розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 23 травня 2017 року у складі судді Лісовської О. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 3 липня 2017 року у складі колегії суддів: Волошиної В. М., Панченко М. М.,

Слюсар Т. А.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Київської міської ради, третя особа - Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація, у якому з урахуванням уточнень, просив визнати за ним право користування квартирою АДРЕСА_4, як члена сім'ї наймача.

Позовні вимоги мотивовано тим, що у спірній квартирі ОСОБА_4 проживає з

2010 року та в яку заселився з дозволу всіх мешканців, з якими проживав однією сім'єю, вів спільне господарство. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його брат ОСОБА_6, а ІНФОРМАЦІЯ_2 року помер його брат ОСОБА_7 Оскільки під час проживання брати не встигли зареєструвати його у спірній квартирі, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

У березні 2017 року заперечуючи проти заявлених позовних вимог, Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація звергнулась до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_4, третя особа - Київська міська рада, про виселення ОСОБА_4 із квартири АДРЕСА_1, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідач безпідставно проживає у вказаній квартирі.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 23 травня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання права користування жилим приміщення відмовлено.

Зустрічні позовні вимоги Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації про виселення з житлового приміщення задоволено.

Висилено ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації витрати по сплаті судового збору у розмірі

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано належних доказів на підтвердження ведення ним разом з померлими братами - ОСОБА_8 та ОСОБА_7 спільного господарства, а також з того, що постійним місцем реєстрації ОСОБА_4 є квартира АДРЕСА_2, а отже у спірній квартирі позивач проживав періодично, а відтак право на користування спірним житлом не набув. Задовольняючи зустрічні позовні вимоги Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації про виселення суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 вселився до спірного житла без законних на те підстав, а тому з урахуванням належних доказів по справі, підлягає виселенню .

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 03 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 23 травня

2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції. При цьому вказав, що довіреність видана ОСОБА_7 на ім'я позивача була видана особою, яка сама у спірній квартирі не проживала (відбував покарання), а відтак давати згоду на вселення у спірну квартиру інших осіб, а тим більше проживати у ній, не мала права. До того ж, факт ведення спільного господарства та проживання однією сім'єю не підтверджений з урахуванням того, що ОСОБА_7 відбував покарання у місцях позбавлення волі.

Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі:

22 липня 2017 року ОСОБА_4 через засоби поштового зв?язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 23 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 03 липня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_4 задовольнити, а в задоволенні зустрічних позовних вимог Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації відмовити, або передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що судами попередніх інстанцій допущено неповне з'ясування обставин, що мають значення по справі. При прийнятті оскаржуваних судових рішень, суди керувались лише необґрунтованими доводами відповідача та не брали до уваги надані позивачем докази.

Доводи інших учасників справи:

14 грудня 2017 року Деснянська районна у місті Києві державна адміністрація через засоби поштового зв'язку подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 23 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 03 липня 2017 року залишити без змін.

Заперечення мотивовано тим, що касаційна скарга базується лише на формальних, аналогічних та заплутаних міркуваннях, не підтверджених ані фактами, ані законодавством України, а також намаганням ввести суд в оману.

Рух касаційної скарги:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року касаційна скарга разом із матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у запереченні на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Короткий зміст встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи:

Згідно ордеру на житлове приміщення № НОМЕР_2 (обмінний), виданого виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів 04 серпня 1990 року на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_10 на родину з трьох осіб: ОСОБА_10, ОСОБА_8 - син, ОСОБА_7 - син. Вказані особи були зареєстровані та проживали у спірній квартирі.

Наймачем спірної квартири також був ОСОБА_7 (згідно розпорядження Деснянської районної державної адміністрації в місті Києві від 04 жовтня

2012 року № 554 "Про зміну договорів найму житлових приміщень громадян Деснянського району") після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 року матері ОСОБА_10, на якій рахувався особовий рахунок.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_8

ІНФОРМАЦІЯ_2 року помер ОСОБА_7

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_4 стверджував, що

ОСОБА_8 та ОСОБА_7 були його двоюрідними братами, які за своє життя хворіли та потребували його догляду, з якими він мешкав з 2010 року на спірній житловій площі. З їхнього дозволу ОСОБА_4 вів спільне господарство, сплачував за комунальні послуги, займався похованням

Після смерті ОСОБА_7 свідоцтво про смерть до відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації не надавалось, звернень про зняття ОСОБА_7 з реєстраційного обліку у зв'язку зі смертю не надходило. Зняття померлого ОСОБА_7 з реєстраційного обліку у спірній квартирі було проведено

18 серпня 2016 року на підставі списків РАЦС актовий запис 746

від 11 червня 2016 року.

Згідно інформації начальника відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 30 грудня 2016 року № 30/3342, до відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб позивач не звертався.

Згідно довідки про нарахування та сплату комунальних послуг по особовому рахунку № НОМЕР_3 (НОМЕР_1) за період з 01 грудня 2010 року по 31 грудня 2016 року, який до моменту смерті був відкритий на ОСОБА_7, нарахування та сплата комунальних послуг, до моменту зняття ОСОБА_7 з реєстрації, проводились на 1 особу, а борг на кінець 2016 року склав 21 331,26 грн.

Постійним місцем реєстрації ОСОБА_4 є квартира АДРЕСА_3. Позивач є одруженим, має двох неповнолітніх дітей.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини:

За приписами частини першої та другої статті 64 ЖК Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно із пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) , судам роз'яснено, що вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (статті 109 ЖК Української РСР).

Висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за результатом розгляду касаційної скарги:

Системний аналіз наведених вище норм матеріального права, з урахуванням роз'яснень, наведених у пункті 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) , дає підстави дійти висновку про те, що у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача. Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 і підстав для відступлення від цієї правової позиції немає.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, належним чином з'ясувавши усі обставини справи та дослідивши надані сторонами докази, обґрунтовано виходив із того, що позивачем не доведено факту набуття права на користування спірним жилим приміщенням, вселення до спільного житлового приміщення саме на умовах постійного проживання однією сім'єю з наймачем, і обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

При цьому, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції на підставі положень статей 109, 116 ЖК Української РСР дійшов правильного висновку про задоволення зустрічних позовних вимог та виселення ОСОБА_4 із спірного житлового приміщення, оскільки такий не набув законного права користування житловим приміщенням відповідно до закону.

Щодо доводів касаційної скарги:

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).