розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_8 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2016 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2016 року у складі судді Малинникова О. Ф. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2016 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2016 року у складі судді Малинникова О. Ф. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Антоненко Н. О., Шкоріної О. І.,

У жовтні 2011 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: Комунальне підприємство "Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, ДГТО "Південно-Західна залізниця", про усунення перешкод у користуванні майном шляхом демонтажу та приведення приміщення у попередній стан, стягнення моральної шкоди.

Свої позовні вимоги позивачі обґрунтовували тим, що вони є власниками квартири АДРЕСА_1 згідно із свідоцтвом про право власності, виданим 20 жовтня 1993 року у зв'язку із приватизацією квартири, яка отримана ОСОБА_4 за ордером, виданим на підставі рішення Шевченківського райвиконкому від 22 лютого 1982 року. Квартира згідно з технічним паспортом складається із приміщень: кімната - 7,92 кв. м, кухня - 7,65 кв. м. та коридор - 5,94 кв. м. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 грудня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 26 квітня 2011 року, задоволено їхній зустрічний позов про визнання незаконним розпорядження про приватизацію сім'єю ОСОБА_8 сусідньої квартири АДРЕСА_3 із включенням коридору, розміром - 5,94 кв. м, який був віднесений до квартири АДРЕСА_4 наданої їм на підставі рішення Шевченківського райвиконкому від 22 лютого 1982 року та свідоцтва про право власності. Оскільки відповідачі, власники сусідньої квартири АДРЕСА_3, у процесі приватизації включили коридор - 5,94 кв. м, який належить їм, тим самим перешкоджаючи у володінні та користуванні коридором вони не можуть як власники здійснювати своє право щодо цієї частини квартири, яке захищено рішенням Шевченківського районного суду від 07 грудня 2010 року.

Посилаючись на викладене, позивачі, з урахуванням уточнених вимог, просили зобов'язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні коридором, площею 5,94 кв. м, що відноситься до загальної площі квартири АДРЕСА_1 шляхом демонтажу самочинно замурованих проходів між квартирами АДРЕСА_5 та АДРЕСА_3, демонтажу сантехнічного обладнання у квартирі АДРЕСА_3, встановлення стіни між квартирами АДРЕСА_5 та АДРЕСА_3 для повернення коридору у первісний стан до самовільної перебудови; стягнути з відповідачів солідарно на користь позивачів моральну шкоду у сумі 2 500,00 грн та судові витрати, включаючи витрати на правову допомогу у сумі 2 000,00 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2016 року позов ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 усунути перешкоди у користуванні коридором, площею 5,94 кв. м, у належній ОСОБА_4, ОСОБА_5 на праві власності квартирі АДРЕСА_1, демонтувати у коридорі розміром 5,94 кв. м на плані АДРЕСА_3 самочинно замуровані проходи між квартирами АДРЕСА_5 та АДРЕСА_3, сантехнічне обладнання в квартирі АДРЕСА_3 та встановлену стіну між квартирами АДРЕСА_5 та АДРЕСА_3, тобто повернення майна - коридору розміром 5,94 кв. м у первісний стан, який був до самовільної перебудови, який належить квартирі АДРЕСА_5 згідно зі свідоцтвом про право власності на приватизовану квартиру АДРЕСА_4 для повернення у первісний стан зазначеного приміщення площею 5,94 кв. м у квартирі АДРЕСА_1. Вирішено питання судових витрат.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2016 року стягнуто з відповідачів ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 в рівних частинах на користь ОСОБА_4, ОСОБА_5 судові витрати, пов'язані з проведенням судової експертизи, в розмірі 3 936,00 грн та витрати, понесені позивачами на правову допомогу, в розмірі 2 000,00 грн.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки право власності позивачів на коридор, розміром 5,94 кв. м встановлено, то перешкоди, які вчиняються відповідачами щодо користування цим коридором повинні бути усунуті шляхом демонтажу перегородок та приведення приміщення у попередній стан.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року, за апеляційною скаргою поданою ОСОБА_8, та ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2016 року за апеляційною скаргою представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про те, що відповідачі здійснюють перешкоди позивачам у володінні та користуванні їхньою власністю - коридором площею 5,94 кв. м.

У грудні 2016 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_9 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2016 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2016 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що суд першої інстанції розглядаючи справу не задовольнив клопотання про витребування технічної документації. Звіт від 17 липня 2015 року не є належним доказом у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 січня 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання заперечення на касаційну скаргу.

