розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 16 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Сопруна В.В., Матківської М.В., Медяного В.М.,

У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання нерухомого майна - приміщення перукарні спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 цього приміщення.

Позов обґрунтовано тим, що за час шлюбу з 02 грудня 2004 (дата укладення шлюбу) по 07 листопада 2013 року (дата розірвання шлюбу) вони переобладнали належну відповідачу квартиру, розташовану у АДРЕСА_1 на перукарню, яка, на його думку, є новоствореним майном, що підтверджується свідоцтвом на приміщення перукарні від 28 грудня 2012 року №1152 та декларацією про готовність об'єкта до експлуатації реконструкції квартири в перукарню категорії складності ІІІ, зареєстрованої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Вінницькій області 04 грудня 2012 року. Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 17 серпня 2016 року №66070215 державну реєстрацію права власності за ОСОБА_6 проведено 01 серпня 2013 року. Посилаючись на те, що згоди щодо поділу зазначеного приміщення між колишнім подружжям не досягнуто, просив визнати перукарню - новостворене нерухоме майно, об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_6, визнати за позивачем -ОСОБА_4 право власності на 1/2 частку цього майна.

16 жовтня 2015 року ОСОБА_6 змінила прізвище на "ОСОБА_4" у зв'язку з укладенням шлюбу з ОСОБА_7 про що Відділом реєстрації актів цивільного стану Тиврівського району Вінницької області зроблено запис № 29.

Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 вересня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано приміщення перукарні, загальною площею 46,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частку приміщення перукарні загальною площею 46,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

Позов у частині виділу в натурі 1/2 частки приміщення перукарні залишено без розгляду.

Суд першої інстанції виходив з того, що за час шлюбу з 02 грудня 2004 (дата укладення шлюбу) по 07 листопада 2013 року (дата розірвання шлюбу) сторонами переобладнано належну відповідачу квартиру, розташовану у АДРЕСА_1 на перукарню, яка є новоствореним майном, що підтверджується письмовими доказами у справі. Суд дійшов висновку, що перукарня є новоствореним нерухомим майном, право власності на яке виникло за час шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя і їхні частки у праві спільної сумісної власності є рівними.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 16 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 вересня 2017 року в частині визнання права спільної сумісної власності подружжя скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що згідно з договором міни від 28 серпня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Тиврівського районного нотаріального округу Вінницької області Максименко Л.А. за реєстровим №2645, відповідачу (до шлюбу прізвище ОСОБА_4) на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_3. Право власності на спірну квартиру відповідач набула в 2002 році, до укладення з позивачем шлюбу в 2004 році. Взамін договору міни від 28 серпня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Тиврівського районного нотаріального округу Вінницької області Максименко Л.А. за реєстровим № 2645, ОСОБА_6 видано свідоцтво про право приватної власності на приміщення перукарні у АДРЕСА_4, загальною площею 46,5 кв.м, в тому числі основною (корисною) площею 38,2 кв.м., до складу яких входять: приймальня 39-1 площею 4,9 кв. м.; чоловічий зал 39-2 площею 6,3 кв.м; приміщення персоналу 39-3 площею 3,1 кв.м; жіночий зал 39-4 площею 23,9 кв.м; санвузол 39-5 площею 3,5 кв.м; опалювальний пункт 39-6 площею 4,8 кв.м.

З урахуванням декларації про готовність об'єкта до експлуатації, реконструкція спірної квартири у перукарню категорії складності ІІІ, зареєстрованої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Вінницькій області 04 грудня 2012 року, положень пункту 3 ДБН В.3.2-2009 Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку і будівництва України від 22 липня 2009 року № 295, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна квартира в розумінні статті 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) не може вважатись новоствореною, так як право власності на нову річ виникає у той момент, коли внаслідок виготовлення чи створення утворюється об'єкт, який може кваліфікуватися як нова річ. У спірній квартирі проведено реконструкцію кімнат приміщень, право власності на цей об'єкт зареєстровано за ОСОБА_5 ще до укладення шлюбу (2002 рік) і зберігалося за нею як під час спільного проживання подружжя (2004 - 2013 роки), так і під час проведення реконструкції (2012 рік).

Тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що перукарня є новоствореним нерухомим майном, а отже, об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_6.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідач є фізичною особою-підприємцем. Відповідно до статей 57, 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) майно фізичної особи-підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Відповідач використала свою особисту квартиру, яка їй належала на праві приватної власності і була придбана ще до укладення шлюбу з позивачем, для зайняття підприємницькою діяльністю.

Позивач не надав доказів, які підтверджують, що реконструкція жилого приміщення квартири у перукарню здійснювалась за спільні кошти подружжя.

Водночас, судом апеляційної інстанції вказано про допущену судом першої інстанції процесуальну помилку в частині залишення без розгляду позовної вимоги про виділ в натурі 1/2 частки приміщення перукарні, оскільки таке процесуальне рішення виноситься у формі ухвали. Виправити зазначену помилку апеляційний суд позбавлений можливості, а тому рішення суду першої інстанції, в цій частині, залишив без змін.

