треті особи: Галицька районна адміністрація Львівської міської ради, Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради, Львівське комунальне підприємство "Цитадель-центр", товариство з обмеженою відповідальністю "Туристична компанія Прем'єр Круїз", ОСОБА_6, ОСОБА_7,

представник Галицької районної адміністрації Львівської міської ради - Мартин Ольга Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 23 грудня 2016 року у складі судді Радченка В. Є. та постанову апеляційного суду Львівської області від 24 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Павлишина О. Ф., Ванівського О. М., Мікуш Ю. Р.,

ВСТАНОВИВ :

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нові проекти" (далі - ТОВ "Компанія "Нові проекти"), треті особи: Галицька районна адміністрація Львівської міської ради, Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради, Львівське комунальне підприємство "Цитадель-центр" (далі - ЛКП "Цитадель-центр"), товариство з обмеженою відповідальністю "Туристична компанія Прем'єр Круїз" (далі - ТОВ "Туристична компанія Прем'єр Круїз"), ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання частково недійсними свідоцтв про право власності на нерухоме майно.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі свідоцтва про право власності на квартиру від 20 вересня 1995 року вона є співвласником квартири АДРЕСА_1. Власниками квартири № 10 у цьому ж будинку були: згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 18 січня 2013 року ОСОБА_6; відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 20 лютого 2013 року ТОВ "Туристична компанія Прем'єр Круїз"; згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 31 січня 2014 року ОСОБА_7; відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11 листопада 2014 року ТОВ "Компанія "Нові проекти". Тобто нинішнім власником цієї квартири є ТОВ "Компанія "Нові проекти".

Реконструкція квартири АДРЕСА_2 з розширення її площі за рахунок горища проведена самовільно та незаконно з захопленням частини допоміжного приміщення. Такі обставини свідчать про порушення її прав, так як горище належить на праві спільної сумісної власності усім співвласникам вищевказаного багатоквартирного будинку. Крім того, постановою Львівського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2013 року визнано протиправними та скасовано реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт № ЛВ08212138500, зареєстровану Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області від 13 серпня 2012 року, та декларацію про готовність об'єкта до експлуатації № ЛВ14212182022, зареєстровану Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області від 05 жовтня 2012 року з реконструкції квартири АДРЕСА_2.

З урахуванням викладеного ОСОБА_4 просила суд визнати недійсними видані на квартиру АДРЕСА_2 у частині самовільного захоплення 29,9 кв. м горища: свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 18 січня 2013 року, видане на ім'я ОСОБА_6; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20 лютого 2013 року, видане ТОВ "Туристична компанія Прем'єр Круїз"; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 31 січня 2014 року, видане на ім'я ОСОБА_7; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 11 листопада 2014 року, видане ТОВ "Компанія "Нові проекти".

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 23 грудня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно не є правочином, тому не може бути визнане недійсним. Позивачкою обрано неналежний спосіб судового захисту. Крім того, позивачка просить суд визнати спірні свідоцтва про право власності на квартиру недійсними у частині самовільного захоплення площі горища розміром 29,9 кв. м. Проте у вищевказаних свідоцтвах відсутні будь-які записи про горище, що також є підставою для відмови в позові.

Постановою апеляційного суду Львівської області від 24 квітня 2018 року апеляційна скарга ОСОБА_4 залишена без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що факт визнання недійсними правовстановлюючих документів, а саме свідоцтв про право власності на нерухоме майно, нерозривно пов'язано з підставою видачі цих свідоцтв про право власності або з порушенням закону, вчиненим державним реєстратором при його видачі. Позивачкою підстави набуття права власності на спірну квартиру не оспорювались, як і не оспорювались дії державного реєстратора при видачі свідоцтв про право власності на квартиру.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що нею обрано належний спосіб судового захисту порушених прав, який є ефективним та не суперечить положенням статті 41 Конституції України, статей 16, 319, 369, 383 ЦК України, Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" (417-19) , Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) . ОСОБА_6 було проведено реконструкцію квартири АДРЕСА_2 з розширенням її площі за рахунок горища, тобто самовільно незаконно захоплено частину площі допоміжного приміщення житлового будинку, яке призначене для обслуговування будинку, чим порушено її права, як співвласника будинку.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У серпні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що на підставі свідоцтва про право власності на квартиру від 20 вересня 1995 року ОСОБА_4 є співвласником квартири АДРЕСА_1.

