Постанова

Іменем України

07 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 308/580/16-ц

провадження № 61-10612св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",

треті особи: Орган опіки та піклування Ужгородської міської ради, приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Капітула Ганна Денисівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_6 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 жовтня 2016 року у складі судді Леміш О. М. та постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 20 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Мацунича М. В., Куштана Б. П.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), третя особа - Орган опіки та піклування Ужгородської міської ради, про визнання договору іпотеки недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 02 серпня 2005 року між ОСОБА_4 та

ПАТ КБ "ПриватБанк" укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим № 562 для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. Згідно з умовами договору в іпотеку передано нерухоме майно - житловий будинок № 18 по

пров. Гусакському у м. Ужгороді. Перед укладенням договору позивач повідомив працівників банку про свій сімейний стан, а саме наявність у нього малолітніх дітей: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4 року народження, які проживають у зазначеному будинку.

Ужгородським міськрайонним судом розглядається справа за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Під час цього процесу з'ясувалося, що укладання договору іпотеки не погоджено з органом опіки та піклування, відповідний дозвіл цього органу відсутній. Отже, на час передачі будинку в іпотеку право користування ним мали діти, права яких порушені.

Посилаючись на вказані обставини та на положення статей 203, 215 ЦК України щодо недійсності правочину, який не відповідає вимогам закону та суперечить правам малолітніх дітей, ОСОБА_4 просив визнати недійсним договір іпотеки

від 02 серпня 2005 року.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відсутність дозволу органу опіки та піклування при укладення іпотечного договору не порушує майнові права малолітніх дітей, які проживають у вказаному будинку.

Постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 20 грудня 2017 року апеляційну скаргу відхилено. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 жовтня 2016 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, визнав їх законними та обґрунтованими, постановленими з додержанням норм матеріального та процесуального права. Крім того, посилався на те, що положення статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", який набрав чинності 01 січня 2006 року, щодо обов'язковості попереднього дозволу органу опіки та піклування для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, не може застосовуватись при вирішення питання щодо чинності договору, укладеного до набрання чинності цим законом. В свою чергу суд апеляційної інстанції розтлумачив положення статті 17 Закону України "Про охорону дитинства", що діти, які не мали права власності на будинок, а лише мали право на користування жилим приміщенням, не втрачають такого права при укладені договору іпотеки.

У лютому 2018 року ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_6 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 жовтня 2016 року та постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 20 грудня 2017 року, в якій просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що договір іпотеки повинен бути визнаний недійсним, тому що у будинку, який передано в іпотеку, проживають неповнолітні діти, а при укладенні оспарюваного договору орган опіки та піклування не надавав дозволу на укладення такого правочину, отже, порушено гарантії прав дітей на житло, створено реальну загрозу охоронюваним законом правам та інтересам дітей.

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_4 та його представника

ОСОБА_6

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке.

Судом встановлено, що 02 серпня 2005 року ОСОБА_4, за згодою дружини ОСОБА_9, уклав договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим № 559, відповідно до якого ОСОБА_10 продав за 456 000,00 грн ОСОБА_4 житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 210,3 кв. м, житловою площею 45,1 кв. м, із належними до нього сараєм, огорожею і спорудою; кредитний договір № MKZ7GF02880114, відповідно до якого ПАТ КБ "ПриватБанк" відкрило позичальнику невідновлювальну кредитну лінію, де 90 000,00 доларів США призначалося на споживчі потреби, а 26 135,00 доларів США - на сплату страхових платежів на строк до 01 серпня 2025 року; договір іпотеки б/н, відповідно до якого ОСОБА_4 передав ПАТ КБ "ПриватБанк" в іпотеку житловий будинок № 18

по АДРЕСА_1 що належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 02 серпня 2005 року № 559.

Разом з ОСОБА_4 у будинку проживають його діти: ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4, і ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_5 року народження.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України).

Згідно з положеннями частин четвертої та п'ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно зі статтею 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України (435-15) , як і спеціальний Закон України "Про іпотеку" (898-15) , не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб.

Установивши, що малолітні ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_7 як на час укладення їх батьком договору іпотеки, так і до цього часу не мали і не мають права власності на будинковолодіння по АДРЕСА_1 суд першої інстанції, із яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання іпотечного договору недійсним, оскільки його укладення не призвело до зменшення чи обмеження існуючого права на користування житлом - будинковолодінням АДРЕСА_1 як позивача, так і його дітей. Зокрема, суд першої інстанції правильно вважав, що проживаючи в цьому будинку з батьками, діти набули права користування цим житлом як члени сім'ї власника, відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України "Про охорону дитинства", та зберігають це право протягом часу перебування будинковолодіння в іпотеці.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, із яким погодився й апеляційний суд, що відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки не є підставою для визнання такого договору недійсним.

Посилання у касаційній скарзі на те, що судами не застосована до спірних правовідносин стаття 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", є безпідставними, оскільки цей закон набрав чинності з 01 січня 2006 року, тобто після укладання оспорюваного договору.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального або процесуального права, та по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 жовтня 2016 року та постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 20 грудня

2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

С.О. Погрібний

Г.І. Усик