розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 вересня 2016 року у складі судді: Колодяжного С. Ю. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 22 листопада 2016 року у складі суддів: Мікуш Ю. Р., Ніткевича А. В., Павлишина О. Ф.,

У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернулась з позовом до ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Заплотинська О.Б., про визнання договору купівлі-продажу будинковолодіння удаваним, визнання договору довічного утримання недійсним та скасування державної реєстрації права власності на майно

Позовна заява мотивована тим, що 26 грудня 2011 року вона уклала з відповідачем договір купівлі-продажу будинковолодіння АДРЕСА_1 за ціною 200 000 грн. Проте, жодних грошей за будинок ні до укладення договору, ні після не отримувала. Її копію договору після його посвідчення нотаріусом, забрав батько відповідача ОСОБА_5 Насправді у неї з батьками відповідача була домовленість про укладення договору довічного утримання, який був фактично прихований укладеним договором купівлі-продажу. ОСОБА_5 переконав її, що такий вид договору буде краще оформити і вона поклалася на нього, бо вважала, що він юрист і йому видніше як буде оформлений договір.

Позивач просила, на підставі статті 234 ЦК України, визнати договір купівлі-продажу будинковолодіння АДРЕСА_1, укладений між нею та ОСОБА_3, посвідчений 26 грудня 2011 року за реєстровим № 1686 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Заплотинською О.Б., удаваним, вчиненим з метою приховання договору довічного утримання, визнати договір довічного утримання недійсним та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на будинковолодіння на АДРЕСА_1.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 23 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 22 листопада 2016 року, позов задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу будинковолодіння АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 26 грудня 2011 року за реєстровим № 1686 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Заплотинською О. Б. удаваним, вчиненим з метою приховання договору довічного утримання. Визнано договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 26 грудня 2011 року недійсним. В задоволенні позову в частині вимог про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на АДРЕСА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 365,40 грн судового збору.

Рішення судів мотивовано тим, що не надано доказів, які б підтверджували передачу позивачці 200 000 грн за придбання спірного житлового будинку. Включення положень пункту 8 в оспорюваний договір, свідчить про те, що сторони мали намір насправді досягти інших правових наслідків, ніж передбачені договором купівлі-продажу, оскільки залишення продавцю права проживати у відчуженому будинку є хоча і не забороненим, проте не характерним саме для договору купівлі-продажу, а без визначення при цьому правового статусу ОСОБА_2 щодо цього житла і без укладення протягом тривалого часу після укладення оскаржуваного договору додатково договору з визначення порядку користування житлом та іншими умовами користування таке положення є сумнівним і вказує на те, що права та обов'язки сторін виникли, але не ті, що випливають зі змісту договору купівлі-продажу. Волевиявлення сторін під час укладення спірного договору було спрямоване саме на укладення договору довічного утримання. Невиконання відповідачем зобов'язання у частині надання утримання та догляду, що не заперечується представником відповідача, суд розглядає як істотне порушення договору, внаслідок якого друга сторона - позивач значною мірою не отримала того, на що розраховувала за договором. З урахуванням віку позивача, характеру її попередніх відносин із сім'єю відповідача, наявні підстави для поновлення ОСОБА_2 позовної давності, оскільки примірника договору купівлі-продажу у позивача не було.

У грудні 2016 року ОСОБА_3 надіслала касаційну скаргу у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить оскаржені рішення скасувати та направити справу до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що: гроші на виконання договору купівлі-продажу сплачувалися, що підтверджується пунктом 2 оспорюваного договору; волевиявлення відповідача не було направлено на укладення іншого правочину аніж купівля-продаж; нотаріус чітко пояснила, який договір підписують сторони; відсутні підстави для визнання спірного договору удаваним, оскільки для удаваності правочину воля обох сторін має бути направлена на приховання іншого правочину Суд апеляційної інстанції проігнорував мотиви поновлення позовної давності судом першої інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У березні 2017 року ОСОБА_2 направила заперечення на касаційну скаргу, в якому просила, касаційну скаргу відхилити і залишити в силі оскаржені рішення.

Заперечення мотивоване тим, що: позивач була впевнена, що підписує договір довічного утримання; докази в справі є належними; грошей за договором позивач не отримувала; позовна давність позивачем не пропущена.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2018 року справа призначена до судового розгляду.

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що за посвідченим 26 грудня 2011 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Заплотинською О. Б. договором купівлі-продажу будинковолодіння ОСОБА_2 (продавець) продала, а ОСОБА_3 (покупець) купила будинковолодіння АДРЕСА_1. 12 січня 2012 року право власності на будинковолодіння АДРЕСА_1, зареєстроване за ОСОБА_3

Згідно пункту 8 договору купівлі-продажу від 26 грудня 2011 року продавець залишає за собою право пожиттєвого проживання у відчужуваному будинковолодінні, а покупець дає на це свою беззаперечну згоду.

Суди встановили, що після укладення договору купівлі-продажу позивач залишилась проживати у будинку, при цьому вона продовжувала сплачувати усі комунальні послуги, в оплаті яких відповідач участі не брала. Крім цього, ОСОБА_2 продовжувала здавати це житло в найм ОСОБА_7, за що отримувала відповідну плату.

Суди першої та апеляційної інстанції зробили висновок, що сторони мали намір насправді досягти інших правових наслідків, ніж передбачені договором купівлі-продажу, оскільки, залишення продавцю права проживати у відчуженому будинку є хоча і не забороненим, проте не характерним саме для договору купівлі-продажу. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Права та обов'язки сторін виникли, але не ті, що випливають зі змісту договору купівлі-продажу. І фактично укладався договір довічного утримання. Оскільки оспорюваний правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками з таких підстав.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Проте суди не встановили спрямованість волі обох сторін договору купівлі-продажу на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді оспорюваним правочином, а тому неправильно застосували статтю 235 ЦК України і на цій підставі у задоволенні позову слід відмовити.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 22 листопада 2016 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Заплотинська Олена Борисівна, про визнання договору купівлі-продажу будинку удаваним, визнання договору довічного утримання недійсним та скасування державної реєстрації права власності на майно відмовити.