Постанова

Іменем України

30 січня 2019 року

місто Київ

справа № 658/1338/16-ц

провадження № 61-20747св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк",

треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Південенерго", приватний нотаріус Каховського районного нотаріального округу Коршунова Людмила Анатоліївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 14 вересня 2016 року у складі судді Терещенко О. Є. та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 11 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Майданіка В. В., Кутурланової О. В., Орловської Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним іпотечного договору від 23 квітня 2007 року № 02-23-Ф060795К-724, зняття заборон відчуження та виключення записів про обтяження.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 10 січня 2006 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Південенерго"

(далі - ТОВ "Південенерго") укладено договір № 220 про часткову участь у будівництві. Між ним та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБ "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк"), 13 вересня 2006 року укладено кредитний договір № Ф060795К, відповідно до умов якого він отримав кредит у сумі 59 405, 00 дол. США під 13, 00 % річних з терміном повернення 12 вересня 2021 року.

30 вересня 2006 року між АКБ "Укрсоцбанк" та позивачем укладено іпотечний договір № 02-23-Ф060795К-1596, відповідно до умов якого на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором передано майнові права на незакінчену будівництвом квартиру № 9. Додатковою угодою від 12 березня 2007 року до договору від 10 січня 2006 року № 220 внесено зміни, за якими предметом договору стали квартири за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до пункту 1 додаткового договору від 20 квітня 2007 року № 1 до іпотечного договору від 13 вересня 2006 року № 02-23-Ф060795К-1596, у зв'язку з підписанням 20 квітня 2007 року додаткової угоди № 1 до договору кредиту від 13 вересня 2006 року № Ф060795К, якою передбачено зміну умов забезпечення зобов'язань іпотекодавця перед іпотекодержателем, сторони дійшли згоди припинити дію іпотечного договору від 13 вересня 2006 року № 02-23-Ф060795К-1596.

23 квітня 2007 року між сторонами укладено іпотечний договір

№ 02-23Ф060795К-724, відповідно до умов якого ПАТ "Укрсоцбанк" передано майнові права на незакінчені будівництвом квартири. Позивач зазначав, що 23 квітня 2007 року під час укладення договору іпотеки № 02-23Ф060795К-724 порушені положення статті 5 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинна на момент укладення оспорюваного договору), оскільки майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки; а тому на підставі статей 203, 215 ЦК України договір іпотеки, предметом якого є майнові права на квартири у незавершеному будівництвом житловому будинку, має бути визнаний судом недійсним.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач поданий позов не визнав, вважав його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 14 вересня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір іпотеки укладено для забезпечення виконання зобов'язання, що виникло на підставі укладеного між сторонами кредитного договору від 13 вересня 2006 року, тобто у цьому випадку наявний іпотечний борг. Постановою Національного банку України від 01 грудня 2008 року № 406 "Про затвердження Змін до Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків" (z1206-08) , враховуючи приписи законодавства, чинні на дату її прийняття, банкам було надано право приймати до розрахунку резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків у заставу майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено. Відповідно до пояснювальної записки до Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) метою цього законопроекту не було введення в оборот нового предмета іпотеки - майнових прав на іпотеку. Також суд зазначив, що відповідно до Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (978-15) передбачена можливість передачі у іпотеку майнових прав на нерухомість. Частиною третьої статті 3 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотекою може бути забезпечення виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Таким чином, суд вважав, що аналіз перевірених судом доказів свідчить про відсутність правових підстав для визнання недійсним іпотечного договору.

Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 11 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 14 вересня 2016 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначив, що позивачем не надано доказів на підтвердження порушення його прав оскаржуваним іпотечним договором, зокрема в частині зазначення в ньому як предмета іпотеки майнових прав на незакінчені будівництвом квартири № 66 та № 72. Ним не доведено, яким чином здійснення ним передачі в іпотеку майнових прав порушуються його права на проінвестовану нерухомість, оскільки саме задля забезпечення виконання іпотекодавцем ОСОБА_5 зобов'язань за договором кредиту банку, як кредитору, за іпотечним договором і було передано майнові права на незакінчені будівництвом квартири. Посилання позивача на те, що порушення його права полягають у невідповідності змісту іпотечного договору майнових прав вимогам Закону України "Про іпотеку" (898-15) у редакції, чинній на час його укладення, не можуть братися до уваги, оскільки сама по собі невідповідність якоїсь частини договору нормам закону ще не свідчить про порушення права сторони договору, оскільки має бути доведено, в чому полягає порушення, які права чи майно сторона договору втратила, які незаконні обов'язки на неї покладено. Позивач не має стосунку до спірних квартир, оскільки він свого часу повністю сплатив забудовнику їх вартість, за його ініціативою розірвано інвестиційну угоду, власником зазначеної квартири № 72 є інша особа, яка не залучена до участі у справі, а власник квартири № 66 нині невідомий. Сторонами не надані документи на підтвердження права власності на зазначену квартиру. Отже, наявність чи відсутність будь-яких обмежень чи обтяжень щодо квартир не може мати для позивача будь-якого правового значення. Щодо квартири № 61 суд врахував наявність рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 29 жовтня 2014 року у справі № 658/2665/14-ц, яким визнаний недійсним іпотечний договір в частині передання в іпотеку майнових прав на незакінчену будівництвом квартиру № 61. Зазначене рішення не впливає на прийняте у цій справі рішення, оскільки сторони та учасники тієї та цієї справи є різними, отже відсутні підстави для закриття провадження в частині вимог. Крім того, саме наявність зазначеного рішення унеможливлює за відсутністю підстав, як зазначив суду першої інстанції, задоволення позову в частині квартири № 61 в цій справі, оскільки повторно підтверджувати судовим рішенням недійсність іпотечного договору в частині квартири № 61 за наявності іншого рішення суду про це, яке набрало чинності, є неправильним, недоречним та необґрунтованим.

ІІ. АРГУМЕНТИ СТОРІН

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суди не врахували положення статті 5 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинна на момент укладення правочину), тому що поняття "іпотека майнових прав" і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у зазначеному Законі були відсутні. Посилання на положення Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" (979-15) є необґрунтованими, оскільки не стосуються спірних правовідносин. При цьому зазначив, що про укладення іпотечного договору із порушенням норм чинного законодавства він довідався лише навесні 2016 року, коли ознайомився у мережі Інтернет із рішеннями Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року та від 02 грудня 2015 року.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 09 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до договору від 10 січня 2006 року № 220 про часткову участь у будівництві ОСОБА_3 зобов'язався надати ТОВ "Південенерго" грошові кошти у сумі 390 150, 00 грн на будівництво квартири, загальною площею 170, 00 кв. м у житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_2, а ТОВ "Південенерго", в свою чергу, зобов'язалося виконати будівництво квартири, ввести будинок в експлуатацію та передати у власність ОСОБА_3 зведені квартири.

Згідно із додатковою угодою від 12 березня 2007 року до договорувід 10 січня 2006 року № 220 про часткову участь у будівництві у зв'язку із бажанням ОСОБА_3 змінені пункти 1.2, 1.3, 2.1.4, 2.2.1, 7.1 договору, а саме: змінене розташування будівництва квартири на будівництво за адресою: АДРЕСА_1, № 66 та № 61.

Позивач повністю сплатив всі кошти в сумі 390 150, 00 грн згідно з договором про часткову участь у будівництві.

Згідно з іпотечним договором від 23 квітня 2007 року № 02-23Ф060795К-724, укладеним між ОСОБА_5 та АКБ "Укрсоцбанк", банку передано майнові права на незакінчені будівництвом три квартири для забезпечення виконання іпотекодавцем ОСОБА_5 зобов'язань за договором кредиту.

