В обґрунтування позову зазначила, що наказом командира військової частини А 1660 № 48 від 01 березня 2018 року її було прийнято на роботу на посаду радіотелеграфіста відділення приймальних радіопристроїв відділу приймальних радіопристроїв інформаційно-телекомунікаційного вузла на умовах строкового трудового договору. 28 березня 2018 року між Міністерством оборони України в особі командира 179 навчального територіального центру військ зв'язку Збройних Сил України полковника Міцюка І. О. та позивачем укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах рядового, сержантського та старшинського складу. Про факт вступу на військову службу за контрактом позивач повідомила командування військової частини А 1660. 26 березня 2018 року командиром військової частини А 1660 видано наказ № 71, яким її було звільнено з роботи на підставі частини 3 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ). Позивачка вказує, що при видані наказу порушено положення статті 119 КзПП України та статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" в частині збереження за нею місця роботи та середнього заробітку на час проходження військової служби за контрактом до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, і середнього заробітку у військовій частині А 1660. Крім того, внаслідок незаконного звільнення їй було завдано моральну шкоду. Враховуючи викладене просила суд поновити її на посаді радіотелеграфіста відділення приймальних радіопристроїв відділу приймальних радіопристроїв інформаційно-телекомунікаційного вузла військової частини А 1660 та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток з 26 березня 2018 року до дня поновлення на роботі, а також стягнути моральну шкоду у розмірі 6000 гривень.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 13 червня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що позивач добровільно уклала контракт на три роки, не була призвана на військову службу під час мобілізації, на особливий період або прийнятий на військову службу у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та оголошення воєнного стану, на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації. Звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства, укладений між сторонами строковий трудовий договір не передбачав збереження місця роботи та середнього заробітку за працівником, який вступив на військову службу, тому не підпадає під гарантії, визначені частиною 3 статті 119 КЗпП України.

Звільнення позивача з роботи на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України було проведено у відповідності до діючого законодавства та порушень його трудових прав судом не встановлено, а тому підстав для поновлення ОСОБА_3 на роботі не встановлено, в зв'язку із чим у задоволенні позову слід відмовити.

Оскільки у задоволенні позову про поновлення на роботі судом було відмовлено, тому і у задоволенні похідних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід також відмовити.

Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 22 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 червня 2018 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 до військової частини А 1660 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задоволено частково. Поновлено ОСОБА_3 на роботі на посаді радіотелеграфіста відділення приймальних пристроїв інформаційно-телекомунікаційного вузла військової частини А1660 з 27 березня 2018 року. Стягнуто з військової частини А 1660 на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 березня 2018 року по 22 серпня 2018 року включно у сумі 20 476,50 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з військової частини А 1660 на користь держави 1 356,74 грн судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що позивачка уклала контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, і остання, як військовослужбовець, несе службу під час дії в державі особливого періоду, а тому користується пільгами, передбаченими статтею 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Із урахуванням положень частини другої статті 235 КЗпП України апеляційний суд, визнавши незаконними дії і рішення роботодавця по звільненню позивача, дійшов висновку щодо наявності підстав, для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Крім того, суд апеляційної інстанції, відповідно до положення статей 184, 235 КЗпП України, виходив з того, що при звільненні ОСОБА_3 не було дотримано вимог частини третьої статті 184 КЗпП України, у зв'язку з чим настають наслідки, передбачені статтею 235 КЗпП України, про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

01 жовтня 2018 року військова частина А 1660 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Вінницької області від 22 серпня 2018 року посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновку про наявність підстав для задоволення позову. Доводами касаційної скарги є те, що позивачка вступила на строкову військову службу за контрактом, а не у зв'язку з мобілізацією чи під час кризової ситуації та не має пільг, передбачених частиною третьою статті 119 КЗпП України, тому скаржник просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу № 127/10017/18 із Вінницького міського суду Вінницької області та зупинено виконання постанови Апеляційного суду Вінницької області від 22 серпня 2018 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до закінчення його перегляду в касаційному порядку, крім стягнення середнього заробітку до одного місяця.

Відзиви на касаційну скаргу військової частини А 1660 до Верховного Суду не надійшли.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами установлено, що 01 березня 2018 року ОСОБА_3 уклала з військовою частиною А 1660 строковий трудовий договір. Відповідно до умов цього договору ОСОБА_3 була прийнята на роботу у військову частину А 1660 на посаду радіотелеграфіста відділення приймальних радіопристроїв відділу приймальних радіопристроїв інформаційно-телекомунікаційного вузла на термін - до моменту укомплектування вакантної посади військовослужбовцем, відповідно до наказу командира військової частини А 1660 № 48 від 01 березня 2018 року.

23 березня 2018 року ОСОБА_3 написала на ім'я командира військової частини А 1660 заяву про звільнення її відповідно до пункту 3 статті 36 КЗпП України у зв'язку з вступом на військову службу.

Наказом командира військової частини А 1660 № 71 від 26 березня 2018 року ОСОБА_3 було звільнено з посади радіотелеграфіста відділення приймальних радіопристроїв відділу приймальних радіопристроїв інформаційно-телекомунікаційного вузла відповідно до пункту 3 статті 36 КЗпП України у зв'язку з вступом на військову службу.

Судами встановлено, що 28 березня 2018 року між Міністерством оборони України в особі командира 179 навчального територіального центру військ зв'язку Збройних Сил України полковника Міцюка І. О. та позивачем було укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах рядового, сержантського та старшинського складу.

Відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Як встановлено судом першої інстанції, зі змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність права на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого стану, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Статтею 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", норми якого кореспондуються з "Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України" (затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (1153/2008) ), види військової служби визначено як: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України "Про оборону України" (1932-12) , Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (3543-12) , Законом України "Про військовий обов'язок та військову службу" (2232-12) , Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) , Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом статті 3 Закону України "Про оборону України" підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Доводи касаційної скарги про те, що на момент укладання контракту ОСОБА_3 така умова проходження військової служби, як особливий період, не діяла є неприйнятними, виходячи з таких підстав.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу (стаття 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені статтею 19 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".

Частиною другою статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

З положень зазначених норм законів вбачається, що гарантії, передбачені частинами 3, 4 статті 119 КЗпП України надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

Тобто на час дії особливого періоду в Україні на позивача поширювались гарантії та пільги, в тому числі збереження місця роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності.

Із урахуванням положень частини другої статті 235 КЗпП України, постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" № 100 від 08 лютого 1995 року (100-95-п) (з подальшими змінами і доповненнями), апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав, для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також його розрахунку, який відповідачем не спростовано.

У разі незаконного звільнення, відповідно до вимог статті 235 КЗпП України працівник повинен бути поновлений на попередній роботі, який розглядає трудовий спір, з виплатою працівникові середнього заробітку за весь час незаконного звільнення.

Отже, доводи касаційної скарги військової частини А 1660 про те, що ОСОБА_3 написала заяву про звільнення за власним бажанням не приймаються до уваги, оскільки судами було встановлено, що в заяві, як на підставу звільнення позивачка посилалась на пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України (звільнення у зв'язку зі вступом на військову службу) та не має правового значення, оскільки наведеними вище нормами матеріального права законодавцем встановлено обмеження щодо звільнення працівників, які проходять військову службу за призовом або вступом на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову службу) під час дії особливого періоду. Відтак, ОСОБА_3 звернулась до відповідача із заявою про звільнення не за власним бажанням, а саме у зв'язку з призовом на військову службу.

Крім того, доводів щодо прийняття на цю посаду іншої особи - військовослужбовця касаційна скарга військової частини А 1660 не містить.

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Особливий період діє в Україні від 17 березня 2014 року після оприлюднення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію" (303/2014) . Президент України відповідного рішення про скасування особливого періоду, як і рішення про демобілізацію військовослужбовців, прийнятих на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду, не приймав.

Така правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року в справі № 131 /1449/16-ц (касаційне провадження № 61-4157св18); від 14 лютого 2018 року в справі № 727/2187/16-ц (касаційне провадження № 61-3951св18); від 20 лютого 2018 року у справі № 640/4439/16-ц (касаційне провадження № 61-4304св18); від 21 лютого2018 року у справі № 211/1546/16-ц (касаційне провадження № 61-4255св 18); від 25 квітня 2018 року у справі № 205/1993/17 (касаційне провадження № 61-1664св 17), від 10 жовтня 2018 року у справі № 369/14205/17-ц (касаційне провадження № 61-41814св18).

Виходячи з наведеного вище колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, Президентом України не приймалось.

Крім того, рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України" від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року (189/2014) , констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Оскільки позивачка уклала контракт під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України, то вона як військовослужбовець користується пільгами, передбаченими статтею 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України.

Зі змісту статті 119 КЗпП України поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а тільки умову, що такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме під час мобілізації, на особливий період.

Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що законних підстав для звільнення позивачки з посади не було, у зв'язку з цим ОСОБА_3 підлягає поновленню на попередній роботі.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, про те, що оскільки на час укладення контракту з позивачем про проходження військової служби діяв особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору, то на нього поширюються гарантії, визначені частиною третьою статті 119 КЗпП України. Та з висновками, що оскільки звільнення позивача із займаної посади було проведено з порушенням вимог статті 119 КЗпП України, тому відповідно до положень статті 235 КЗпП України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Отже, з вищевикладеного вбачається, що доводи касаційної скарги військової частини А 1660 є аналогічними доводам викладеними в апеляційній скарзі, та не дають підстав для спростування висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновком апеляційного суду щодо їх оцінки, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.