Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 28 лютого 2007 року між ним та Закритим акціонерним товариством Комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", було укладено кредитний договір № ZRSWGK00000124, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США на купівлю нерухомості і 10 тис. доларів США - на сплату страхових платежів, з кінцевим строком повернення до 27 лютого 2027 року, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 1% від суми залишку заборгованості на місяць. Цього ж дня для забезпечення виконання кредитного зобов'язання між ним та ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", було укладено договір іпотеки, за яким він передав в іпотеку банку нерухоме майно, що належало йому на праві власності, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 06 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 09 грудня 2010 року у справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до нього про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення кредитної заборгованості звернено стягнення на предмет іпотеки - вищевказаний житловий будинок шляхом надання ЗАТ КБ "ПриватБанк" права здійснити продаж цього майна від його імені за договором купівлі-продажу, укладеним з будь-якою особою. 25 лютого 2015 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В. було посвідчено договори купівлі-продажу банком ОСОБА_2 предмета іпотеки та зареєстровано право власності на житловий будинок за ОСОБА_2 Під час укладання договорів купівлі-продажу банком не дотримано вимог законодавства та умов договору іпотеки, оскільки предмет іпотеки був відчужений за ціною, нижчою, ніж зазначена у договорі іпотеки, та від імені іпотекодавця, а не від свого. Банк не повідомив його як власника майна за 30 днів про продаж предмета іпотеки та не надіслав йому як іпотекодавцю звіт про розподіл коштів від його реалізації. Договори купівлі-продажу не містили істотної умови - кадастрового номера земельної ділянки. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив визнати недійсними: договір купівлі-продажу 62/100 частини будинку АДРЕСА_1 посвідчений 25 лютого 2015 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В., зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій за № 234; договір купівлі-продажу 38/100 частини будинку АДРЕСА_1 посвідчений 25 лютого 2015 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В., зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій за № 237.

ПАТ КБ "ПриватБанк" заперечило проти позову і просило відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що позивач не навів підстав недійсності правочинів, визначених законом. В ході реалізації предмета іпотеки шляхом укладання договорів купівлі-продажу 62/100 та 38/100 частин будинку банком надсилалося на адресу ОСОБА_1 повідомлення про намір реалізувати предмет іпотеки, яким позивача повідомлено про ціну продажу, а також запропоновано виконати зобов'язання. Повідомлення про продаж належного позивачу будинку також було розміщено в газеті "Урядовий кур'єр". Жодної відповіді від ОСОБА_1 ні на адресу банку, ні на адресу приватного нотаріуса не надійшло. Ціна продажу предмета іпотеки в договорах купівлі-продажу визначена на підставі висновку про оцінку майна від 30 вересня 2014 року. Оціночна вартість 62/100 частини будинку становила 59 550 грн, а 38/100 частини - 36 499 грн. Загальна сума від продажу предмета іпотеки склала 131 220 грн, з яких 129 220 грн було зараховано банком на погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором, а 2 тис. грн направлено на оплату нотаріальних дій.

Відповідач ОСОБА_2 також просив відмовити в задоволенні позову, вказуючи на те, що оспорювані договори не суперечать вимогам чинного законодавства. Твердження позивача про неповідомлення його про намір реалізувати предмет іпотеки спростовано матеріалами, що надійшли від нотаріуса. Рішенням Бердичівського міськрайонного суду від 06 жовтня 2010 року, яке не оскаржене позивачем, звернено стягнення в порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку". Тому вказівка в резолютивній частині рішення формулювання "від імені іпотекодавця" не змінює суті такого рішення. Зважаючи на відсутність наміру в позивача придбати предмет іпотеки, банк діяв відповідно до вимог частини четвертої статті 38 Закону України "Про іпотеку", продавши предмет іпотеки іншій особі на власний розсуд на підставі рішення суду від 06 жовтня 2010 року. Відсутність в оспорюваних договорах кадастрових номерів земельних ділянок не свідчить про те, що внаслідок незазначення цієї умови права позивача були порушені. Він є добросовісним набувачем майна, придбав частину будинку за ціною, вищою, ніж зазначено у звіті про оцінку майна та договорі, згідно з яким предмет іпотеки оцінено в сумі 94 721 грн.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 05 грудня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки судом не встановлено порушень Закону України "Про іпотеку" (898-15) при укладанні договорів купівлі-продажу переданого в іпотеку будинку за межами процедури пред'явлення рішення до виконання, яким звернено стягнення на предмет іпотеки. ОСОБА_1 не є власником земельної ділянки, на якій знаходиться предмет іпотеки, кадастровий номер їй не присвоєний, а тому порушення прав позивача у зв'язку з відсутністю в оспорюваних договорах купівлі-продажу умови щодо кадастрового номера земельної ділянки не доведено.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 21 лютого 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4відхилено. Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 05 грудня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У березні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 05 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 21 лютого 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами залишено поза увагою той факт, що предмет іпотеки не складався з часток у праві спільної часткової власності, а виступав як цілий об'єкт, стосовно якого і виникли правовідносини за договором іпотеки. Суди не врахували, що рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 06 жовтня 2010 року не вирішувалося питання про право продажу іпотекодержателем предмета іпотеки від свого імені в порядку, передбаченому Закону України "Про іпотеку" (898-15) , і відповідно, банк не мав права його продавати від свого імені. Судами не застосовано положення Закону України "Про іпотеку" (898-15) з урахуванням його дії в часі та не взято до уваги, що при укладенні спірних правочинів не було зазначено кадастрового номера земельної ділянки, на якій знаходиться предмет іпотеки, тобто не додержано істотних умов договору. Суди безпідставно послалися на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-194цс14, правовідносини в якій не є тотожними правовідносинам, які виникли між сторонами у цій справі.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 06 грудня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

