Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що пунктом 1 рішення КМР VII сесії XXIV скликання від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд" затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.На підставі вказаного рішення Головним управлінням земельних ресурсів виконкому Київради (Київської міської державної адміністрації) ОСОБА_3 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1.31 жовтня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки, а 17 грудня 2008 року ОСОБА_4 подарував її ОСОБА_5

Прокурор указував, що спірна земельна ділянка знаходиться на території "Сирецького гаю", тобто відноситься до земель природно-заповідного фонду, який охороняється як національне надбання і є складовою частиною світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною. Згідно з інформацією Державної екологічної інспекції у м. Києві земельна ділянка знаходиться у парковій зоні та віднесена до земель рекреаційного призначення та відповідно до статті 51 ЗК України охоплюється забороною та обмеженнями щодо її використання.

Посилаючись на викладене позивач, з урахуванням уточнених вимог, просив визнати незаконним та скасувати рішення КМР від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 у частині передачі ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1; визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00795, виданий 26 жовтня 2004 року ОСОБА_3 на підставі рішення КМР від 24 червня 2004 року № 326-/153, визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га розташованої по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 13 жовтня 2005 року; визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00842, виданий 23 листопада 2005 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31 жовтня 2005 року № 3921; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,10 га розташованої по АДРЕСА_1, укладений 17 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; відновити становище, яке існувало до порушення шляхом визнання права власності на земельну ділянку площею 0,10 га розташованої по АДРЕСА_1 за територіальною громадою м. Києва.

Суди неодноразово розглядали цю справу.

Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06 вересня 2016 року у задоволенні позову першого заступника Київської місцевої прокуратури № 10 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав доказів щодо належності спірної земельної ділянки до земель рекреаційного призначення (території лісопарку "Сирецький гай"), рішення про передачу земельної ділянки у власність прийнято з дотриманням вимог чинного, на час виникнення спірних правовідносин, законодавства. Територіальна громада є окремим від держави суб'єктом права власності на землю, а тому порушення прав та законних інтересів територіальної громади на землю жодним чином не зачіпає будь-яких прав та інтересів держави. Крім того, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року у справі № 2а-16918/12/2670, встановлено, що КМР, приймаючи рішення від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд", діяла у порядку та у межах, передбачених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) , Земельним кодексом України (2768-14) , рішенням IX сесії XXIII скликання КМР від 14 березня 2002 року № 313/1747 "Про затвердження Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в м. Києві".

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 квітня 2017року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що доказів на підтвердження позовних вимог та доводів апеляційної скарги про знаходження спірної земельної ділянки в зеленій зоні, що відносило б її до категорії земель рекреаційного призначення на час її відведення для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських будівель і споруд, позивачем не надано та на наявність таких не вказано.

У травні 2017 року заступник прокурора міста Києва подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного міста Києва від 06 квітня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що на час відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_3 діяв наказ Держкомстату України від 05 листопада 1998 року № 377, яким затверджено Інструкцію з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми №№ 6-зем, 6а-зем, 66-зем, 2-зем), яка розроблена відповідно до Положення про порядок ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року № 15 "Про порядок ведення державного земельного кадастру" (15-93-п) , в частині кількісного обліку земель. Відповідно до земельно-кадастрової інформації на спірну земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_4 (дані за формою 6-зем, яка міститься в матеріалах кадастрової справи) земельна ділянка була відведена за рахунок земель, не наданих у власність або постійне користування в межах населених пунктів, а саме: землі, не передані у власність або не надані у користування, а також землі, право власності на які або користування якими припинене відповідно до статей 27, 28 ЗК України. Земельна ділянка до прийняття оспорюваного рішення КМР належала до території зелених насаджень загального користування, а тому передача її у приватну власність суперечить положенням статей 51, 52, 83 ЗК України. На спірній земельній ділянці загальною площею 0,10 га (1000 кв. м) росте 24 дерева та 600 кв. м газону, що свідчить про щільність її озеленення.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання заперечень на касаційну скаргу.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Частиною третьою статті 411 ЦПК Українипередбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з наступних підстав.

Судом установлено, що пунктом 1.1 рішення Київської міської ради VII сесії XXIV скликання від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд" затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1

На підставі вказаного рішення Головним управлінням земельних ресурсів виконкому Київради (Київської міської державної адміністрації) ОСОБА_3 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1

31 жовтня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки, 17 грудня 2008 року ОСОБА_4 за договором подарував її ОСОБА_5

Відмовляючи прокурору в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування, відновлення становища, що існувало до порушення, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із недоведеності прокурором факту перебування спірної земельної ділянки у складі земель зеленої зони, лісопаркової зони чи зони рекреаційного призначення.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

За приписами статей 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Статтею 18 ЗК України(тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення) встановлено, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Положеннями статті 19 ЗК Українивстановлено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення.

Відповідно до статті 51 ЗК Українидо земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Окремі положення про зелені зони містяться у постанові Кабінету Міністрів від 16 травня 2007 року № 733 "Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок" (733-2007-п) , а також у ГОСТ 17.5.3.01-78 "Охрана природы. Земли. Состав и размер зелених зон городов" та ГОСТ 17.6.3.01-78 "Охрана природы. Флора. Охрана и рациональное использование лесов зелених зон городов. Общие требования".

Дані державної статистичної звітності про правовий режим земель мають суттєве юридичне значення для вирішення спору та згідно з нормами статей 181- 184, 202- 204 ЗК України, законів України "Про Державний земельний кадастр" (3613-17) та "Про землеустрій" (858-15) є документальним підтвердженням відомостей про цільове призначення земель, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

В оскаржуваних рішеннях суди вказали, що Київрадою не приймалося рішення про затвердження проекту землеустрою з організації та встановлення меж території земель рекреаційного призначення відповідно до статті 47 Закону України "Про землеустрій"та пункту 10 Порядку розроблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1094 (1094-2004-п) .

Однак судами не враховано положення статті 51 ЗК України, відповідно до якої до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів.

Відповідно до Охоронного зобов'язання від 25 листопада 2009 року № 9-1-3-Ш, виданого Держуправлінням екологічної безпеки у м. Києві, за яким землекористувачу - Комунальному підприємству по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва передано під охорону заповідний об'єкт "Сирецький гай" площею 88,8 га

Згідно із висновком Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 26 вересня 2003 року № 19-2497 спірна земельна ділянка знаходиться в зеленій зоні.

Із матеріалів справи вбачається, що погодження проекту відведення земельної ділянки відбувалося після прийняття 24 червня 2004 року Київською міською радою рішення № 326-2/1536.

Так, Державним управлянням екології та природних ресурсів в м. Києві 15 вересня 2004 року розглянуті матеріали щодо можливості відведення земельної ділянки ОСОБА_3 для будівництва і експлуатації індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 та встановлено, що земельна ділянка знаходиться в зеленій зоні, вільна від капітальних споруд. На ділянці існують зелені насадження - 18 дерев каштана кінського та 600 кв. м газону звичайного.

Вирішуючи питання про погодження, Державне управління екології та природних ресурсів в м. Києві зазначало, що розміщення об'єкта за вказаною адресою може викликати негативну реакцію населення, та вказано на необхідність проектування на земельній ділянці з максимально-можливим збереженням існуючих насаджень.

Крім того, вказано на необхідність отримання позитивних висновків ДП "Інститут генерального плану м. Києва", Шевченківської районної ради та КП "Київзеленбуд" щодо вилучення зазначеної земельної ділянки з території зеленої зони міста; виконання умов, викладених у висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 26 вересня 2003 року та Держуправління від 20 серпня 2004 року.

Розглянувши надані матеріали, Держуправління екології та природних ресурсів в м. Києві вважало за можливе погодити відведення земельної ділянки за умови вилучення земельної ділянки з території зеленої зони міста. При невиконанні особливих умов лист втрачає свою чинність.

Проте в матеріалах справи відсутнє погодження ДП "Інститут генерального плану м. Києва", Шевченківської районної Ради та Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста Києва "Київзеленбуд" щодо зміни цільового призначення спірної земельної ділянки та виключення її з переліку території зеленої зони міста.

Обставини порушення при відведенні земельної ділянки по вАДРЕСА_1вимог, передбачених пунктом 9 статті 118 ЗК України, встановлено під час перевірки, проведеної Державною інспекцією сільського господарства в м. Києві в грудні 2012 року.

Згідно з листом Державної інспекції сільського господарства в м. Києві № 01-02/2480 перевіркою встановлено, що при відведенні земельної ділянки по АДРЕСА_1 порушено вимоги пункту 9 статті 118 ЗК України, в частині відсутності погодження з органом по земельних ресурсах, органом охорони культурної спадщини. Висновок Державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві надано 15 вересня 2004 року, тобто після прийняття рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року. Відсутній дозвіл Київської міської ради на розробку проекту відведеної земельної ділянки. Висновок Головного управління земельних ресурсів не містить номера і дати.

З наявної в матеріалах справи земельно-кадастрової інформації на земельну ділянку, по АДРЕСА_1 вбачається, що за даними форми №6-зем спірна земельна ділянка до її передачі у приватну власність відносилася до категорії земель зелених насаджень загального користування - графа "56", а вже після її передачі ОСОБА_3 цільове призначення змінено на землі житлової та громадської забудови.

Відповідно до листа КП по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва від 25 травня 2015 року № 899, земельна ділянка по АДРЕСА_1 входила до складу скверу на АДРЕСА_1 і перебувала на обслуговуванні районного комунального підприємства по утриманню зелених насаджень.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодилися й суд апеляційної інстанції, послався на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2013 року у справі № 2а-16918/12/2670, в якій судом встановлено правомірність дій Київської міської ради при прийнятті спірного рішення.

