Постанова

Іменем України

05 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 561/1087/15-ц

провадження № 61-3942св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач)

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Рівненської області від 27 травня 2016 року у складі суддів: Боймиструка С. В., Буцяка З. І., Гордійчук С. О.,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") звернулося із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 27 червня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 18 028 євро 29 євроцентів на термін до 27 червня 2018 року зі сплатою 15 % річних. 27 червня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_2 укладено договір поруки. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 11 вересня 2015 року утворилася заборгованість в розмірі 75 970 євро 10 євроцентів, із яких: 15 017 євро 43 євроценти - тіло кредиту; 13 006 євро 39 євроцентів - проценти; 3 446 євро 51 євроцент - комісія; 40 872 євро 35 євроцентів - пеня; 10 євро 28 євроцентів - штраф (фіксована частина); 3 617 євро 13 євроценти - штраф (процентна складова), які банк просив солідарно стягнути з відповідачів.

Рішенням Зарічненського районного суду Рівненської області від 15 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заочним рішенням Зарічненського районного суду Рівненської області від 28 серпня 2009 року встановлено заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором у станом на 13 березня 2009 року в розмірі 16 305 євро 64 євроценти, яка складається з 15 579 євро 02 євроценти - тіло кредиту, 598 євро 36 євроцентів - проценти; 103 євро 35 євроцентів - комісія; 24 євро 91 євроцент - пеня; у рахунок погашення вказаної заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок площею 147,7 кв. м. та земельну ділянку, що розташовані в АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ЗАТ КБ "Приватбанк" з укладенням від імені іпотекодавця ОСОБА_5 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, а самого іпотекодавця виселено. Таким чином, пред'явивши позов про звернення стягнення на предмет іпотеки, банк скористався наданим йому частиною другою статті 1050 ЦК України правом дострокового погашення за кредитом, чим змінив строк виконання основного зобов'язання з 27 червня 2018 року на 06 травня 2009 року, пред'явивши 06 травня 2009 року відповідний позов до суду.06 травня 2009 року строк кредитного договору закінчився, і між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини, а тому банк, використавши у 2009 році своє право на дострокове повернення всього кредиту, не має права на повторне стягнення з боржника тіла кредиту, процентів за користування кредитом та пені. Оскільки між сторонами існує домовленість про сплату процентів до дати повернення кредиту, позивач змінив строк виконання основного зобов'язання, тобто дату повернення кредиту, пред'явивши 06 травня 2009 року позов до суду, відтак підстав для нарахування процентів за кредитним договором після 06 травня 2009 року суд не вбачає. Згідно пункту 12 договору поруки від 27 червня 2008 року порука за цим договором припиняється після закінчення 5 (п'яти) років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.Термін повернення кредиту за кредитним договором позивач змінив з 27 червня 2018 року на 06 травня 2009 року, пред'явивши 06 травня 2009 року відповідний позов до суду. З позовом до поручителя ОСОБА_2 банкзвернувся 30 листопада 2015 року, тобто поза межами строку поруки, який закінчився відповідно 06 травня 2014 року. Що стосується вимог відповідачів про застосування позовної давності, то порушення строку позовної давності є підставою для відмови в позові в разі доведеності позовних вимог. Оскільки позивач не довів свої позовні вимоги, відтак у даному випадку суд не застосовує строк позовної давності до даних правовідносин.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 27 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1,позов у цій частині задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 12 408 євро 03 євроценти (347 797 грн 08 коп.), комісію у розмірі 3 343 євро16 євроцентів (93 708 грн 77 коп.), штраф у розмірі 787 євро 56 євроцентів (22 075 грн 31 коп.), пеню у розмірі 50 тис. грн та судовий збір у сумі 58 175 грн 25 коп. В іншій частиніпозовних вимог до ОСОБА_1 відмовлено. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК. Отже, до стягнення в даній справі не підлягає сума за тілом кредиту, оскільки фактично вона вже стягнута, а підлягає стягненню різниця між сумами заборгованості, визначеними судом станом на 13 березня 2009 року та 11 вересня 2015 року. За процентами за користування кредитом ця різниця складає 12 408євро 03 євроценти та комісією - 3 343євро 16 євроцентів, штраф 787 євро 56 євроцентів. Штраф урозмірі 10 євро 28 євроцентівумовами договору не передбачений, оскільки там фіксована сума штрафу зазначена в розмірі 250 грн, а така вимога не заявлялась. Не підлягає до стягнення в заявленому розмірі і пеня, яка більш ніж вдвічі перевищує розмір отриманого кредиту та крім того, вона стягується в національній валюті. Банку як кредитору було відомо про порушення його прав, однак, не звертаючись за його захистом протягом значного періоду часу, він сприяв збільшенню розміру збитків, а тому суд вважає за можливе зменшити розмір пені до 50 тис. грн. Апеляційний суд погодився також із висновком місцевого суду в частині рішення про відмову в задоволенні позовних вимог банку до поручителя ОСОБА_2

