Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Міністерство оборони України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2016 року у складі судді: Лазаренко В. В. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року у складі суддів: Крижанівської Г. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Міністерства оборони України про стягнення моральної шкоди.

Позовна заява обґрунтована тим, що позивач проходив військову службу з 21 червня 1983 року по 02 серпня 1985 року у в/ч пп 86997 на посаді механіка-водія, приймав участь в бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан.

У 1984 році, під час проходження служби в республіці Афганістан, позивач отримав осколочні поранення у праву ногу. У зв'язку із травмою, пов'язаною з виконанням обов'язків військової служби у країні, де велись бойові дії, згідно довідки МСЕК серії АВ №0679032 йому встановлено інвалідність ІІІ групи на строк до 01 серпня 2018 року.

Вказував, що в результаті ушкодження здоров'я при виконанні обов'язків військової служби, йому завдано моральної шкоди, яку він оцінює в розмірі 100 000 грн. Просив задовольнити позов і стягнути 100 000 грн компенсації моральної шкоди.

Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів мотивовані тим, що позивачем не доведено тих обставин, з якими положення статті 1167 ЦК України, пов'язують виникнення у відповідача обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду.

В вересні 2017 року позивач звернувся із касаційною скаргою на заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року, в якій просив оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. При цьому посилався на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що: моральна шкода повинна відшкодуватися на підставі статті 17 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", статей 23, 1167, 1168 ЦК України; суди належним чином не дослідили докази та обставини справи та не врахували глибину фізичних страждань позивача, який втратив працездатність та зробили необґрунтований висновок про відмову у задоволені позовних вимог про компенсацію моральної шкоди.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 09 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) України) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що позивач в період з 21 червня 1983 року по 02 серпня 1985 року у в/ч пп 86997 на посаді механіка-водія, приймав участь в бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан, де в 1984 році отримав осколочні поранення у праву ногу. У зв'язку із травмою, пов'язаною з виконанням обов'язків військової служби у країні, де велись бойові дії, згідно довідки МСЕК серії АВ № 0679032, позивачу встановлено інвалідність ІІІ групи на строк до 01 серпня 2018 року.

Суди встановили, що ОСОБА_4 перебуває на обліку в Кам'янсько-Дніпровському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Запорізької області та отримує пенсію по інвалідності.

Суди встановили, що відсутні докази протиправних дій або бездіяльності Міністерства оборони України по відношенню до позивача, відсутній причинно-наслідкового зв'язку між моральною шкодою та діями Міністерства оборони України.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Аналіз положень статей 11 та 1167 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Встановивши, що відсутні умови необхідні для компенсації моральної шкоди, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржені рішення постановлені без додержання норм матеріального та процесуального права, і зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.