розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Зарічного районного суду м. Суми у складі судді Шелєхової Г. В. від 14 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області у складі колегії суддів: Собини О. І., Криворотенка В. І., Хвостика С. Г., від 29 червня 2017 року,

У червні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про вселення, визначення порядку користування квартирою та виселення.

Позовна заява мотивована тим, що йому та ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_1. За заявою ОСОБА_5 без його згоди у спірній квартирі зареєстровано доньку ОСОБА_5 - ОСОБА_6 та її чоловіка - ОСОБА_7 Зазначав, що відповідачі, проживаючи у належній йому квартирі без його дозволу, чинять йому перешкоди у користуванні його власністю, не впускають до квартири, відмовляються надати ключі від вхідних дверей.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_4 просив вселити його до квартири АДРЕСА_1, визначити між ним та ОСОБА_5 порядок користування квартирою, виділивши йому у користування жилу кімнату площею 8,1 кв. м з балконом площею 0,72 кв. м, а ОСОБА_5 - дві жилі кімнати площею 17,1 кв. м та 12,3 кв. м з лоджією площею 1,7 кв. м, підсобні приміщення, а саме: кухню площею 7,1 кв. м, коридор - 10,1 кв. м, ванну кімнату - 2,6 кв. м, туалет - 1,0 кв. м, залишити в загальному користуванні, а також виселити відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зі спірної квартири.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 14 лютого 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено.

Вселено ОСОБА_4 до квартири АДРЕСА_1.

Визначено між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 порядок користування вказаною квартирою та виділено ОСОБА_4 у користування жилу кімнату площею 8,1 кв. м з балконом площею 0,72 кв. м, ОСОБА_5 - дві жилі кімнати площею 17,1 кв. м та 12,3 кв. м з лоджією площею 1,7 кв. м, підсобні приміщення: кухню площею 7,1 кв. м; коридор - 10,1 кв. м; ванну кімнату - 2,6 кв. м; туалет - 1 кв. м та шафу - 1,2 кв. м залишено в загальному користуванні ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Виселено ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є співвласником спірної квартири, а ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які вселились до квартири без його згоди, перешкоджають позивачу користуватись своєю власністю. Також суд дійшов висновку про те, що позивач та ОСОБА_5 як співвласники квартири не дійшли згоди щодо встановлення порядку користування спільним майном, а тому такий порядок користування може бути встановлений у судовому порядку.

Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 29 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для вселення позивача до спірної квартири та виселення ОСОБА_6 та ОСОБА_7, а також встановлення порядку користування квартирою між співвласниками.

У липні 2017 року ОСОБА_6 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій помилково не застосували положення статті 156 ЖК Української РСР, не врахували, що вона є донькою співвласника квартири ОСОБА_5, а тому має право користуватись квартирою нарівні зі співвласниками.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року зупинено виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення касаційного провадження у справі.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Справа передана до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення відповідають не у повному обсязі.

У справі, що переглядається, установлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину від 20 грудня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 набули право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Після прийняття спадщини ОСОБА_4 належить на праві спільної часткової власності 1/4 частини вказаної квартири, а ОСОБА_5 - 3/4 частини.

Згідно з технічним паспортом загальна площа вказаної квартири становить 62,12 кв. м, житлова - 37,5 кв. м; квартира складається з трьох ізольованих житлових кімнат площею відповідно: 17,1 кв. м; 12,3 кв. м з лоджією площею 1,7 кв. м; 8,1 кв. м з балконом площею 0,72 кв. м; коридора - 10,1 кв. м, кухні - 7,1 кв. м, ванної кімнати - 2,6 кв. м, туалету - 1, 0 кв. м та шафи - 1,2 кв. м.

На підставі заяви ОСОБА_5 від 24 листопада 2013 року у спірній квартирі проживають та зареєстровані, окрім ОСОБА_5, її дочка ОСОБА_6 з чоловіком ОСОБА_7

ОСОБА_4 як співвласник вказаної квартири своєї згоди на проживання і реєстрацію вказаних осіб не надавав, однак вони чинили позивачу перешкоди у вселенні до спірної квартири, у зв'язку з чим позивач звертався до поліції.

' 'p' Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з частинами першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Пунктом 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) , з відповідними змінами, судам роз'яснено, що квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.

Визначаючи порядок користування спірною квартирою між її співвласниками, суди попередніх інстанцій, установивши, що співвласники добровільно не встановили порядок користування нею, жилі кімнати є окремими ізольованими приміщеннями, розмір жилої площі, що припадає на одну особу, не менше встановленого для надання одній особі та максимально відповідає частці кожного, дійшли правильного висновку про виділення ОСОБА_4 у користування жилу кімнату площею 8,1 кв. м з балконом площею 0,72 кв. м, а ОСОБА_5 - дві жилі кімнати площею 17,1 кв. м та 12,3 кв. м з лоджією площею 1,7 кв. м, та залишення підсобних приміщень у загальному користуванні співвласників.

Також суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про вселення позивача до спірної квартири, оскільки він є її співвласником та не має доступу до своєї власності через неправомірні дії відповідачів.

Разом із тим не можна погодитись із висновком судів про виселення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зі спірної квартири.

Так, ухвалюючи рішення про виселення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зі спірної квартири, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідачі вселились до спірної квартири без згоди на це іншого співвласника квартири - ОСОБА_4, тобто з порушенням частини першої статті 358 ЦК України, чим створили йому перешкоди у користуванні своїм майном.

За положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів.

Зазначений правовий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у справі № 1326/1314/2012, провадження № 14-358звц18 від 06 листопада 2018 року.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплено положення про те, що громадяни, які мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України та частини першої статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

У силу положень статті 405 ЦК України і статті 156 ЖК Української РСР права члена сім'ї власника житла на цей об'єкт є похідними від прав самого власника.

Виселяючи відповідачів із квартири, суди не врахували, що відповідачі мають право користуватись тією частиною квартири, яка належить ОСОБА_5 та яка була виділена останній судом у користування, а тому дійшли помилкового висновку про виселення відповідачів зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Згідно зі статтею 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню в частині виселення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення з ухваленням нового рішення в цій частині про відмову в задоволенні позовних вимог, в іншій частині судові рішення підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 14 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 29 червня 2017 року в частині виселення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про виселення відмовити.

В іншій частині рішення Зарічного районного суду м. Суми від 14 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 29 червня 2017 року залишити без змін.

Головуючий	Д. Д. Луспеник
Судді:	О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников С. Ф. Хопта