У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1.просить скасувати рішення апеляційного суду в частині стягнення з неї боргу і судових витрат та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що з неї як з інваліда ІІ групи неправомірно стягнуто судовий збір. У справі відсутні належні розрахунки заборгованості за кредитним договором. Пред'явивши позов про звернення стягнення на предмет іпотеки, банк скористався наданим йому частиною другою статті 1050 ЦК України правом дострокового погашення за кредитом, чим змінив строк виконання основного зобов'язання з 27 червня 2018 року на 06 травня 2009 року, пред'явивши 06 травня 2009 року відповідний позов до суду. 06 травня 2009 року строк кредитного договору закінчився, і між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини, а тому банк, використавши у 2009 році своє право на дострокове повернення всього кредиту, не має права на повторне стягнення з боржника тіла кредиту, процентів за користування кредитом та пені.

В частині вирішення позову до поручителя судові рішення не оскаржуються та колегією суддів з огляду на вимоги статті 400 ЦПК України не переглядаються.

26 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Суди установили, що 27 червня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 18 028 євро 29 євроцентів на термін до 27 червня 2018 року зі сплатою 15 % річних. 27 червня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_2 укладено договір поруки.

Заочним рішенням Зарічненського районного суду Рівненської області від 28 серпня 2009 року встановлено заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором у станом на 13 березня 2009 року в розмірі 16 305 євро 64 євроценти, яка складається з 15 579 євро 02 євроценти - тіло кредиту, 598 євро 36 євроцентів - проценти; 103 євро 35 євроцентів - комісія; 24 євро 91 євроцент - пеня; у рахунок погашення вказаної заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок площею 147,7 кв. м. та земельну ділянку, що розташовані в АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ЗАТ КБ "Приватбанк" з укладенням від імені іпотекодавця ОСОБА_5 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, а самого іпотекодавця виселено.

Заборгованість за вказаним рішенням суду боржником не погашена.

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором, оскільки застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 921/107/15-г/16 (провадження № 12-117гс18) від 18 вересня 2018 року.

Аналогічні висновки викладені й у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) від 04 липня 2018 року, в якій зазначено, що здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. У разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.

Разом з тим, особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу у межах позовної давності (стаття 256 ЦК України).

Відповідачі просили застосувати позовну давність до вимог банку.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості засвідчує такі зміни.

Таким чином, пред'явивши позов про звернення стягнення на предмет іпотеки, банк скористався наданим йому частиною другою статті 1050 ЦК України правом дострокового погашення за кредитом, чим змінив строк виконання основного зобов'язання з 27 червня 2018 року на 06 травня 2009 року, пред'явивши 06 травня 2009 року відповідний позов до суду. З цієї дати почався перебіг позовної давності за вимогами банку про стягнення із позичальника боргу в розмірі 16 305 євро 64 євроценти (нараховані до 06 травня 2009 року суми) в інший спосіб.

З позовом до позичальника банкзвернувся 30 листопада 2015 року, тобто поза межами строку позовної давності, який закінчився 06 травня 2014 року з урахуванням збільшеної за домовленістю сторін (пункт 5.5. кредитного договору) тривалості позовної давності у 5 років.

Щодо сум, нарахованих банком після 06 травня 2014 року та заявлених до стягнення у даному позові, необхідно зазначити таке.

Кредитор, звернувшись 06 травня 2009 року із позовом про дострокове повернення кредиту (звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення боргу), на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки.

Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) від 31 жовтня 2018 року).

Отже, право кредитора на розрахунок процентів, комісії та неустойки за кредитним договором припинилося внаслідок реалізації права на дострокове повернення кредиту, вимог за статтею 625 ЦК України до позичальника позивач не заявляв, а тому позов до ОСОБА_1 про стягнення нарахованих за кредитним договором після 06 травня 2014 року сум є необґрунтованим.

Враховуючи допущені судами порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню в частині вирішення позову банку до ОСОБА_1 із ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у позові до ОСОБА_1 за статтею 412 ЦПК України.

ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи та належить до категорії осіб, які звільняються від сплати судового збору, таким чином, апеляційний суд поклав на неї обов'язок з відшкодування понесених позивачем судових витрат під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції безпідставно.

Разом з тим, враховуючи те, що рішення апеляційного суду скасовано в частині стягнення заборгованості до ОСОБА_1, вказане рішення підлягає скасуванню і в частині розподілу судових витрат, оскільки відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Зарічненського районного суду Рівненської області від 15 лютого 2016 рокута рішення апеляційного суду Рівненської області від 27 травня 2016 року скасувати у частині вирішення позову публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. О. Лесько

С.Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко

С. П. Штелик