Постанова

Іменем України

05 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 304/473/15-ц

провадження № 61-8909св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач)

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Перечинської міської ради Закарпатської області, служба у справах дітей Перечинської районної державної адміністрації, приватний нотаріус Перечинського районного нотаріального округу Конончук Вікторія Михайлівна,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_6, ОСОБА_7, на рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 02 червня 2016 року у складі судді Ганька І. І. та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року у складі суддів: Ігнатюка Б. Ю., Кеміня М. П., Куштана Б. П.,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до публічного акціонерного товариства "РайффайзенБанк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"), ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору іпотеки та договорів про внесення змін до договору іпотеки, застосування наслідків нікчемних правочинів.

Позов мотивовано тим, що вона з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є співвласником квартири за адресою: АДРЕСА_1, яка є їх єдиним житлом. ІНФОРМАЦІЯ_1 в неї народився ОСОБА_6, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - ОСОБА_7

16 квітня 2007 року між ВАТ "РайффайзенБанк Аваль" та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 014/4080/82/32345, а 17 березня 2009 року та 26 липня 2010 року додаткові угоди до вказаного кредитного договору. 16 квітня 2007 року між нею, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та банком укладений договір іпотеки, відповідно до якого предметом іпотеки виступила вищезазначена квартира. У подальшому, у зв'язку з укладенням додаткових угод до кредитного договору, між ними також укладені два договори про внесення змін до договору іпотеки від 16 квітня 2007 року. Разом з тим, на час укладення вказаних договорів у квартирі проживав її малолітній син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, тому для укладення та посвідчення договору іпотеки потребувалася згода органу опіки та піклування виконавчого комітету Перечинської міської ради. Враховуючи те, що такої згоди не отримано, просила визнати недійсним договір іпотеки від 16 квітня 2007 року та застосувати наслідки даного нікчемного правочину.

Рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 02 червня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Судом встановлено, що малолітній ОСОБА_6 не мав і не має права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Він набув право користування зазначеною квартирою як член сім'ї власника відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України "Про охорону дитинства", та зберігає це право протягом часу перебування квартири в іпотеці. У суду відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору та змін до нього, оскільки їх укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки і піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітнього ОСОБА_6 на користування житлом - предметом іпотеки.

Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що батько позивача - ОСОБА_3 - надав банку відповідну довідку щодо осіб, які проживають в іпотечній квартирі, в довідці не було зазначено малолітнього ОСОБА_6 Договір іпотеки підписано іпотекодавцями, серед яких і позивач ОСОБА_1 - мати неповнолітньої дитини. У пункті 2.1.1 цього договору зазначено, що іпотекодавець гарантує, що прав щодо предмета іпотеки у третіх осіб за договором найму, оренди, тощо, як в межах України, так і за межами України немає. Тобто, позивач разом з своїми батьками підписом цього договору підтвердила відсутність прав на предмет іпотеки у інших осіб. Таким чином, хоча в спірній квартирі і проживав малолітній син позивача, вона, підписуючи договір іпотеки з вказаною вище умовою, діяла недобросовісно. Тому її вимоги про захист порушеного права її сина на підставі законодавства про охорону дитинства не можуть слугувати виправданням недобросовісних дій позивача під час укладення оспорюваного договору та бути підставою для задоволення її вимог. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_6, ОСОБА_7, просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірна квартира є її єдиним житлом, в якому також проживають малолітні діти. На час укладення договору іпотеки квартири в ній проживав малолітній ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, тому для укладення та посвідчення договору потребувалася згода органу опіки та піклування виконавчого комітету Перечинської міської ради. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування є нікчемним. Крім того, на момент укладення договору іпотеки в її паспорті містилася відмітка про народження дитини, щодо існування якої банк був обізнаний.

20 лютого 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану справу призначено до судового розгляду.

14 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Суди установили, що 16 квітня 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_3 укладений кредитний договір №014/4080/8232345, згідно якого кредитор надав позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 23 460 доларів США зі сплатою 13,75 % за користування кредитом, комісії згідно умов договору та тарифів банку на строк до 15 квітня 2017 року. У подальшому до даного кредитного договору сторонами укладалися додаткові угоди № 014/4080/82/32345/1 та № 014/4080/82/32345/2 від 17березня 2009 року та 26 липня 2010 року відповідно.

На забезпечення повернення ОСОБА_3 кредитних коштів за вказаним кредитним договором між банком, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_1 16 квітня 2007 року укладений договір іпотеки, за яким передано в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру за адресою: АДРЕСА_1, а 19 березня 2009 року та 26 липня 2010 року укладені договори про внесення змін до нього.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 28 жовтня 1998 року, виданого Перечинською селищною радою, квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1,належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_8

Відповідно до пункту 8.1. кредитного договору при одержанні кредиту позичальник усвідомлює та гарантує, що умови даного договору для нього зрозумілі, відповідають його інтересам, є розумними та справедливими, а також отримав згоду всіх осіб/органів, згода яких потрібна для укладання договору та договорів забезпечення зобов'язань позичальника.

Згідно пункту 5.8. кредитного договору позичальник зобов'язується не допускати протягом дії договору випадків набуття дитиною права власності або користування щодо об'єкту нерухомості, який є забезпеченням виконання зобов'язання позичальника за договором. Якщо протягом дії цього договору дитина набуває права власності або права користування щодо такого об'єкту нерухомості, позичальник зобов'язується протягом двадцяти календарних днів з дня настання такого факту отримати згоду органу опіки та піклування на вчинення щодо об'єкту нерухомості, як предмету іпотеки, будь яких дій, передбачених законодавством та іпотечними договорами, укладеними з кредитором, а також протягом зазначеного строку надати оригінал такої згоди до кредитора.

ОСОБА_3, укладаючи з банком кредитний та іпотечний договори від 16 квітня 2007 року, надав нотаріусу довідку від 16 квітня 2007 року № 772, видану Перечинською міською радою Закарпатської області, відповідно до якої за адресою:АДРЕСА_1 проживають та зареєстровані: ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1

Договір іпотеки підписано іпотекодавцями, серед яких і позивач ОСОБА_1 - мати неповнолітньої дитини. У пункті 2.1.1 цього договору зазначено, що іпотекодавець гарантує, що прав щодо предмета іпотеки у третіх осіб за договором найму, оренди, тощо, як в межах України, так і за межами України немає.

Згідно довідки № 381 від 17 березня 2015 року, виданої виконкомом Перечинської міської ради, у вищезазначеній квартирі разом з позивачем ОСОБА_1 проживають також з моменту народження її діти, а саме: ОСОБА_6, 2005 рокународження, та ОСОБА_7, 2011 року народження.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про охорону дитинства" (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України "Про охорону дитинства" (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України (435-15) , як і спеціальний Закон України "Про іпотеку" (898-15) , не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України "Про охорону дитинства" (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні: 1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої - четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна одночасно є законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Передбачене статтею 17 Закону України "Про охорону дитинства" (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору.

Установивши, що неповнолітній ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, як на час укладення його матір'ю договору іпотеки, так і до цього часу не має права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1; при наданні банку документів про права дитини на житло, яке є предметом іпотеки, ОСОБА_1 як іпотекодавець не повідомила банк щодо проживання в квартирі малолітньої дитини, суд першої інстанції, із яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання іпотечного договору недійсним, оскільки його укладення не призвело до зменшення чи обмеження існуючого права ОСОБА_6 на користування житлом.

Колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що неповнолітній ОСОБА_6набув права користування спірним житлом як член сім'ї власника відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України "Про охорону дитинства", та зберігає це право протягом часу перебування квартири в іпотеці.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок судів про те, що відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки не є підставою для визнання такого договору недійсним.

Доводи касаційної скарги є необґрунтованими та законність судових рішень у справі не впливають.

Відповідно до статті 410 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_6, ОСОБА_7, залишити без задоволення.

Рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 02 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. О. Лесько

С.Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко

С. П. Штелик