розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову апеляційного суду Закарпатської області від 31 травня 2018 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Бисаги Т. Ю., Собослоя Г. Г.,

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2017 року керівник Ужгородської місцевої прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_8 про виселення із службового житла без надання іншого жилого приміщення та зняття з реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що згідно з наказом прокурора Закарпатської області від 26 липня 2013 року № 802 ОСОБА_8 прийнято на роботу в органи прокуратури Закарпатської області та призначено на посаду заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури області.

Згідно з пунктом 2 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області від 30 жовтня 2013 року № 395 "Про закріплення квартир" за прокуратурою Закарпатської області вирішено закріпити як службову квартиру АДРЕСА_1.

Протоколом засідання профспілкового комітету прокуратури Закарпатської області від 12 листопада 2013 року № 1 вирішено взяти на квартирний облік члена профспілкової організації ОСОБА_8

Рішенням адміністрації та профспілкового комітету прокуратури Закарпатської області від 15 листопада 2013 року № 1 вирішено надати ОСОБА_8 службове житло - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

На підставі пункту 2.1 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 04 грудня 2013 року № 430 ОСОБА_8 надано службовий ордер від 20 грудня 2013 року № 000154 на вказану вище квартиру.

З 19 лютого 2014 року ОСОБА_8 разом зі своєю дружиною -ОСОБА_4, та дочкою - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстровані у зазначеній квартирі.

Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради № 457 від 12 листопада 2014 року пункт 2 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 30 жовтня 2013 року № 395 "Про закріплення квартир" в частині закріплення за прокуратурою Закарпатської області, як службової, квартири АДРЕСА_2 відмінено, та вирішено закріпити зазначену квартиру за прокуратурою м. Ужгорода Закарпатської області, як службову.

Прокурор посилався на те, що ОСОБА_8 не перебуває у трудових відносинах з прокуратурою Закарпатської області, оскільки наказом виконувача обов'язків прокурора Закарпатської області від 28 жовтня 2014 року № 1014к його звільнено з органів прокуратури Закарпатської області. Вимога звільнити службове житло та здійснити процедуру зняття з реєстрації місця проживання відповідачами у добровільному порядку не виконана.

Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, прокурор просив суд виселити відповідачів із службового житла без надання іншого жилого приміщення та зобов'язати їх передати приміщення квартири за актом прийому-передачі; зняти з відповідачів з реєстрації місця проживання у АДРЕСА_4

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 09 лютого 2018 року у складі судді Фазикоша О. В. у задоволенні позову керівника Ужгородської місцевої прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської областівідмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_8 не припинив свою трудову діяльність як прокурор, був звільнений з посади прокурора відділу процесуального керівництва кримінальних провадженнях прокуратури Закарпатської області у зв'язку із переведенням його на роботу до Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, житлом за новим місцем роботи не забезпечений. ОСОБА_8 є військовослужбовцем, а тому його сім'я не підлягає виселенню. Також суд вважав, що житлові правовідносини виникли між прокуратурою Закарпатської області, за якою була закріплена службова квартира, та ОСОБА_8, якому прокуратура надала службову квартиру у зв'язку з укладенням трудового договору, а не між виконавчим комітетом Ужгородської міської ради та відповідачем, а тому дійшов висновку, що право на звернення до суду з позовом про виселення відповідачів із службової квартири має прокуратура Закарпатської області.

Постановою апеляційного суду Закарпатської області від 31 травня 2018 року апеляційну скаргу заступника прокурора Закарпатської області задоволено частково. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 лютого 2018 року скасовано.

Позов керівника Ужгородської місцевої прокуратури задоволено частково. Виселено ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_8 із службового жилого приміщення - квартири АДРЕСА_3 без надання іншого жилого приміщення. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_8 припинив трудові відносини з прокуратурою Закарпатської області, а, отже, припинилось його право на службове житло як працівника цієї юридичної особи. Та обставина, що відповідач був переведений на роботу до Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, свідчить лише про те, що ОСОБА_8 не втратив статус прокурора, тобто працівника органів прокуратури України як системи органів, які виконують покладені Конституцією України (254к/96-ВР) на них функції, однак статус працівника прокуратури Закарпатської області ним втрачено, а саме від цього статусу залежить право на спірне службове житло.

На момент звільнення 28 жовтня 2014 року з посади у прокуратурі Закарпатської області ОСОБА_8 статусу військовослужбовця не мав, оскільки набув статус військовослужбовця 26 січня 2015 року, коли згідно з наказом Міністра оборони України № 44 з ним було укладено контракт, тому він разом із членами сім'ї підлягає виселення із спірної службової квартири на підставі статей 109, 124 ЖК УРСР. При цьому судом зазначено, що виконавчий комітет Ужгородської міської ради є належним позивачем у справі, оскільки до його повноважень відноситься вирішення питання щодо управління майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад, зокрема й спірною квартирою, яка відноситься до комунальної власності.