У пункті 1.9 іпотечного договору сторони дійшли згоди, що після завершення будівництва та отримання правовстановлюючих документів на зазначене нерухоме майно, предметом іпотеки будуть квартири, майнові права на які за цим договором виступають предметом іпотеки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема із договорів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, судами вирішувався спір щодо недійсності іпотечного договору з тих підстав, що на момент укладення спірного договору майнові права на об'єкти незавершеного будівництва не могли бути предметом іпотеки.

Статтею 5 Закону України "Про іпотеку" (у редакції від 12 травня 2006 року, яка була чинною на час укладення спірного договору) був визначений вичерпний перелік об'єктів, які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором.

Предметом іпотеки могли бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Предметом іпотеки також міг бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.

Водночас поняття "іпотека майнових прав" і регулювання відносин щодо передачі в іпотеку майнових прав у цій редакції Закону врегульовані не були.

Майнові права на об'єкт незавершеного будівництва віднесені до числа предметів іпотеки згідно із Законом України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" від 25 грудня 2008 року (800-17) , що набрав чинності 14 січня 2009 року, яким були внесені зміни і до Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 17 квітня 2013 року у справі 6-8цс13, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15.

Майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене правом набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.

Разом з тим, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Положення статті 5 Закону України "Про іпотеку" (у редакції від 12 травня 2006 року) передбачали, що предметом іпотеки може виступати об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору.

Положеннями пункту 1.9 іпотечного договору від 23 квітня 2007 року, укладеного між сторонами, передбачено, що після завершення будівництва та прийняття в експлуатацію предмета іпотеки, а також після оформлення реєстрації, збудована нерухомість продовжує бути предметом іпотеки, а після набуття права власності сторони укладають додаткову угоду визнаючи, що предметом іпотеки стає відповідне нерухоме майно. Така угода повинна бути укладена протягом трьох робочих днів після реєстрації іпотекодавцем прав власності на квартиру.

Матеріалами справи, яка переглядається, підтверджено, що банк виконав свої грошові зобов'язання за кредитним договором, позивач повністю сплатив на користь забудовника вартість будівництва квартир, у тому числі і за рахунок кредитних коштів (виконав зобов'язання перед забудовником).

Вважаючи позовні вимоги необґрунтованими, суд апеляційної інстанції врахував ту обставину, що позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження порушення його прав оскаржуваним іпотечним договором, зокрема в частині зазначення в ньому як предмета іпотеки майнових прав на незакінчені будівництвом квартир № 66 та № 72 у будинку. Позивачем не доведено, яким чином здійснення ним передачі в іпотеку майнових прав порушуються його права на проінвестовану нерухомість, оскільки саме з метою забезпечення виконання його зобов'язань за кредитним договором передано майнові права на незакінчені будівництвом квартири.

У процесуальних діях ОСОБА_3, які спрямовані на оспорювання укладеного ним договору іпотеки за спливом десяти років після його укладення з визначених позивачем підстав, наявні ознаки, які можуть свідчити про намір ухилитись від належного виконання взятих на себе зобов'язань перед банком за кредитним і іпотечним договорами.

Визначаючи необґрунтованість вимог про визнання недійсним іпотечного договору, Верховний Суд також урахував висновок Об'єднаної палати Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року, зроблений у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), про те, що сам по собі факт того, що на час укладення договорів іпотеки стаття 5 Закону України "Про іпотеку" не визначала майнові права як предмет іпотеки, не може свідчити про його недійсність, оскільки головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює зазначені договори.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Таким чином умовою надання судового захисту особі є порушення її цивільного права або законного інтересу. Такі умови для надання захисту позивачем не доведені, що виключає можливість надання такого захисту судом.

Суди першої та апеляційної інстанцій належним чином обґрунтували відмову у задоволенні позову, правильно по суті вирішивши спір.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 14 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 11 квітня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді А. С. Олійник

С.О.Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик