розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року у складі колегії суддів Кондора Р. Ю., Кожух О. А., Готри Т. Ю.,

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання недійсним укладеного між сторонами договору позики від 15 березня 2013 року, стягнення збитків та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 посилався на те, що 13 березня 2013 року він перерахував на рахунок відповідача 75 тис. євро, а 15 березня 2013 року сторони уклали договір позики на цю суму. За умовами укладеного договору відповідач зобов'язався отриману суму повернути позивачу до 01 червня 2015 року.

Позивач вважає, що при укладенні договору позики ОСОБА_5 увів його в оману, оскільки договір містить умови про забезпечення позики нерухомим майном, що знаходиться по АДРЕСА_1, проте, це майно на момент укладення договору було реалізовано як іпотечне майно в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ним за іншими договорами позики від 01 лютого та 22 вересня 2012 року.

ОСОБА_4 просив визнати договір позики недійсним на підставі статті 230 ЦК України та застосувати наслідки його недійсності відповідно до положень частини другої цієї статті щодо відшкодування збитків у подвійному розмірі неповернутої суми та моральної шкоди, яка полягає в тому, що, укладаючи договір позики, позивач розраховував на гарантоване повернення суми позики, проте відповідач її у встановлений в договорі строк не повернув, чим позбавив його можливості як користуватися власними коштами, так і звернути стягнення на предмет іпотеки, що створило для позивача ряд незручностей, непорозуміння, виникнення конфліктів з близькими. Він відчуває постійні моральні страждання, переживання, депресії.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2016 року у складі судді Бедьо В. І. у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів факт укладення оспорюваного договору.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 жовтня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_5 на його користь 75 тис. євро боргу за договором позики від 15 березня 2013 року, що станом на момент звернення до суду з даним позовом складає еквівалент 1 966 500 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат у справі.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що забезпечення виконання позичальником зобов'язання не є обов'язковою умовою договору позики, відсутність такого забезпечення не є перешкодою для укладання такого договору. Умова договору позики про забезпечення позичальником виконання зобов'язання, яка не може бути реалізована по суті, не тягне правових наслідків, пов'язаних із її застосуванням, а тому не має правового значення і визнання недійсною не потребує. Наявність такої умови не тягне недійсності договору позики в цілому, а, зважаючи на встановлені обставини справи, немає підстав уважати, що з приводу забезпечення позики мав місце обман з боку боржника. Апеляційний суд уважав відсутніми й підстави для застосування положень частини другої статті 230 ЦК України щодо зобов'язання сторони, яка застосувала обман, відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з учиненням правочину. Між сторонами було укладено договір позики, який не суперечить нормам ЦК України (435-15) . Відповідач не виконав умови укладеного договору та не повернув кошти у визначений ним строк, а тому є підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу.

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, ОСОБА_5 просить скасувати рішення апеляційного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення апеляційного суду є незаконним і необґрунтованим, ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Апеляційний суд не встановив фактичні обставини справи та не врахував надані позивачем докази в обґрунтування його позовних вимог, у зв'язку з чим ухвалив незаконне рішення. На виконання договору позики від 15 березня 2013 року позивач грошових коштів йому не перераховував, 75 тис. євро перераховано 13 березня 2013 року ОСОБА_4 на виконання договору позики, укладеного між сторонами 01 лютого 2012 року.

Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.

15 лютого 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

14 березня 2018 року до Верховного Судувід ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, а рішення апеляційного суду ухвалено відповідно до вимог чинного законодавства, тому має залишитися без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту першого частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Суди встановили, що 15 березня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу позику у розмірі 75 тис. євро строком до 01 червня 2015 року, а ОСОБА_5 зобов'язався повернути вказану суму в зазначений строк.

Відповідно до пункту 3 вказаного договору сума позики забезпечується майном, раніше переданим в заставу відповідно до іпотечного договору від 22 вересня 2012 року. Цей договір уважається укладеним з моменту фактичної передачі коштів (пункт 4). Договір укладений у двох примірниках, його підписав ОСОБА_5

Зазначені обставини, встановлені судами, сторонами не заперечуються.

Висновок суду першої інстанції про неукладеність укладеного між сторонами договору позики від 15 березня 2013 року є безпідставним.