Проте у вказаній справі суд відмовив у задоволенні позову прокуратури Шевченківського району м. Києва до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів Київської міської ради (Київської міської адміністрації) про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд" з тих підстав, що позивачем не надано доказів того, що земельні ділянки по АДРЕСА_1 57а, 57б, 57в, 57г, 57д, 57ж та 57к відносяться до території "Сирецького гаю".

Разом з тим поза увагою судів залишились встановлені судом у адміністративній справі інші обставини, а саме, "що до 2005 року земельні ділянки по АДРЕСА_1 57а, 57б, 57в, 57г, 57д, 57ж та 57к входили до складу скверу на АДРЕСА_1 і перебували на обслуговуванні районного комунального підприємства по утриманню зелених насаджень".

Підставою адміністративного позову була належність вказаних земельних ділянок до території "Сирецького гаю" м. Києва та наявність погоджень на передачу у власність громадян цих земельних ділянок.

Оскільки з матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка площею 0,10 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 є територією зелених насаджень загального користування, тому висновки судів, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель рекреаційного призначення, не відповідають обставинам справи.

Згідно зі статтею 52 ЗК Українина землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Відповідно до п. 10.4 ДБН 360-92** на землях зелених зон міст не допускається розміщення будівель, споруд та комунікацій, що не передбачені для відпочинку, занять спортом та обслуговування лісового господарства.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України.

Статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в України"визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства тощо.

Відповідно до положення статті 123 ЗК Українинадання земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішень органів місцевого самоврядування за умови здійснення дій, передбачених вимогами зазначеної статті.

Відповідно до змісту статті 20 ЗК Українизміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Матеріали справи не містять доказів того, що відповідно до ЗК України (2768-14) Київськоюміською радою приймалося рішення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, із категорії земель рекреаційного призначення на категорію землі житлової та громадської забудови.

Статтею 21 ЗК Українипередбачено, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Отже, Верховний Суд погоджується з доводами заступника Генерального прокурора України, що висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 в частині передачі ОСОБА_3 П,. земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, не відповідає обставинам справи.

Відповідно до статті 125 ЗК Україниправо власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації, а відповідно до статті 126 ЗК України (в редакції, чинній на час отримання земельної ділянки позивачем) таким документом є державний акт, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Із системного аналізу норм ЗК України (2768-14) вбачається, що державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, а тому вирішення питання про правомірність його видачі залежить від того, чи є законним рішення, на підставі якого його видано.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 346 ЦК Україниправо власності особи припиняється на майно, яке за законом не може належати цій особі.

Оскільки ОСОБА_3 набула право власності на спірну земельну ділянку на підставі незаконного рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 236-2/1536, а тому державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3, зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00795, є також незаконним.

Щодо вимог прокурора про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 13 жовтня 2005 року та договору дарування від 17 грудня 2008 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 суд вказує на таке.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 16 ЦК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК Україницивільні права та обв'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб'єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред'явлення іншої.

Отже, з'являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів). Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об'єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб'єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

Очевидно, що якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов'язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов'язальних) відносинах один з одним.

У окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють самі ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їх участю як відчужувачів спірної речі).

Проте застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.

ЦК України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, згідно зі статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтями 387, 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в набувача.

Прокуратура не була стороною договорів купівлі-продажу та дарування і не була власником майна, про визнання недійсними договорів, укладених особою, яка, на його думку, не мала права відчужувати вказане у договорах майно.

У такому разі це майно не може бути передане власнику в порядку застосування загальних наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України, оскільки прокурор не був стороною оспорених правочинів. Відчужене за договорами майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України.

Таким чином, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.

Застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення свого майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки власника майна, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна, яке може бути витребувано у них у порядку реституції. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України (254к/96-ВР) та свободі договору.

Заперечуючи проти позовної заяви першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва, представник ОСОБА_4 заявив про застосування строку позовної давності. Свою заяву обґрунтовував тим, що ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 01 липня 2008 року закрито провадження у цивільній справі № 2-5747/08 за позовом Київського природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Управління з контролю за використанням та охороною земель у м. Києві та Київській області до КМР, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7 про скасування пункту 4 рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536, що свідчить про те, що органам прокуратури ще у 2008 році було відомо про оскаржуване ними рішення.

Стаття 256 ЦК Українивизначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення моменту початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України, за загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 36-11 Закону України "Про прокуратуру"та частиною другою статті 45 ЦПК України 2004 року передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі він набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України2004 року).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені статті 46 ЦПК України.

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України2004 року органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК Українищодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Частиною першою статті 400 ЦПК Українивизначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки недоліки, допущені судом першої й апеляційної інстанцій, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, а вимога про застосування строку позовної давності є нормою матеріального права та відповідно матеріально-правовою вимогою, яка не була предметом розгляду судами попередніх інстанцій, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.