14 травня 2018 року справу № 274/2561/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України).

Судами встановлено, що 28 лютого 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", було укладено кредитний договір № ZRSWGK00000124, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти в розмірі 50 тис. доларів США на купівлю нерухомості і 10 тис. доларів США - на сплату страхових платежів, з кінцевим строком повернення до 27 лютого 2027 року, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 1% від суми залишку заборгованості на місяць.

Цього ж дня для забезпечення виконання кредитного зобов'язання між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" було укладено договір іпотеки, за яким позивач передав в іпотеку банку нерухоме майно, що належало йому на праві власності, - житловий будинок загальною площею 78,6 кв. м, житловою площею - 48,7 кв. м, розташований по АДРЕСА_1

Згідно з пунктом 35.3 договору іпотеки майно передається в іпотеку з невід'ємними приналежностями, що знаходяться в ньому, а саме: житловий будинок літера А-1, ракушняк, обкладений цеглою.

Згідно з довідкою Бердичівського відділу земельних ресурсів від 27 лютого 2007 року № 115 право власності на земельну ділянку, на якій розташоване спірне майно, іпотекодавцем в установленому законом порядку не оформлено (пункт 35.4 договору іпотеки).

Вартість предмета іпотеки становить 252 500 грн (пункт 35.5 договору іпотеки).

Згідно з пунктом 24 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених пунктами 18.8.1, 18.8.2, 18.9 цього договору, відповідно до розділу V Закону України "Про іпотеку" (898-15) на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі.

Звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом, зокрема продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу в порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку", для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, в тому числі отримати витяг з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно (пункт 29 договору іпотеки).

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 06 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 09 грудня 2010 року, звернено стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок загальною площею 78,6 кв. м, житловою площею - 48,7 кв. м, який знаходиться за адресою: Житомирська область, місто Бердичів, АДРЕСА_1, шляхом його продажу ЗАТ КБ "ПриватБанк" з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.

25 лютого 2015 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" як продавцем і ОСОБА_2 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу 62/100 ідеальних частин житлового будинку АДРЕСА_1 який належав на праві власності ОСОБА_1 та є предметом іпотеки. Житловий будинок літера А-1, загальною площею 78,6 кв. м, житловою площею - 48,7 кв. м, земельна ділянка, на якій розташований будинок, не приватизована, продаж вчинено за 94 721 грн, ціна встановлена за домовленістю сторін.

Того ж дня між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу 38/100 ідеальних частин житлового будинку АДРЕСА_1 який належав на праві власності ОСОБА_1 та є предметом іпотеки. Житловий будинок літера А-1, загальною площею 78,6 кв. м, житловою площею - 48,7 кв. м, земельна ділянка, на якій розташований будинок, не приватизована, продаж вчинено за 36 499 грн, ціна встановлена за домовленістю сторін.

Вартість предмета іпотеки визначена станом на 30 вересня 2014 року на підставі оцінки майна, проведеної суб'єктом оціночної діяльності - фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 (сертифікат суб'єкта оціночної діяльності № 13831/12, виданий Фондом держмайна України 21 вересня 2012 року, кваліфікаційне свідоцтво від 07 червня 2003 року № 359), з яких встановлено, що вартість 62/100 ідеальних частин будинку - 59 550 грн, а 38/100 - 36 499 грн.

З висновків оцінки встановлено, що будинок 1982 року забудови, одноповерховий, матеріал зовнішніх стін - черепашник, обкладений цеглою, перекриття дерев'яне, підлога - глиняна, інженерне забезпечення - електропостачання. Після здачі в експлуатацію будинок не використовувався для проживання, внутрішні роботи не проводилися, прилегла територія занедбана, земельна ділянка не приватизована.

З витребуваних у приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В. матеріалів стосовно продажу будинку встановлено, що 26 листопада 2014 року ПАТ КБ "ПриватБанк" через приватного нотаріуса направляло ОСОБА_1 повідомлення про намір реалізувати предмет іпотеки за всіма відомими адресами. Проте відповідач їх не отримав. Таке повідомлення було розміщено і в газеті "Урядовий кур'єр" від 18 жовтня 2014 року № 193.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що уразі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 22 серпня 2016 року, стягнено із ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 28 лютого 2007 року № ZRSWGK00000124у сумі 231 471,06 доларів США, що еквівалентно 2 997 550,19 грн.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частин першої, п'ятої, дев'ятої статті 38 Закону України "Про іпотеку" визначено, якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, то іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку, вказаного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та наслідками, встановленими статтею 42 цього Закону.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою - третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Висновки судів про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю є правильними, оскільки порушень закону під час укладення спірних договорів купівлі-продажу не встановлено, а тому підстави для визнання цих договорів недійсними відсутні.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 212, 213- 215, 303, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про невідповідність оспорюваних ним договорів купівлі-продажу у зв'язку з тим, що предмет іпотеки не складався з часток у праві спільної часткової власності, а виступав як цілий об'єкт, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За змістом статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Спростовуючи вказані доводи заявника, суди правильно виходили з того, що пунктом 29 договору іпотеки банку надано право на відчуження предмета іпотеки на умовах, визначених іпотекодержателем на власний розсуд. При цьому чинним законодавством не передбачено заборони відчуження предмета іпотеки частинами.

Посилання у скарзі на неврахування судами того, що рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 06 жовтня 2010 року не вирішувалося питання про право продажу іпотекодержателем предмета іпотеки від свого імені у порядку, визначеному Закону України "Про іпотеку" (898-15) , і відповідно, банк не мав права його продавати від свого імені, є безпідставними, виходячи з такого.

Частиною п'ятою статті 124 Конституції України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанції) передбачено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.

Зазначене конституційне положення відображено і у статті 14 ЦПК України

2004 року, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як встановлено судами, рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 06 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 09 грудня 2010 року, звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу ЗАТ КБ "ПриватБанк" з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем. Зазначені судові рішення в касаційному порядку сторонами не оскаржені. Спірні договори купівлі-продажу частин нерухомого майна, переданого позивачем в іпотеку банку, укладені банком від імені ОСОБА_1 як продавця, тобто у спосіб, визначений рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Аргументи заявника про те, що при укладенні спірних правочинів не було зазначено кадастрового номера земельної ділянки, на якій знаходиться предмет іпотеки, тобто недодержано істотних умов договору, є неспроможними з огляду на таке.

За положеннями статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Згідно з частинами першою, другою статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Судами обґрунтовано спростовано зазначені доводи позивача з посиланням на те, що він не довів порушення своїх прав у зв'язку з відсутністю в договорах купівлі-продажу умови щодо кадастрового номера земельної ділянки, оскільки він не був власником земельної ділянки, а самій не було присвоєно кадастрового номера.

Посилання у скарзі на те, що судами безпідставно взято до уваги правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-194цс14, є необґрунтованими. У зазначеній постанові Верховний Суд України дійшов висновку про те, що відсутність у договорі купівлі-продажу умови щодо кадастрового номера земельної ділянки, з урахуванням тієї обставини, що вказана істотна умова не впливає на права чи інтереси продавця, не може бути підставою для визнання недійсним такого договору. Наведений правовий висновок стосується обставин, встановлених у цій справі.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Головуючий	В. А. Стрільчук
Судді:	С. О. Карпенко
	В. О. Кузнєцов
	С. О. Погрібний
	О. В. Ступак