Постанова

Іменем України

16 січня 2019 року

м. Київ

справа № 208/1293/13

провадження № 61-571св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Штелик С. П. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Мартєва С. Ю.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: приватне підприємство "Вогник", ОСОБА_5,

треті особи: Управління містобудування та архітектури Кам'янської міської ради Дніпропетровської області, Обласне комунальне підприємство "Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2017 року у складі суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Посунся Н. Є.,

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до приватного підприємства "Вогник" (далі - ПП "Вогник"), ОСОБА_5, треті особи: Управління головного архітектора міста Дніпродзержинська, Обласне комунальне підприємство "Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації", про визнання права власності на нерухоме майно.

Позов мотивовано тим, що відповідно до рішення Дніпродзержинської міської ради від 23 грудня 2004 року № 467-17/ІУ, 11 лютого 2005 року між Дніпродзержинською міською радою Дніпропетровської області та ПП "Вогник" було укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,2704 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Вказував, що у 2011 році відповідачами було замовлено робочий проект торгового павільйону за вказаною адресою, проте до кінця проект доведено не було у зв'язку з відсутністю коштів. 27 червня 2012 року між ОСОБА_4 та відповідачами було укладено договір про спільну діяльність, відповідно до умов якого кожен з учасників договору вніс 30 000 грн для завершення споруди торгового павільйону та одержання у власність зазначеного об'єкту. Після внесення грошових коштів усі будівельні роботи, придбання будівельних матеріалів, замовлення технічної документації (розрахунків, висновків) проводилось лише за рахунок позивача. Зазначав, що затрати на будівництво перевищили внесок у спільну діяльність, оскільки позивач додатково вніс грошові кошти у розмірі 36 297 грн. Після закінчення будівництва торгового павільйону, позивач звернувся до відповідачів з пропозицією, щодо визнання права власності на торговий павільйон, який розташований по АДРЕСА_1, оскільки згідно пункту 1 договору про спільну діяльність учасники договору повинні одержати у власність зазначений об'єкт, проте відповідачі відмовилися передати йому у власність торговий павільйон, який розташований за зазначеною адресою.

Посилаючись на викладені обставини, просив визнати за ним право власності на торговий павільйон, розташований по АДРЕСА_1, загальною площею 67,4 кв. м, на земельній ділянці площею настройки 79,9 кв. м, з подальшою реєстрацією у відповідних державних реєстраційних органах та отримання окремої адреси на цей об'єкт нерухомого майна.

Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 28 лютого 2013 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності на торговий павільйон, загальною площею 67,4 кв. м, до складу якого входить: торговий зал - 65,5 кв. м, санвузол - 1,9 кв.м, площа настройки - 79,9 кв.м, який розташований по АДРЕСА_1, з подальшою реєстрацією у відповідних органах державної реєстрації та отриманням окремої юридичної адреси на торговий павільйон.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_4самостійно створив (збудував) спірне нерухоме майно, тому відповідно до статті 331 ЦК України набув право власності на новостворене нерухоме майно. Також суд першої інстанції, вважав за можливе задовольнити вимоги ОСОБА_4 щодо визнання його права власності на збудоване нерухоме майно таким, що підлягає державній реєстрації відповідним органом та отриманням окремої юридичної адреси, оскільки готовність павільйону до експлуатації визначена будівельно-технічним висновком.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2017 року рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 28 лютого 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції не було залучено до участі у справі Дніпродзержинську міську раду, як власника земельної ділянки, на якій розташовано спірне нерухоме майно. Крім того, судом першої інстанції не застосовано до спірних правовідносин положення частин другої, третьої статті 331, статтей 375, 376 ЦК України та не надано правової оцінки тому, що спірне нерухоме майно фактично є самовільним будівництвом та визнання права власності на нього можливе лише за умови введення його в експлуатацію в установленому законом порядку. Спірне нерухоме майно не прийнято до експлуатації, а тому не є створеним в розумінні статті 331 ЦК України, що також виключає можливість визнання права власності на спірне нерухоме майно за позивачем, тому місцевий суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що предметом позову є невиконання відповідачами договору про спільну діяльність від 27 червня 2012 року, тому судом безпідставно застосовано положення статті 376 ЦК України. Право власності на торговий павільйон було набуте позивачем на підставі договору про спільну діяльність з відповідачами, в результаті якої була створена нова річ - торговий павільйон. Також апеляційним судом було порушено принцип правової визначеності, оскільки судом необґрунтовано було поновлено ПП "Вогник" строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Суди установили, що 11 лютого 2005 року між Дніпродзержинською міською радою та ПП "Вогник" було укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,2704 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі рішення Дніпродзержинської міської ради від 23 грудня 2004 року № 467-17/ІУ. Державну реєстрацію вказаного договору здійснено 17 лютого 2005 року.