У лютому 2017 року до суду надійшли заперечення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9, згідно з якими, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, є законними та обґрунтованими, а доводи заявника зводяться до переоцінки доказів.

09 березня 2017 року на адресу суду від ОСОБА_6 надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9, згідно з яким, позивачі хоч і мають свідоцтво про приватизацію, але вказане свідоцтво отримано в порушення законодавства, фактично є нікчемним, адже отримане на самочинну прибудову в обхід законодавства, а технічна документація взагалі ніколи не оформлялась, є недійсною.

У червні 2017 року ОСОБА_8 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2016 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що позивач не є належним власником нерухомого майна, тому що самовільна прибудова не є державною квартирою, на яку б могла розповсюджуватись дія Закону про приватизацію житла. Хоча у позивачів є свідоцтво про приватизацію житла, але прибудова не була узаконена. При цьому вказане свідоцтво отримане з порушенням вимог законодавства, а тому є нікчемним. Звіт про проведення технічного обстеження від 17 липня 2015 року не є висновком експерта, а тому не може бути доказом у цій справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання заперечення на касаційну скаргу.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ указану справу передано до Верховного Суду.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України (1618-15) щодо законності та обґрунтованості.

Судом встановлено, що відповідно до рішення Виконавчого комітету Шевченківської районної ради народних депутатів м. Києва від 08 лютого 1982 року № 195 сім'ї ОСОБА_5 у складі трьох осіб виділено службову окрему двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. На підставі цього рішення ОСОБА_10 на сім'ю із трьох осіб виданий ордер № 99891 серії Б, органом приватизації Дарницької дистанції путі ПЗЗ, а 20 жовтня 1993 року виданий наказ № 8 про приватизацію цієї квартири на праві приватної спільної сумісної власності.

Згідно з технічним паспортом квартира АДРЕСА_5 складається із кімнати площею 7,92 кв. м, кухні 7,65 кв. м та коридору площею 5,92 кв. м.

Вказані рішення були оспорені ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 у справі № 2-753/10. У вказаній справі встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Шевченківської районної ради народних депутатів м. Києва від 08 лютого 1982 року № 195 сім'ї ОСОБА_8 у складі трьох осіб виділено службову однокімнатну квартиру АДРЕСА_2. На розширеному засіданні адміністрації та профкому Дарницької дистанції колії Південно-західної залізниці постановлено приєднати звільнену кімнату площею 18,5 кв. м квартири АДРЕСА_6 у м. Києві до однокімнатної квартири АДРЕСА_3 поблизу залізничної колії, що знаходиться на балансі Дарницької дистанції колії, мешканцю ОСОБА_6 на сім'ю із трьох осіб. Розпорядженням № 3 органу Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації від 22 серпня 2003 року, квартира АДРЕСА_2, яка відповідно до технічного паспорту складається із двох кімнат жилою площею 37,3 кв. м, вбиральні 3 кв. м та коридору 15,4 кв. м, була приватизована у рівних частках згідно із свідоцтвом про приватизацію ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 грудня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 квітня 2011 року, у задоволенні позову ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4, ОСОБА_5 задоволено, визнано незаконним розпорядження Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації від 22 серпня 2003 року щодо квартири АДРЕСА_2. Визнано незаконним свідоцтво про право власності на житло, видане 22 серпня 2003 року Шевченківською районною у м. Києві державною адміністрацією, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, а саме на квартиру АДРЕСА_2.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Частиною першою статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Установивши, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, відновлено право власності позивача на квартиру АДРЕСА_4 до якої належить коридор, розміром 5,94 кв. м та право володіння та користування приміщенням коридору, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення вимог позивачів про усунення перешкод у користуванні вказаним коридором шляхом демонтажу перегородок та приведення приміщення у попередній стан.

Доводи заявників про те, що свідоцтво про приватизацію квартири позивачами, отримане з порушенням законодавства та фактично є нікчемним, не заслуговують на увагу суду, оскільки не підтверджені жодними доказами. Крім того, дійсність цього свідоцтва не є предметом розгляду цієї справи.

Твердження заявників про те, що звіт про проведення технічного обстеження від 17 липня 2015 року не є висновком експерта, а тому не може бути доказом у цій справі, є безпідставними, оскільки зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх ( 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

З урахуванням того, що доводи касаційних скарг, є ідентичними доводам апеляційних скарг заявників, яким суд надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, арішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_8 та представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2016 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року залишити без змін.