розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 25 листопада 2016 року у складі судді: Сорочан А. В. та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 23 січня 2017 року у складі суддів: Лисенка П. П., Самчишиної Н. В., Серебрякової Т. В.,

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Позовна заява обґрунтована тим, що 15 вересня 2016 року між сторонами було укладено в простій письмовій формі договір купівлі-продажу нерухомого майна (нежитлового приміщення - магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1", який розташований про АДРЕСА_1). На виконання цього договору позивачка повністю сплатила вартість майна про яку домовлялись сторони - 49 000 грн, про що свідчить розписка відповідача. Після цього відповідач передав вказане нежитлове приміщення позивачу, а також ключі та всю технічну документацію. Наступного дня, як було домовлено між сторонами, відповідач до нотаріальної контори для посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна не з'явився. На офіційне запрошення до нотаріуса на 23 вересня 2016 року, відповідач знову не з'явився, що свідчить про його ухилення від нотаріального посвідчення договору.

Позивач просила визнати дійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення - магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1", який розташований про АДРЕСА_1, укладений 15 вересня 2016 року між нею та ОСОБА_2

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 25 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 23 січня 2017 року, в задоволені позову відмовлено.

Рішення судів мотивовані тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 із суб'єктивних міркувань за оформленням договору купівлі-продажу від 15 вересня 2016 року нежитлового приміщення - магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1", розташованого за адресою: АДРЕСА_1, не бажають звертатися, докази іншого в матеріалах справи відсутні. Також відсутні обставини, які б давали можливість застосувати положення частини другої статті 220 ЦК України

У лютому 2017 року позивач подав касаційну скаргу, у якій просить оскаржені рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального права. Суди застосували не чинні норми законодавства. Питання про визнання права власності позивачем не порушувалось, тому суд вийшов за межі позовних вимог; відповідач визнав позовні вимоги.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 березня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що згідно наданого письмового договору купівлі-продажу від 15 вересня 2016 року, який нотаріально не посвідчувався, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 домовились про купівлю-продаж нежитлового приміщення - магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1", розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за 49 000 грн. Договір підписаний позивачем та відповідачем. Відповідно до розписки від 15 вересня 2016 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 49 000 грн за продаж нежитлового приміщення - магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1" Розписка підписана позивачем та відповідачем. У цей же день об'єкт нерухомості був переданий ОСОБА_1, про що свідчить підписаний сторонами акт прийому-передачі нерухомого майна від 15 вересня 2016 року.

Власником нежитлового приміщення - магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1" розташованого за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_2

Відповідно до статті 220 ЦК України (в редакції, чинній станом на 15 вересня 2016 року) у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.

У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 754/2339/16-ц

зроблено висновок, що "однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин".

Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 із суб'єктивних міркувань за оформленням договору купівлі-продажу від 15 вересня 2016 року нежитлового приміщення - магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1", розташованого за адресою: АДРЕСА_1, не бажають звертатися, докази іншого в матеріалах справи відсутні. Також відсутні обставини, які б давали можливість застосувати положення частини другої статті 220 ЦК України.

За таких обставин суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржені рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 25 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 23 січня 2017 року залишити без змін.