У 2011 році відповідачами було замовлено робочий проект торгового павільйону по АДРЕСА_1.

27 червня 2012 року між ОСОБА_4, ПП "Вогник" та ОСОБА_5 було укладено договір про спільну діяльність, відповідно до якого кожен з учасників договору вніс 30 000 грн для завершення будівництва тимчасової споруди біля будинку, який належить ПП "Вогник" та розташований за адресою: АДРЕСА_1 та одержання у власність зазначеного об'єкту.

Згідно технічного висновку Державного проектного інституту "Дніпродзержинськцивільпроект" про наслідки обстеження будівельних конструкції та можливості подальшої експлуатації торгового павільйону самовільно збудованого торгового павільйону, розташованого по АДРЕСА_1, в конструкції фундаменту, внутрішніх, зовнішніх стін, перекриття, покриття та покрівлі, а також у вузлах їх з'єднання небезпечні пошкодження та деформації відсутні, конструкції знаходяться у задовільному стані, що відповідає категорії К-ІІ, за технічними характеристиками відносяться до ІІІ ступеню капітальності та ІІІ ступеню по пожежній безпеці, будівництво виконано без порушення діючих будівельних норм та правил, конструкції придатні для подальшої небезпечної багаторічної експлуатації.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до статті 3 ЦПК України в редакції 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з частинами першою та другою статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частин першої та другої статті 376 ЦК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Крім того, відповідно до частини п'ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України (435-15) передбачає лише у статях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Такий же висновок застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 24 червня 2015 року в справі № 6-318цс15 і 7 жовтня 2015 року в справі № 6-1622цс15.

Відповідно до частини третьої статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що договір оренди земельної ділянки було укладено 11 лютого 2005 року між Дніпродзержинською міською радою Дніпропетровської області та ПП "Вогник".

Таким чином, ухвалюючи рішення в справі, суд апеляційної інстанції, належним чином дослідивши наявні у справі докази, встановивши, що спірне нерухоме майно - торговий павільйон є самочинним будівництвом, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутні підстави для задоволення позову.

Колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду про те, що спірне нерухоме майно не прийнято до експлуатації, а тому не є новоствореним в розумінні статті 331 ЦК України (435-15) , що також виключає можливість визнання права власності на спірне нерухоме майно за позивачем.

Також правильним є висновок суду про те, що судом першої інстанції всупереч вимогам статті 33 ЦПК України, не було залучено до участі у справі Дніпродзержинську міську раду Дніпропетровської області, як власника земельної ділянки, на якій розташовано спірне нерухоме майно.

Доводи касаційної скарги про те, що предметом позову є невиконання відповідачами договору про спільну діяльність від 27 червня 2012 року не заслуговують на увагу, оскільки звертаючись до суду із даним позовом заявник просив визнати за ним право власності на нерухоме майно з підстав, визначених статтями 392, 331, 376 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про те, що при вирішенні спору судами не враховано, що будівництво здійснено у відповідності до вимог законодавства, що регулює питання містобудівної діяльності, а тому спірний об'єкт нерухомості не є самочинним будівництвом, не спростовують висновок апеляційного суду про безпідставність позову, оскільки як вбачається з пункту 1 договору про спільну діяльність від 27 червня 2012 року сторони зобов'язалися об'єднати свої вклади і спільно діяти без утворення юридичної особи з метою завершення будівництва тимчасової споруди біля будинку, який належить ПП "Вогник", а не капітальної будівлі.

Необгрунтованими також є доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції безпідставно поновлено ПП "Вогник" строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Згідно частини першої статті 294 ЦПК України, в редакції чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення у справі, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

У справі "Устименко проти України" від 29 жовтня 2015 року Європейський суд з прав людини визначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Пономарьов проти України" від 03 квітня 2008 року вказав, що суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип остаточності судового рішення.

Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, може бути визнано порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З матеріалів справи вбачається, що представник ПП "Вогник" не був присутнім у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, докази направлення судом копії судового рішення та його отримання відповідачем у матеріалах справи відсутні. Клопотання ПП "Вогник" про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що про вказане рішення суду підприємству стало відомо із листа Департаменту комунальної власності, земельних відносин та реєстрації речових прав Кам'янської міської ради від 03 лютого 2017 року.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність поважних причин для поновлення пропущеного ПП "Вогник" строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції допущено порушення норм матеріального та процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

В. С. Висоцька

С.Ю. Мартєв