У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Херсонської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Херсонського морського порту) (далі - ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП)) про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що з 13 червня 2013 року він працював у відділі внутрішнього фінансового контролю ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) на посаді ревізора 2-ої категорії. Після скорочення зазначеного відділу з 22 грудня 2015 року він був переведений на посаду інженера 2-ої категорії відділу матеріально-технічного постачання на місце працівника ОСОБА_2, яка перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років, яка закінчилася 24 вересня 2016 року. 26 вересня 2016 року ОСОБА_2 приступила до роботи. В серпні 2016 року він подав заяву про переведення його на посаду інженера 2-ої категорії відділу матеріально-технічного постачання, однак всупереч вимогам законодавства, відповідач, не врахувавши його переважне право на залишення на роботі, прийняв на вакантну посаду іншого працівника та звільнив його з роботи 23 вересня 2016 року. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: поновити його на роботі у ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) та зобов'язати адміністрацію призначити його на посаду інженера 2-ої категорії відділу матеріально-технічного постачання або на рівноцінну посаду, стягнути з ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Херсонського районного суду Херсонської області від 26 грудня 2016 року у складі судді Прохоренко В. В. позов задоволено. Поновлено ОСОБА_1 на роботі в ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП)на посаді інженера 2-ої категорії відділу матеріально-технічного постачання. Стягнено з ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 23 вересня 2016 року по 26 грудня 2016 року в розмірі 21 220,32 грн без відрахування із зазначеної суми обов'язкових податків та зборів.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем порушене переважне право позивача на зайняття вакантної посади, передбачене статтею 42 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ).

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 07 лютого 2017 року апеляційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі ХФ ДП "АМПУ" (Адміністрація Херсонського МП) задоволено. Рішення Херсонського районного суду Херсонської області від 26 грудня 2016 рокускасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що на час звільнення з роботи позивача між сторонами існували правовідносини, які випливали із строкового трудового договору, укладеного за волевиявленням сторін, звільнення відбулося з підстав закінчення строку, на який укладено трудовий договір, тому відсутні підстави для застосування до зазначених правовідносин статті 42 КЗпП України. Крім того, позов пред'явлено до неналежного відповідача - ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП), а клопотання про залучення належного відповідача позивачем не заявлялося.

У лютому 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Херсонської області від 07 лютого 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким поновити його на роботі і стягнути на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 23 вересня 2016 року по 27 лютого 2017 року в розмірі 34 724,16 грн без відрахування із зазначеної суми обов'язкових податків та зборів.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не надано йому змоги належним чином підготуватися до розгляду справи та скористатися кваліфікованою допомогою адвоката, так як ухвала про відкриття апеляційного провадження разом з апеляційною скаргою надійшла лише за день до судового засідання. Судом не враховано, що до подання ним заяви від 22 грудня 2015 року про тимчасове переведення його на посаду інженера 2-ої категорії (з комерційної та цінової політики) відділу матеріально-технічного постачання він працював у відділі внутрішнього фінансового контролю ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП), а погодження на запропоновану йому посаду інженера 2-ої категорії зазначеного відділу на умовах укладення строкового трудового договору не може розцінюватися як використання переважного права на залишення на роботі, оскільки законодавством не перебачено стислих строків перебування працівників на тимчасових посадах. Після закінчення строкового трудового договору на тимчасовій посаді повернення на попередню посаду було неможливим у зв'язку з тим, що відділ внутрішнього фінансового контролю ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) був скорочений. При цьому з 23 серпня 2016 року у відповідача була вільна посада інженера 2-ої категорії відділу матеріально-технічного постачання. Також апеляційним судом безпідставно відмовлено у задоволенні позову з посиланням на те, що його пред'явлено до філії юридичної особи.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

У травні 2017 року ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) подала заперечення на касаційну скаргу, в якому просила відмовити в її задоволенні, а оскаржуване рішення - залишити без змін, посилаючись на те, що це рішення є законним і обґрунтованим. Позивач погодився на укладення строкового трудового договору та був звільнений у зв'язку із закінченням строку його дії, а не у зв'язку зі скороченням чи зміною в організації виробництва і праці. Правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що позов заявлено до неналежного відповідача.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

11 травня 2018 року справу № 766/12285/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що згідно з наказом від 18 червня 2013 року № 227/к ОСОБА_1 працював на посаді ревізора 2-ої категорії відділу внутрішнього фінансового контролю у ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП).

На підставі розпорядження ДП "Адміністрації морських портів України" від 14 серпня 2015 № 65 "Щодо забезпечення фінансового контролю" та у зв'язку з ліквідацією відділу внутрішнього фінансового контролю наказом начальника ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) від 07 жовтня 2015 № 325 було скорочено штат відділу внутрішнього фінансового контролю і виключена посада ревізора 2-ї категорії.