Позовні вимоги про зобов'язання відповідачів передати приміщення квартири за актом прийому-передачі не підлягає задоволенню, оскільки виселення відповідачів із спірного службового житла і є вирішенням спору щодо користування сторонами спірним майном. Крім того, наявність судового рішення про виселення відповідачів із спірного службового жилого приміщення є самостійною підставою для зняття відповідачів з реєстрації місця проживання у спірній квартирі.

У липні 2018 року ОСОБА_8 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив постанову апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що згідно з наказом Генеральної прокуратури України від 11 листопада 2016 року № 377, який зареєстровано Міністерством юстиції України 30 листопада 2016 року за № 1549/29679 (z1549-16) , затверджено Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах прокуратури та Положення про житлово-побутові комісії в органах прокуратури (далі - Положення).

Згідно з пунктом 2 розділу IV Положення "Виселення зі службових жилих приміщень" без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у пункті 1 розділу IV Положення (зокрема, якщо працівник, якому було надано службове жиле приміщення, переведений на роботу до органу прокуратури, розташованого в іншій місцевості) не може бути виселено: сім'ї військовослужбовців; працівників, які пропрацювали в органах прокуратури не менш як десять років. На момент переведення до Генеральної прокуратури України він безперервно працював на прокурорсько-слідчих посадах з 19 грудня 2001 року по 04 грудня 2013 року, його стаж роботи в органах прокуратури України становив 11 років та 11 місяців. Крім того, він, дружина та його малолітня дочка у власності житла не мають, іншим службовим житлом не забезпечені, є військовослужбовцем, а тому не підлягає виселенню на підставі статті 125 ЖК УРСР.

Суд апеляційної інстанції, зазначивши про те, що він не втратив статус працівника органів прокуратури України, але у прокуратурі Закарпатської області пропрацював менше десяти років, зазначені вимоги закону не врахував.

Посилання апеляційного суду на те, що він не набув статусу військовослужбовця на момент переведення із прокуратури Закарпатської області до Генеральної прокуратури України також є необґрунтованим, оскільки вимогами пункту 2 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено заборону виселення сімей військовослужбовців із службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення.

Він проходить військову службу у військовій прокуратурі об'єднаних сил на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальних провадженнях територіальних органів поліції слідчого управління, є залученим до складу сил і засобів об'єднаних сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганських областях.

У серпні 2018 року виконувач обов'язків керівника Ужгородської місцевої прокуратури Закарпатської області подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою. ОСОБА_8 працює в органах прокуратури більше десяти років, тому не підлягає виселенню із займаного ним службового житла без надання іншого приміщення. Проте відповідно до пункту 35 Положення "Про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР", затвердженого постановою Ради міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37, без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у пункті 34 цього Положення, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

У силу вимог статті 80 ЦК України та статті 21 КЗпП України трудові правовідносини, від яких залежало право на отримання закріпленої за прокуратурою Закарпатської області (на сьогодні - за Ужгородською місцевою прокуратурою Закарпатської області) спірної квартири та право на продовження проживання у ній, склались між ОСОБА_8 та прокуратурою Закарпатської області як юридичною особою, а не з Генеральною прокуратурою України. Саме статус працівника прокуратури Закарпатської області став підставою для надання ОСОБА_8 квартири у м. Ужгороді Закарпатської області, оскільки він як мешканець іншої області дійсно потребував забезпечення житлом у місті, в якому працював. Стаж роботи ОСОБА_8 в органах прокуратури Закарпатської області менше десяти років.

Зазначав, що статус військовослужбовця ОСОБА_8 набуто лише 25 січня 2015 року, а звільнено його з прокуратури Закарпатської області 28 жовтня 2014 року, а, отже, на момент виникнення спірних правовідносин ОСОБА_8 статусу військовослужбовця не мав.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У серпні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що наказом прокурора Закарпатської області від 26 липня 2013 року № 802 ОСОБА_8 прийнято на роботу в органи прокуратури Закарпатської області та призначено на посаду заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури області (а.с. 41 т. 1).

Рішенням адміністрації та профспілкового комітету прокуратури Закарпатської області від 15 листопада 2013 року № 1 вирішено надати заступнику начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури області ОСОБА_8 службове житло - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

З 19 лютого 2014 року ОСОБА_8 разом зі своєю дружиною -ОСОБА_4, та дочкою - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстровані у зазначеній квартирі (а.с. 53-54 т. 1).

Згідно з копією трудової книжки ОСОБА_8 працював на прокурорсько-слідчих посадах з 19 грудня 2001 року по 27 жовтня 2014 року, тобто більше десяти років (а.с. 136-142 т. 1).

Наказом виконувача обов'язків прокурора Закарпатської області від 28 жовтня 2014 року № 1014к його звільнено з органів прокуратури Закарпатської області у зв'язку із переведенням його на роботу до Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України (а.с. 49 т. 1).

ОСОБА_8 під час роботи в прокуратурі Закарпатської області у період вересня-жовтня 2014 року став на військовій облік в Ужгородському об'єднаному міському військовому комісаріаті Закарпатської області та пройшов у м. Мукачево військово-лікарську комісію (далі - ВЛК) при військовій частині А1047. Згідно рішення ВЛК від 14 жовтня 2014 року № 241 він був визнаний придатним до військової служби.

Згідно з довідкою Генеральної прокуратури України від 24 січня 2018 року №10/7-57вих.18 ОСОБА_8 проходить військову службу в Головній військовій прокуратурі України з 04 лютого 2015 року на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів та виконання судових рішень у кримінальному провадженні слідчого управління та є військовослужбовцем.

Відповідно до наказу Міністра оброни України від 26 січня 2015 року № 44 з ОСОБА_8 укладено контракт про проходження військової служби строком на п'ять років (а.с. 145-146 т. 1).

Наказом Генеральної прокуратури України від 09 грудня 2016 року № 530-вк ОСОБА_8 зараховано в розпорядження військового прокурора сил антитерористичної операції та покладено тимчасове виконання службових обов'язків на посаді прокурора першого відділу військової прокуратури Маріупольського гарнізону Донецької області.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15 січня 2018 року відомості про наявність нерухомого майна в реєстрі за ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_4 ОСОБА_6відсутні (а.с. 148-150 т. 1).

Відповідно до висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області від 07 лютого 2018 року № 72/10-34, у разі задоволення позову прокурора будуть порушені житлові права малолітньої ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 200-201 т. 1).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_8 не припинив свою трудову діяльність як прокурор, він був звільнений з посади прокурора відділу процесуального керівництва кримінальних провадженнях прокуратури Закарпатської області у зв'язку із переведенням його на роботу до Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, працював на прокурорсько-слідчих посадах з 19 грудня 2001 року по 27 жовтня 2014 року, тобто більше десяти років, житлом за новим місцем роботи не забезпечений. ОСОБА_8 є військовослужбовцем, а тому його сім'я не підлягає виселенню на підстав статті 125 ЖК УРСР.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають обставинам справи та ґрунтуються на вимогах закону.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Держава гарантує забезпечення військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених ЖК та іншими нормативно-правовими актами (стаття 12 закону "Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей").

Відповідно до статті 124 ЖК УРСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Не може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього кодексу, зокрема, сім'ї військовослужбовців; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників (стаття 125 ЖК УРСР).

Згідно із статтею 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення - мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим э зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень (стаття 12 закону "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей").

У справі, яка переглядається, ОСОБА_8 змінив місце роботи у зв'язку із переведенням його на роботу до Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, за новим місцем роботи іншим службовим житлом не забезпечений.

У службовій квартирі, яку отримав ОСОБА_8 під час роботи у прокуратурі Закарпатської області, проживають і зареєстровані його дружина та малолітня дочка.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд, зокрема, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року міжнародною судовою установою встановлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Розглядаючи справи цієї категорії, суди повинні враховувати інтереси сторін і вирішувати такі спори залежно від установленого та на підставі закону, а також ураховувати, що внаслідок виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення у зв'язку з переміщенням по службі одного із подружжя, пов'язаним з переїздом в іншу місцевість, без забезпечення житлом, порушується право цих осіб і членів їхніх сімей на житло.

Відповідачами надано аргументи про неможливість їх виселення без надання іншого жилого приміщення: малолітня дитина, відсутність забезпечення житлом за новим місцем служби.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-115цс13 від 13 листопада 2013 року і підстав для відступлення від неї колегія суддів не знаходить.

Задовольняючи позов прокурора, апеляційний суд не врахував зазначені вище обставини справи та не встановив фактів, які б свідчили про явну потребу суспільства у житлі, що має звільнити військовослужбовець, та чи буде відповідати це виселення вимогам закону, ураховуючи наведені доводи відповідачів.

Отже, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про відмову у позові прокурора.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.