Згідно з випискою транзакції "Банку Вонтобел" в Цюриху на ім'я ОСОБА_4 13 березня 2013 року з його рахунку було перераховано на рахунок ОСОБА_5 75 тис. євро з призначенням платежу "позика", які були зараховані на рахунок відповідача 13 березня 2013 року.

Між сторонами у цій справі неодноразово укладалися договори позики.

01 лютого 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу 147 500 євро, з яких 47 500 євро до підписання договору, а 100 тис. євро зобов'язався передати протягом 14 банківських днів з дня підписання договору. Виконання ОСОБА_5 зобов'язань за вказаним договором забезпечене договором іпотеки від 01 лютого 2012 року, предметом якої є нежитлова будівля мехмайстерні під літ. "А" по АДРЕСА_1

Факт перерахування коштів за вказаним договором підтверджений випискою з рахунку від 09 жовтня 2017 року "Банку Вонтобел" в Цюриху на ім'я ОСОБА_4 про виконання 02 лютого 2012 року платежу на рахунок отримувача № НОМЕР_1 у банку "Tatra Bank" у Словаччині на користь ОСОБА_5 у розмірі 100 тис. євро із призначенням платежу "позика".

22 вересня 2012 року сторони уклали договір безвідсоткової позики, за умовами якого ОСОБА_4 передав ОСОБА_5 у позику 295 тис. євро, з яких 145 тис. євро до підписання договору, а 150 тис. євро зобов'язався передати протягом 14 банківських днів з дня підписання договору. Виконання позичальником зобов'язань за вказаним договором забезпечене іпотекою комплексу, який складається з цеху залізобетонних виробів під літ. "А" і складу під літ. "Б" по АДРЕСА_1.

Факт перерахування коштів за вказаним договором підтверджений випискою з рахунку Чехословацького народного банку в Братиславі на ім'я ОСОБА_4 про виконання 24 вересня 2012 року платежу на рахунок отримувача ОСОБА_5 № НОМЕР_1, код банку TATRSKBX коштів у сумі 150 тис. євро в якості "позики на основі договору".

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 04 жовтня 2017 року у справі № 309/157/16-ц частково задоволено позов ОСОБА_4 У рахунок погашення заборгованості за договором безвідсоткової позики від 22 вересня 2012 року, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у розмірі 295 тис. євро, звернено стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 22 вересня 2012 року - комплекс, який складається з цеху залізобетонних виробів під літ. "А" і складу під літ. "Б" по АДРЕСА_1, що належить іпотекодавцю ОСОБА_6

Доводи ОСОБА_5 про те, що 75 тис. євро перераховані йому позивачем на виконання договору позики від 01 лютого 2012 року, є необґрунтованими і спростовуються встановленими судом обставинами.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Згідно з частиною другою статті 230 ЦК України сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з учиненням цього правочину.

Частина перша статті 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 просив визнати договір позики від 15 березня 2013 року недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 230 ЦК України, та застосувати наслідки такої недійсності, а саме: стягнути з відповідача збитки у подвійному розмірі та відшкодувати моральну шкоду.

Апеляційний суд на підставі встановлених обставин дійшов обґрунтованого висновку про те, що обставини, на які посилається позивач в обґрунтування позову, а саме, що при укладенні договору позики ОСОБА_5 увів його в оману забезпечивши свої зобов'язання іпотекою нерухомого майна, яке на момент укладення договору було реалізовано як іпотечне майно за іншими договорами позики від 01 лютого та 22 вересня 2012 року, не є підставою для визнання недійсним договору позики за статтею 230 ЦК України, оскільки на момент укладення договору ОСОБА_4 достеменно було відомо про належність ОСОБА_5 іпотечного майна як предмета іпотеки за іншими договорами, укладеними між ж ними ж. Крім того, зазначені обставини не мають істотного значення при укладанні договору позики.

Оскільки відсутні підстави для визнання оспорюваного договору недійсним на підставі частини першої статті 230 ЦК України, то відсутні і підстави для застосування наслідків його недійсності передбачених частиною другою статті 230 ЦК України, а саме, відшкодування збитків у подвійному розміру та моральної шкоди.

Звертаючись до суду з цим позовом та подаючи до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення ОСОБА_4 наполягав саме на застосуванні наслідків недійсності оспорюваного правочину, за якими просив стягнути з відповідача на свою користь 75 тис. євро. Інших вимог, зокрема про стягнення суми боргу за дійсним договором позики, ОСОБА_4 не пред'являв, що згідно зі статтями 11, 412 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4