08 жовтня 2015 року ОСОБА_1 був ознайомлений під розписку з наказом від 07 жовтня 2015 року № 325 "Про внесення змін до штатного розпису та організаційної структури ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) та з наказом від 07 жовтня 2015 року № 453 "Про персональне попередження ОСОБА_1 щодо майбутнього вивільнення у зв'язку із скороченням посади 10 грудня 2015 року". Йому було запропоновано вакантні посади станом на 07 жовтня 2015 року: електрогазозварника 6-го розряду, муляра 5-го розряду, штукатура 4-го розряду, електрозварника ручного зварювання 3-го розряду, оператора котельні 3-го розряду та станом на 03 листопада 2015 року: бухгалтера 2-ої категорії сектору з обліку доходів і розрахунків, помічника начальника (призначеної особи із системи управління безпекою), інженера 2-ої категорії (з розвитку та логістики). Від запропонованих посад позивач відмовився у зв'язку з відсутністю у нього відповідної кваліфікації та через віддаленість місця роботи від постійного місця проживання.

Наказ ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України не видавався у зв'язку з тим, що позивач з 08 грудня 15 року по 21 грудня 2015 року знаходився на лікарняному.

Після виходу з лікарняного ОСОБА_1 погодився на запропоноване йому тимчасове виконання посадових обов'язків інженера 2-ої категорії (з комерційної роботи та цінової політики) відділу матеріально-технічного постачання і надав згоду на укладання строкового трудового договору.

На підставі заяви ОСОБА_1 керівництвом ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) було видано наказ від 22 грудня 2015 року № 549-к про особовий склад, яким позивача переведено на посаду інженера 2-ої категорії (з комерційної роботи та цінової політики) відділу матеріально-технічного постачання тимчасово з 22 грудня 2015 року на період відпустки ОСОБА_2 по догляду за дитиною до трьох років.

Згідно з наказом ХФ ДП "АМПУ" (адміністрація Херсонського МП) від 19 вересня 2016 року № 491-к про особовий склад ОСОБА_2 приступила до роботи з 26 вересня 2016 року, а ОСОБА_1 був звільнений із займаної посади згідно з наказом відповідача від 23 вересня 2016 року № 494-к на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (стаття 23 КЗпП України).

Підставою для укладення строкового трудового договору на вимогу працівника є його заява про прийняття на роботу, в якій вказуються обставини або причини, що спонукають працівника найматися на роботу за строковим трудовим договором, а також строк, протягом якого він працюватиме.

При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівника з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що між сторонами існували правовідносини, які випливали із строкового трудового договору, що регулюються статтею 36 КЗпП України, якою не передбачено переважне право на залишення на роботі в разі закінчення строку дії трудового договору.

Відповідно до статті 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212, 303, 316 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом апеляційної інстанції йому не надано можливості належним чином підготуватися до розгляду справи та скористатися кваліфікованою допомогою адвоката, не заслуговують на увагу, оскільки він брав участь у судовому засіданні апеляційного суду, подав заперечення на апеляційну скаргу і висловив доводи по суті заявленого спору. Клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з вищенаведеними обставинами ОСОБА_1 не заявляв.

Посилання у скарзі на те, що укладення строкового трудового договору не може розцінюватися як використання переважного права на залишення на роботі, є необґрунтованими і фактично зводяться до помилкового тлумачення позивачем вищенаведених правових норм.

Аргументи заявника про те, що апеляційним судом безпідставно відмовлено у задоволенні позову у зв'язку з пред'явленням його до неналежного відповідача, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно зі статтею 30 ЦПК України 2004 року сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

З наведеного випливає, що філія юридичної особи не може бути стороною у справі.

Відповідно до частин першої, третьої статті 95 Цивільного кодексу України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Згідно з пунктом 3.1. Положення про ХФ ДП "АМПУ" (адміністрацію Херсонського МП), затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 18 квітня 2014 року № 184 (далі - Положення), філія є відокремленим підрозділом підприємства, який не має статусу юридичної особи та здійснює від імені підприємства частину господарської діяльності.

При здійсненні своєї діяльності філія виконує функції, передані підприємством, та керується Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Уповноваженого органу, управління, нормативно-правовими актами, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади; наказами, розпорядженнями та іншими актами голови підприємства; наказами, розпорядженнями та іншими актами начальника ХФ ДП "АМПУ" (адміністрації Херсонського МП) (пункт 3.2. Положення).

Пунктом 3.4. Положення визначено, що дії, які вчиняються філією у встановленому законодавством України та цим Положенням порядку, вчиняються від імені підприємства. Підприємство несе відповідальність за всіма зобов'язаннями філії.

Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позов заявлено до неналежного відповідача.

Клопотання про заміну відповідача в порядку, встановленому статтею 33 ЦПК України 2004 року, позивач не заявляв.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі "Проніна проти України" від 18 липня 2006 року, № 63566/00Л).

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційних скарг Верховним судом не встановлено.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Головуючий	В. А. Стрільчук
Судді:	С. О. Карпенко
	В. О. Кузнєцов
	Д. Д. Луспеник С. О. Погрібний