розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2016 року у складі суддів: Полякова О. З., Спас О. В., Воробйової І. А.,

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до публічного акціонерного товариства "Дельта-Банк" (далі - ПАТ "Дельта-Банк") про визнання частково недійсним іпотечного договору.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 26 вересня 2008 року між нею та відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" в рахунок забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, укладено іпотечний договір № 0703/0908/45-182-Z-1, за яким позивач передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру.

25 травня 2012 року між публічним акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк") та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами.

У пункті 12.3. іпотечного договору від 26 вересня 2008 року визначені умови та порядок стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Відповідно до підпункту 12.3.1. іпотечного договору від 26 вересня 2008 року рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене в судовому порядку лише у випадку, якщо він доведе, що повністю виконав основне зобов'язання.

Позивач вважала, що умови, викладені в пункті 12.3. іпотечного договору від 26 вересня 2008 року встановлюють обмеження щодо можливості звернення іпотекодавця до суду за захистом своїх прав і інтересів. Обмеження права особи на захист в судовому порядку своїх майнових чи немайнових прав грубо порушує основні засади цивільного законодавства та норми Конституції України (254к/96-ВР) , що є підставою недійсності правочину.

ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним іпотечний договір від 26 вересня 2008 року в частині пункту 12.3.

Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір № 0703/0908/45-182-Z-1 від 26 вересня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк", в частині пункту 12.3.

Рішення суду мотивоване тим, що обов'язок позичальника довести повне виконання основного зобов'язання для отримання можливості оскаржувати в судовому порядку рішення іпотекодержателя суперечить нормам Конституції України (254к/96-ВР) і ЦК України (435-15) , та є однією з підстав недійсності правочину.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2016 року заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 липня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішенням, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що визнання судом першої інстанції недійсним пункту 12.3. іпотечного договору з мотивів порушення прав позивача на оскарження рішення іпотекодержателем про реєстрацію права власності в судовому порядку фактично призвело до позбавлення відповідача права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася із касаційною скаргою на рішення апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2016 року, в якій,посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржене рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що підпункт 12.3.1. містить обмеження права позивача на звернення до суду шляхом встановлення додаткових умов для отримання можливості оскаржувати дії кредитора в суді. Відповідно до вимог статей 33, 36 Закону України "Про іпотеку" позасудове урегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд першої інстанції жодним чином не позбавив відповідача права на звернення стягнення шляхом передачі права власності на предмет іпотеки, але вказане право повинно бути підкріплене достатніми підставами як то рішення суду про стягнення заборгованості, а не власноруч нарахованої. Окрім цього, банк вже звертався з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд відмовив у задоволенні позовних вимог. Будь-яке обмеження права особи на захист в судовому порядку свої майнових чи немайнових прав є порушенням основних засад цивільного законодавства та Конституції України (254к/96-ВР) .

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2017 року справа призначена до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 26 вересня 2008 року між позивачем та ВАТ "Сведбанк" в рахунок забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, укладено іпотечний договір № 0703/0908/45-182-Z-1, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру.

Суди встановили, що 25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що положення пункту 12.3. іпотечного договору від 26 вересня 2008 року встановлюють їй обмеження щодо можливості звернення до суду.

Апеляційним судом встановлено, що у пункті 12.3. іпотечного договору від 26 вересня 2008 року передбачено, що згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в підпунктах 12.3.1. та 12.3.2. цього договору:

задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в цьому підпункті п. 12.3 Договору, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереженні є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. Сторони, з розумінням змісту статті 37 Закону України "Про іпотеку" свідчать, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі положень цього підпункту пункту 12.3. цього договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця, а рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене іпотекодавцем в судовому порядку лише у випадку якщо він доведе, що повністю виконав основне зобов'язання(підпункт 12.3.1.);

або продажу іпотекодержателем від свого імені предмету іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" (підпункт 12.3.2.).

При відмові у задоволенні позову апеляційний суд зробив висновок, що визнання судом першої інстанції недійсним п. 12.3. іпотечного договору з мотивів порушення прав позивача на оскарження рішення іпотекодержателя про реєстрацію права власності в судовому порядку, фактично призвело до позбавлення відповідача права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Колегія суддів погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав.

Згідно частини першої статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Аналіз частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" свідчить, що законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806цс16).

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

У абзаці 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення) передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Встановивши, що відсутні підстави для визнання пункту 12.3. іпотечного договору від 26 вересня 2008 року недійсним, суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.