розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" про визнання кредитного договору частково недійсним за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" на рішення Залізничного районного суду м. Львова у складі судді Ліуша А. І. від 02 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області у складі колегії суддів: Левика Я. А., Струс Л. Б., Шандри М. М., від 15 серпня 2017 року,

У листопаді 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" (далі - ПАТ "Ідея Банк") про визнання кредитного договору частково недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 29 серпня 2014 року між нею та ПАТ "Ідея Банк" укладено кредитний договір, згідно з яким відповідач надав їй кредит у розмірі 89 565 грн.

Згідно з пунктом 1.3.1 договору за обслуговування кредитної заборгованості вона повинна сплачувати фіксовану суму щомісяця у розмірі 2,4 % від початкової суми кредиту. Проте таке положення суперечить вимогам Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) . Вважала, що розмір процентної ставки збільшено на 40,00 % за рахунок платежів, які банк не мав права встановлювати.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_4 просила суд визнати недійсним пункт 1.3.1 кредитного договору від 29 серпня 2014 року.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 02 серпня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено.

Визнано пункт 1.3.1 кредитного договору від 29 серпня 2014 року, укладеного між ПАТ "Ідея Банк" та ОСОБА_4 недійсним.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що в кредитному договорі не визначено, у чому саме полягають послуги банку щодо обслуговування кредитної заборгованості та не обґрунтовується їх вартість. Крім того, таку комісію відповідач встановив за послуги, які банк здійснює на власну користь або за дії, які позивач здійснює на користь банку, тому такий пункт кредитного договору підлягає визнанню недійсним. При цьому суд послався на статтю 2, частину чотирнадцяту статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", пункти 3.4, 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) .

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 15 серпня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Ідея Банк" відхилено.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 02 серпня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з висновком районного суду, зазначивши, що правові позиції, висловлені у постановах Верховного Суду України: від 12 вересня 2012 року № 6-80цс12 та від 25 вересня 2013 року № 6-80цс13, на які посилався відповідач, не впливають на висновки суду першої інстанції, оскільки не стосуються спірних правовідносин. При цьому обізнаність позивача про умови кредитного договору та добровільне погодження на них не спростовують факту незаконності пункт 1.3.1 кредитного договору та необхідності визнання його недійсним. Крім того, апеляційний суд застосував положення Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

У вересні 2017 року ПАТ "Ідея Банк"подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що в оспорюваному договорі плата за обслуговування кредитної заборгованості визначена не за формулою із змінними величинами, а відображена чітко визначеною фіксованою сумою, тому така умова не суперечить положенням частини п'ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та затвердженому сторонами графіку платежів.

При цьому позивач у судовому засіданні 17 червня 2016 року фактично визнала той факт, що погодилась на існуючі умови кредитного договору у зв'язку з тим, що неуважно та неналежним чином ознайомилась з його змістом та умовами. Спочатку вона виконувала умови договору, однак після смерті сина вони виявились для нею вкрай фінансово невигідними, що, у свою чергу, спонукало її звернутись за консультацією до адвоката, який переконав її у тому, що банк своїми навмисними діями створює їй практично неплатоспроможну ситуацію.

Крім того, економічна невигідність умов для клієнта банку не є доказом їх незаконності та свідомого введення позичальника в оману, однак судом не враховано цих обставин.

Також апеляційний суд керувався правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 16 листопада 2016 року № 6-1746цс16, якої не було на момент виникнення між сторонами правовідносин та укладення між ними кредитного договору.

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. Зазначала, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку, зокрема, за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо).

12 травня 2018 року справа передана з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до Верховного Суду.

У пункті 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судом установлено, що 29 серпня 2014 року між ОСОБА_4 та ПАТ "Ідея Банк" укладено кредитний, за умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі 89 565 грн (а.с. 6).

Згідно з пунктом 1.3.1. кредитного договору від 29 серпня 2014 року за обслуговування кредитної заборгованості банком позичальник сплачує фіксовану щомісячну плату у розмірі 2,4 % від початкової суми кредиту.

Так, особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно з абзацами 2, 3 частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

У статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

З Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (v015p710-11) у справі про захист прав споживачів кредитних послуг вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) , банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Судом установлено, що умовами договору передбачено плату за обслуговування кредиту, що є незаконним.

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-1746цс16.

Таким чином, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (стаття 212 ЦПК України 2004 року), вірно застосувавши положення Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , Закону України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) , дійшли до правильного висновку про те, що пункт 1.3.1. кредитного договору є незаконним, оскільки порушує права позивача.

Посилання касаційної скарги на те, що плата за обслуговування кредитної заборгованості відображена чітко визначеною фіксованою сумою, тому така умова не суперечить положенням частини п'ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" є безпідставним, оскільки банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь, тому не має зачення чи фіксований розмір такої плати.

Доводи касаційної скарги про те, що постанова Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-1746цс16 ухвалена після укладення кредитного договору є безпідставними, оскільки судові рішення не встановлюють норму права, а роз'яснюють, тлумачать як норма права має застосовуватись.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

У частині третій статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтями 400, 401, 416, 418, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 02 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 15 серпня 2017 року залишити без змін.