Власниками квартири АДРЕСА_2 були: згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 18 січня 2013 року ОСОБА_6; відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 20 лютого 2013 року ТОВ "Туристична компанія Прем'єр Круїз"; згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 31 січня 2014 року ОСОБА_7; відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11 листопада 2014 року ТОВ "Компанія "Нові проекти". Тобто нинішнім власником цієї квартири є ТОВ "Компанія "Нові проекти".

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2013 року визнано протиправними та скасовано реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт № ЛВ08212138500, зареєстровану Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області від 13 серпня 2012 року, та декларацію про готовність об'єкта до експлуатації № ЛВ14212182022, зареєстровану Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області від 05 жовтня 2012 року з реконструкції квартири АДРЕСА_2 (а.с. 12-15).

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суди вказуючи про те, що позивачкою обрано неналежний спосіб судового захисту порушених прав, не звернули уваги на таке.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України 2004 року).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак, зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись з позовом, ОСОБА_4 просила про захист її порушеного права як співвласника допоміжного приміщення у багатоквартирному будинку. При цьому позивачка посилалася на Конституцію України (254к/96-ВР) , як норми прямої дії, на ЦК України (435-15) , Закон України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" (417-19) , Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) .

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Зі змісту частини другої статті 16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Правовий аналіз наведених положень ЦПК України (1618-15) , ЦК України (435-15) , дозволяє дійти висновку про те, що обраний позивачкою спосіб захисту своїх прав, а саме захист її прав шляхом визнання недійсними свідоцтв про право власності на нерухоме майно, не суперечить положенням статті 16 ЦК України. Зокрема, частиною другою указаної статті передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Крім того, судом не враховано, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Відповідно до частини другої статті 383 ЦК України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних вимог закону помилково вважали, що позивачкою обрано неналежний спосіб захисту порушених прав шляхом визнання спірних свідоцтв про право власності на нерухоме майно недійсними, якими визнано право власності на допоміжне приміщення, що перебуває у власності співвласників багатоквартирного будинку.

У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

У частинах першій та другій статті 5 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" передбачено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України 9 листопада 2011 року № 14-рп/2011 (v014p710-11) , у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_9, положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" необхідно розуміти так, що власники квартир дво - або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 2 березня 2004 року № 4-рп/2004 (v004p710-04) , у справі за конституційним зверненням ОСОБА_10 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), допоміжні приміщення (підвали, сараї, комірки, горища, колясочні та інше) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних положень закону не перевірили доводів позивача про те, що за рахунок горища було розширено площу квартири АДРЕСА_2, хоча ні ОСОБА_4, ні інші співвласники вищевказаного багатоквартирного будинку на вчинення таких дій своєї згоди не надавали. Львівська міська рада висновки для проектної документації щодо реконструкції зазначеної квартири з розширенням її площі не надавала, відділом охорони культурної спадщини та культурних цінностей Львівської обласної державної адміністрації та Департаментом культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України не погоджено проектну документацію.

Зазначаючи, що позивачка не оспорила в суді підставу видачі свідоцтв про право власності на нерухоме майно, суди не вказали, яким нормативно-правовим актом унеможливлено позивачці оспорити ці свідоцтва і чому саме такі вимоги мають бути взаємопов'язаними.

Крім того, суд першої інстанції у порушення пунктів 1 і 2 частини шостої статті 130 ЦПК України 2004 року не залучив співвідповідачами осіб, на ім'я яких видано оскаржувані позивачкою свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 335 ЦПК України 2004 року суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а тому суд касаційної інстанції не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 23 грудня 2016 року та постанову апеляційного суду Львівської області від 24 квітня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.