У грудні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 16 листопада 2017 року, у якій просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 вересня 2017 року.

08 грудня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 у вказаній справі.

У березні 2018 року зазначену справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що під час розгляду справи суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми чинного законодавства, зокрема, частину другу статті 331 ЦК України, яку необхідно застосовувати у системному зв'язку зі статтею 182 цього кодексу, згідно з якими спірне реконструйоване майно під час шлюбу, придбане відповідачем на підставі договору міни до шлюбу, є новоствореним нерухомим майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу в рівних частинах, а тому рішення суду першої інстанції є законним та обгрунтованим.

Відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_5 не надійшов.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін з огляду на таке.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що02 грудня 2004 року між сторонами укладено шлюб.

Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 07 листопада 2013 року цей шлюб розірвано.

На підставі договору міни від 28 серпня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Тиврівського районного нотаріального округу Вінницької області Максименко Л.А. за реєстровим №2645, ОСОБА_5 (до шлюбу прізвище ОСОБА_4) набула у власність квартиру по АДРЕСА_2 Право власності на спірну квартиру відповідач набула в 2002 році, до укладення з позивачем шлюбу в 2004 році.

Відповідно до декларації про готовність об'єкта до експлуатації, реконструкція спірної квартири в перукарню категорії складності ІІІ, що зареєстровано Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Вінницькій області 04 грудня 2012 року, дата початку будівництва - 05 грудня 2012 року, дата закінчення будівництва - 25 листопада 2012 року, строк введення об'єкта в експлуатацію - грудень 2012 року.

Рішенням Гніванської міської ради Тиврівського району Вінницької області №261 від 27 грудня 2012 року ухвалено: оформити право приватної власності ОСОБА_6 на приміщення перукарні, в цілому, що знаходиться у АДРЕСА_5, загальною площею 46,5 кв.м, в тому числі основною (корисною) площею 38,2 кв.м, до складу яких входять: приймальня 39-1 площею 4,9 кв.м; чоловічий зал 39-2 площею 6,3 кв.м; приміщення персоналу 39-3 площею 3,1 кв.м.; жіночий зал 39-4 площею 23,9 кв.м.; санвузол 39-5 площею 3,5 кв.м.; опалювальний пункт 39-6 площею 4,8 кв.м.

Взамін договору міни від 28 серпня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Тиврівського районного нотаріального округу Вінницької області Максименко Л.А. за реєстровим №2645, ОСОБА_6 видано свідоцтво про право приватної власності на приміщення перукарні, в цілому, що у АДРЕСА_5, загальною площею 46,5 кв.м, в тому числі основною (корисною) площею 38,2 кв.м., до складу яких входять: приймальня 39-1 площею 4,9 кв.м; чоловічий зал 39-2 площею 6,3 кв.м; приміщення персоналу 39-3 площею 3,1 кв.м; жіночий зал 39-4 площею 23,9 кв.м; санвузол 39-5 площею 3,5 кв.м; опалювальний пункт 39-6 площею 4,8 кв.м.

Апеляційний суд на підставі свідоцтва про право власності від 28 грудня 2012 року №1152 та декларації про початок виконання будівельних робіт, встановив належність зазначеного спірного приміщення ОСОБА_6 на праві приватної власності, а також реконструкцію цих приміщень з квартири загальною площею 47,4 кв.м. на приміщення перукарі загальною площею 46,5 кв.м.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано послався на положення пункту 3 ДБН В.3.2-2009 "Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт", затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку і будівництва України від 22 липня 2009 року № 295, якими визначено поняття "реконструкція житлового будинку". Зокрема, це є перебудова житлового будинку з метою поліпшення умов проживання, експлуатації, зміни кількості житлових квартир, загальної і житлової площі тощо, у зв'язку зі зміною геометричних розмірів, функціонального призначення, заміною окремих конструкцій, їх елементів, основних техніко-економічних показників. Апеляційний суд також врахував наявну у матеріалах справи декларацію про готовність об'єкта до експлуатації, реконструкцію спірної квартири на перукарню категорії складності ІІІ, що зареєстровано Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Вінницькій області 04 грудня 2012 року, та дійшов обґрунтованого висновку, що за наслідками проведеної реконструкції квартири відповідача у перукарню не виникло новостворене майно.

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК Українимайно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю,якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 60 СК України).

Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя (стаття 60 СК України).

За змістом частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є: майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69- 72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Апеляційний суд висновку про відмову в позові дійшов на підставі встановлених обставин справи та належної оцінки доказів у справі, правильного тлумачення норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із рішенням апеляційного суду та переоцінки доказів у справі, власного тлумаченням норм матеріального права, з урахуванням встановлених обставин. У матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про те, що реконструкція квартири у перукарню проводилась за спільні кошти подружжя і позивачем таких не надано.

Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не здійснює оцінки чи переоцінку доказів у справі.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд, із урахуванням встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин, дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статей 10, 11, 60 ЦПК України 2004 року дослідив всі докази у справі в їх сукупності та надав їм належну оцінку, виконав всі вимоги цивільного судочинства, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові.