОБА_8 із 18 січня 1949 року перебував у зареєстрованому шлюбі з його матір'ю ОСОБА_9 У період шлюбу батьки побудували будинок по АДРЕСА_1. Право власності на вказаний будинок було зареєстровано на ім'я батька на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки, посвідченого державною нотаріальною конторою 07 липня 1959 року, та договору купівлі-продажу, посвідченого Черкаською державною нотаріальною конторою 14 вересня 1970 року. Вказане майно набуте батьками під час шлюбу, кожному з них належало по 1/2 частини будинку з відповідною частиною надвірних споруд. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_9 Спадкоємцями першої черги за законом був він, ОСОБА_8 та ОСОБА_5 Таким чином, з часу відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1, йому, як особі яка звернулася із заявою про прийняття спадщини після смерті матері, належала 1/6 частини будинку з відповідною частиною надвірних споруд по АДРЕСА_1, а також 1/6 частини присадибної земельної ділянки за цією ж адресою. Свідоцтво про право на спадщину на належну йому частину спадкового майна він не отримав, оскільки правовстановлюючі документи були у батька. Вважає, що в порушення його права на спадкове майно, його батько 10 січня 2006 року отримав державний акт серії НОМЕР_1 на всю земельну ділянку по АДРЕСА_4 у м. Черкаси. Також 06 вересня 2011 року ОСОБА_8 за договором дарування житлового будинку з надвірними спорудами та земельної ділянки по АДРЕСА_1 подарував вказане майно ОСОБА_5 Батько помер ІНФОРМАЦІЯ_2. При цьому 09 січня 2015 року ОСОБА_5 уклав договори дарування житлового будинку з надвірними спорудами та земельної ділянки по АДРЕСА_1 зі своїми синами ОСОБА_6 та ОСОБА_7, за якими передав їм у власність у рівних частках житловий будинок із надвірними спорудами та земельну ділянку по АДРЕСА_2. Вважає, що з дня смерті матері йому належить 1/6 частини будинку з відповідною частиною надвірних споруд, а укладеними договорами дарування порушене його право власності. Даруючи весь будинок із надвірними спорудами та всю земельну ділянку, ОСОБА_8 не мав права відчужувати його 1/6 частини. Про укладення договорів дарування йому стало відомо в 2015 році, тому строк позовної давності не пропущений.

Посилаючись на викладене позивач просив витребувати від добросовісних набувачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у рівних частках 1/6 частини будинку з відповідною частиною надвірних споруд та у рівних частках 1/6 частини земельної ділянки по АДРЕСА_1; визнати за ним право власності на 1/6 частини будинку з відповідною частиною надвірних споруд та 1/6 частини земельної ділянки, площею 674,8 кв. м, кадастровий НОМЕР_2 по АДРЕСА_1.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18 грудня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем пропущений встановлений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності, так як після відкриття спадщини після смерті ОСОБА_9 та прийняття спадщини ОСОБА_10 до звернення з цим позовом до суду минуло більше 18 років. У позовній заяві ОСОБА_4 не наводить достатніх та обґрунтованих пояснень щодо поважності причин пропущення ним строку позовної давності. Про належність домоволодіння та оформлення правовстановлюючих документів на нього на ім'я ОСОБА_8 позивачу було відомо ще за життя ОСОБА_9 При оформленні права власності на земельну ділянку по АДРЕСА_3 у м. Черкаси на ім'я ОСОБА_8, позивач приймав активну участь у цьому процесі. Позивач, як суміжний землекористувач зазначеної земельної ділянки, погоджував ОСОБА_8 межі для передачі її безоплатно у власність ОСОБА_8, що підтверджується особистим підписом позивача в акті визначення та погодження меж земельної ділянки від 25 січня 2005 року.

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 14 березня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 з інших підстав.

Додатковою постановою цього ж суду від 18 травня 2018 року вирішено питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд скасовуючи рішення місцевого суду виходив із того, що позивачем не надано суду правовстановлюючих документів, на підставі яких його батьком набуто у власність спірний будинок та згідно з якими суд міг прийти до переконливого висновку про те, що вказане майно дійсно було спільним майном подружжя ОСОБА_4. Крім того, рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 12 травня 2016 року, що набрало законної сили, встановлено відсутність доказів того, що Ѕ частини житлового будинку по АДРЕСА_3 у м. Черкаси належала ОСОБА_9

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У травні 2018 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 14 березня 2018 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що надання ним згоди своєму батьку на приватизацію земельної ділянки свідчить лише про те, що він погодив їхні межі. Суди ухвалюючи рішення не звернули уваги на відсутність у матеріалах справи первинних правовстановлюючих документів на будинок та не зобов'язали його їх надати. Суд апеляційної інстанції вийшов за межі його апеляційної скарги, адже він не оскаржував рішення суду першої інстанції в частині недоведеності його права власності.

У червні 2018 року на адресу суду від представника ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 - ОСОБА_11 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4, згідно з яким суд обґрунтовано прийшов до висновків про безпідставність доводів позивача про належність земельної ділянки по АДРЕСА_4 до спадкового майна після смерті ОСОБА_9, оскільки на час відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1 земельна ділянка відносилась до комунальної власності. Державний акт на право власності на земельну ділянку ОСОБА_8 отримав 10 січня 2006 року, тобто після смерті ОСОБА_9

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2018 року відкрито провадження у справі та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає ЦПК України (1618-15) щодо законності та обґрунтованості.

Судом установлено, що батько позивача ОСОБА_8 із 18 січня 1949 року перебував у зареєстрованому шлюбі з його матір'ю - ОСОБА_9 У період шлюбу батьки позивача побудували будинок по АДРЕСА_1. Право власності на вказаний будинок зареєстроване на ім'я ОСОБА_8 на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки, посвідченого державною нотаріальною конторою 07 липня 1959 року та договору купівлі-продажу, посвідченого Черкаською державною нотаріальною конторою 14 вересня 1970 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла. Спадкоємцями першої черги за законом стосовно її спадщини були позивач, ОСОБА_8 та ОСОБА_5 (рідний брат позивача), які спадщину прийняли.

Свідоцтво про право на спадщину на належну позивачу частину спадкового майна він не отримував, так як правовстановлюючі документи на будинок та земельну ділянку були у батька.

10 січня 2006 року ОСОБА_8 отримав державний акт серії НОМЕР_3 на всю земельну ділянку по АДРЕСА_1, площею 674,8 кв. м, кадастровий НОМЕР_2.

06 вересня 2011 року ОСОБА_8 уклав договір дарування житлового будинку з надвірними спорудами та земельної ділянки по АДРЕСА_1 з ОСОБА_5, за якими передав останньому у власність вказане майно. У договорі зазначено, що сам дарувальник довів до відома обдаровуваного, а обдаровуваний взяв до уваги той факт, що дарувальник із ІНФОРМАЦІЯ_1 є вдівцем, і відчужуваний за цим договором будинок не є спільною сумісною власністю та є особистою приватною власністю, і особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на відчужуваний будинок, у тому числі відповідно до статей 65, 74 та 97 СК України, немає.

ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_2.

09 січня 2015 року ОСОБА_5 уклав договори дарування житлового будинку з надвірними спорудами та земельної ділянки по АДРЕСА_1 зі своїми синами -ОСОБА_6 та ОСОБА_7, за якими передав їм у власність у рівних частках вказане майно.

За життя, у жовтні 2015 року ОСОБА_8 звертався до суду із позовом про визнання недійсними договорів дарування від 06 вересня 2011 року укладеного між ним та ОСОБА_5 та укладених між ОСОБА_5 і ОСОБА_6 та ОСОБА_7 від 09 січня 2015 року. Серед іншого, свої вимоги обґрунтовував тим, що укладати договір дарування всього будинку він не мав права, оскільки йому належала лише 1/2 частини будинку, а інша Ѕ частини належала ОСОБА_9

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 19 квітня 2017 року залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 09 червня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 грудня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_8 відмовлено.

Нормативно-правове обґрунтування

За змістом частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до принципу змагальності сторін, закріпленого у статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

У частині другій статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Згідно з положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Положеннями частини п'ятої статті 12 ЦПК України на суд також покладені певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Установивши, що ОСОБА_4 як на підставу своїх позовних вимог не надав суду жодного належного та допустимого доказу того, що будинок по АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_8 та ОСОБА_9, що свідчило б про те, що ОСОБА_8 після смерті ОСОБА_9, відчужуючи будинок розпорядився частиною майна ОСОБА_9, яку у встановленому законом порядку мали б спадкувати ОСОБА_8, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки відповідно до статті 388 ЦК України лише власник має право витребувати майно у добросовісного набувача. Разом з тим, ОСОБА_4 не є власником спірних 1/6 частини будинку та земельної ділянки, оскільки договір дарування, за яким ОСОБА_8 відчужив житловий будинок із надвірними спорудами та земельну ділянку по АДРЕСА_1 є дійсним. При цьому ОСОБА_8 набув право власності на вказану земельну ділянку після використання свого права на безоплатну передачу йому у власність земельної ділянки шляхом приватизації та отримання ним Державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 10 січня 2006 року. До отримання ОСОБА_8 державного акта, земельна ділянка відносилась до комунальної власності м. Черкаси і не могла входити до складу спадщини після смерті ОСОБА_9

Твердження заявника про те, що суди, ухвалюючи рішення не звернули уваги на відсутність у матеріалах справи первинних правовстановлюючих документів на будинок та не зобов'язали його їх надати, є безпідставними, оскільки за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі його апеляційної скарги, адже він не оскаржував рішення суду першої інстанції в частині недоведеності його права власності, є безпідставними, оскільки суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову за необґрунтованістю заявлених вимоги застосував і строк позовної давності, тоді як згідно з пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи. Однак згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Черкаської області від 14 березня 2018року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

С.О. Погрібний

Г. І.Усик