розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року у складі судді Луценко Л. В. та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 16 червня 2017 року у складі суддів Нікушина В. П., Оніщука В. В., Медвецького С. К.,

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_3, у якому просив стягнути з відповідача на його користь

3 516 968 грн боргу за договором позики.

Позовна заява мотивовано тим, що за умовами договору позики

від 27 серпня 2013 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, остання отримала у позику 130 000 доларів США, які зобов'язалась повернути не пізніше 31 грудня 2016 року, про що особисто склала письмову розписку. Вказана сума грошей була необхідна їй для повернення кредитної заборгованості перед ПАТ "Укрсоцбанком". У визначений договором строк відповідач кошти не повернула, що є підставою для їх стягнення в судовому порядку. Станом на день звернення до суду сума боргу еквівалентна 3 516 968 грн.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2017 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики в сумі 3 516 968 грн та 8 640 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню, оскільки на підтвердження договору позики надано розписку ОСОБА_3 та позов визнав представник відповідача.

Вказане рішення суду першої інстанції було оскаржено в апеляційному порядку ОСОБА_5, який посилався на те, що відповідач на момент укладення договору позики перебувала у зареєстрованому шлюбі з ним, тому оскаржуване рішення може спричинити у майбутньому для нього повернення коштів за договором позики, як солідарного боржника.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької область від 16 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги є доведеними та не заперечувались відповідачем. При цьому, відповідач заперечувала факт, що вказані кошти були позичені в інтересах сім'ї і ця обставина була підтверджена її представником під час апеляційного розгляду справи.

Апеляційний суд виходив із того, що за змістом частини другої статті 73 СК України, стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і одержане за договором використано на її потреби. Разом з тим, матеріали справи не містять доказів, які вказували б на згоду ОСОБА_5 відповідати перед

ОСОБА_1 за грошовим зобов'язанням ОСОБА_3 за позикою

від 27 серпня 2013 року, у зв'язку з чим доводи апеляційної скарги про ймовірність покладення на ОСОБА_5 солідарного обов'язку по виплаті позики позивачу апеляційним судом відхилені.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неповно з'ясовано дійсні обставини справи та не досліджено зібрані у справі докази, а рішення ухвалені на підставі недостовірних доказів. Судами не перевірено, чи дійсно мав факт надання позики (фактичної передачі грошей в сумі 130 000 доларів США) та джерело походження цих коштів, не досліджено оригінальність письмової розписки та фактичну дату її складання. Заявник посилається на те, що правовідносини позики ініційовані сторонами з метою перешкоджання виконання іншого рішення суду, яке набрало законної сили у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про розподіл боргів подружжя, відповідно до якого 6 360 000 грн визнано боргом подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_3; з ОСОБА_3 на його користь стягнуто 3 180 000 грн.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суди попередніх інстанції не з'ясували дійсних обставин справи та намірів сторін у ній, детально не вивчили доводи сторін, не перевірили доказів та не залучили до участі у справі усіх осіб, інтересів, яких стосується вирішення даного спору, що є підставою для скасування ухвалених у справі рішень з направленням справи на новий розгляд.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 на вищевказані судові рішення. Справу витребувано із суду першої інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 не погодився з доводами касаційної скарги, вважає їх надуманими і безпідставними, та просить залишити без змін ухвалені у справі рішення судів першої та апеляційної інстанції, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та інших законодавчих актів".

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення

змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

31 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд установив, що за розпискою від 27 серпня 2013 року

ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 у борг грошові кошти в сумі

130 000 доларів США та зобов'язалась їх повернути до 31 грудня 2016 року.

Борг у визначений договором позики строк не повернула.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Статтею 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передання предмета договору на підставі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом факту не лише укладення договору, а й факту передання грошової суми позичальнику.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

З обставини справи, встановлених судом, убачається, що правовідносини сторін випливають з договором позики, оформленого розпискою відповідача. Розмір позики становить 130 000 доларів США. Строк повернення позики сторони погодили 31 грудня 2016 року.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні указаних фактів досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів (стаття 179 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судом).

На суд апеляційної інстанції такі обов'язки покладаються в силу статті 303 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судом.

Встановивши факт невиконання відповідачем умов договору позики щодо повернення взятих у борг коштів, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення суми отриманої відповідачем позики в судовому порядку.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо ймовірного покладення на ОСОБА_5 солідарного стягнення боргових зобов'язань перед

ОСОБА_1, апеляційний суд вказував на те, що під час розгляду справи

ОСОБА_3 заперечувала, що вказані кошти були позичені нею в інтересах сім'ї. Докази, які вказували б на згоду ОСОБА_5 відповідати перед ОСОБА_1 за грошовим зобов'язанням ОСОБА_3 від 27 серпня 2013 року про отримання позики в сумі 130 000 доларів США в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до вимог статті 65 СК України дружина чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого подружжя.

Розірвання шлюбу, як це встановлено статтею 68 СК України, не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб (частина четверта статті 65 СК України).

Апеляційний суд на вказане уваги не звернув, доводи позовної заяви про те, що кошти за розпискою ОСОБА_3 взяла для погашення кредитної заборгованості та сплати процентів перед ПАТ "УкрСоцбанк" за кредитним договором, укладеним 05 серпня 2008 року, належним чином не перевірив.

Визнання позову відповідачем не є безумовною підставою для його задоволення, ураховуючи, що вирішуючи спір по суті суд повинен дослідити матеріали справи, надати належну правову оцінку наявним у справі доказам та ухвалити судове рішення з урахуванням вимог законності та обґрунтованості, а не виходити виключно із факту визнання позову відповідачем

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_5 посилається на безгрошовість договору позики та відсутність у позикодавця коштів у розмірі, який вказано у розписці. Вказує, що суд не з'ясував джерела походження цих коштів.

Зазначає, що згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач ОСОБА_1 у період з 16 березня 2009 року по 24 квітня 2012 року здійснював діяльність - водій таксі.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 звертався до апеляційного суду з клопотанням про витребування з органів фіскальної служби відомостей про доходи ОСОБА_3 за період з січня 2010 року по червень 2017 року, та ОСОБА_7 за період з березня 2009 року по вересень 2013 року.

Проте судове рішення апеляційного суду не містить правових висновків вирішення даного питання.

Крім того ОСОБА_5 посилається не дослідження оригінальності письмової розписки та фактичну дату її складання.

За змістом частин другої та третьої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судом, сторони та інші особо, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

При цьому частина четверта статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судом, на суд покладається обов'язок щодо сприяння всебічному і повному з'ясуванню обставин справи шляхом роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків, попередження про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяння здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених законом.

Частиною першою статті 143 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судом, встановлено, що для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Для повного та належного встановлення фактичних обставини справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору наведені в касаційній скарзі підлягають перевірці.

Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 130 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судом, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному частиною третьою цієї статті, суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

Захист прав та інтересів особи реалізують за допомогою широких процесуальних гарантій, а незалучення кого-небудь з цих осіб до розгляду справи, інтересів яких стосується цей спір, позбавляє їх можливості скористатися для захисту своїх прав та свобод процесуальними правами та гарантіями.

Викладене свідчить, що при вирішені спору суд першої інстанції, у порушення вимог статтей,10, 33, пункту 2частини шостої статті 130 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим судом не з'ясував всіх осіб, чиїх прав та інтересів стосується даний спір, та не вирішив питання з колом осіб, які повинні приймати участь в розгляді даної справи.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.