Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 06 листопада 2006 року він був прийнятий на роботу до філії "Запорізьке регіональне управління" ПАТ КБ "Приватбанк" на посаду юрисконсульта юридичного департаменту. 03 вересня 2012 року був призначений на посаду провідного юрисконсульта відділу правового забезпечення філії "Запорізьке регіональне управління" ПАТ КБ "Приватбанк". 28 квітня 2017 року звільнений за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України. В день звільнення він отримав розрахунок, проте не у повному обсязі. Відповідно до наказу № СП-2010-1334 від 10 грудня 2010 року відповідач здійснював оплату перших 5 днів тимчасової непрацездатності виходячи з розрахунку 10 грн за день. Пізніше, наказом № СП-2013-6638332 від 17 квітня 2013 року відповідач змінив процедуру оплати перших 5 днів тимчасової непрацездатності, перші 3 дні вирішив оплачувати виходячи із середньоденного тарифу, а четвертий і п'ятий по 10 грн, як і було встановлено раніше. Однак, якщо дні тимчасової непрацезданості припадали на святкові дні або на кінець відпустки - усі 5 днів непрацездатності оплачувались із розрахунку 10 грн за день.

07 грудня 2015 року ПАТ КБ "Приватбанк" на підставі службової записки № Е.42.0.0.0/4-846 знову змінив умови оплати перших 5 днів непрацездатності, а саме: перші 5 днів відповідач вирішив оплачувати виходячи із середньоденного тарифу. Однак, якщо перші 5 днів включали в себе вихідні, святкові дні або на кінець відпустки - усі 5 днів непрацездатності оплачувалися із розрахунку 10 грн за день непрацездатності. В період дії зазначених наказів він 6 разів перебував на лікарняному, зокрема: із 23 листопада 2011 року по 09 грудня 2011 року; із 26 березня 2014 року по 12 квітня 2014 року; із 09 жовтня 2014року по 16 жовтня 2014 року; із 27 січня 2016 року по 05 лютого 2016 року; 17 жовтня 2016 року по 21 жовтня 2016 року; із 24 жовтня 2016 року по 02 листопада 2016 року. За вказаний період мала місце неповна оплата перших днів тимчасової непрацездатності на загальну суму 8 034 грн 54 коп.

29 листопада 2017 року на його картку для виплат відповідачем зараховано грошові кошти в сумі 6 270 грн 09 коп., розмір яких до оподаткування складав 7 788 грн 90 коп. Сума недоплати складає 245 грн 64 коп.

Крім того, оскільки він був звільнений 28 квітня 2017 року, а оплата за дні тимчасової непрацездатності не була виплачена при звільненні, то за час затримки розрахунку за період з 28 квітня 2017 року по 29 листопада 2017 року підлягає стягненню середній заробіток в сумі 160 091 грн 15 коп.

За уточненим позовом ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на його користь недоплачену суму матеріального забезпечення за оплатою перших 5 днів тимчасової непрацездатності у розмірі 245 грн 64 коп. та середній заробіток за час затримки повного розрахунку у розмірі 160 091 грн 15 коп., а разом - 160 336 грн 79 коп. за вирахуванням податків та обов'язкових платежів.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 грудня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ "Приватбанк" на користь ОСОБА_1 недоплачену суму допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю в сумі 245 грн 64 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 28 735 грн, а всього - 28 760 грн 11 коп. з вирахуванням податків та обов'язкових платежів. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що тимчасова втрата працездатності ОСОБА_1 настала до моменту звільнення, позивач вважається застрахованою особою, тому допомога по тимчасовій непрацездатності повинна бути виплачена йому за весь період до відновлення працездатності. Вказана допомога входить до структури заробітної плати, а тому на вимогу про її стягнення також поширюються норми статті 117 КЗпП України. Враховуючи те, що в день звільнення роботодавцем виплачено позивачу інші виплати, приймаючи до уваги розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_2, дії відповідача в період розгляду справи, направлені на виплату допомоги, суму заборгованості, на яку поширюються правила статті 117 КЗпП, у порівнянні із тим середнім заробітком, на який претендує позивач, суд застосував принцип співмірності та зменшив розмір компенсаційної виплати працівникові за затримку розрахунку до суми 28 735 грн, яка складається із суми заробітних плат ОСОБА_1 за лютий та березень 2017 року. Суд не погодився з доводами представника відповідача щодо пропуску встановленого статтею 233 КЗпП України строку звернення позивача до суду, оскільки згідно частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Постановою апеляційного суду Запорізької області від 22 лютого 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ "Приватбанк" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час повного розрахунку за період з 28 квітня 2017 року по 29 листопада 2017 року у розмірі 160 091 грн 15 коп. (сума зазначена без вирахування податків та зборів). В решті позову відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що розмір недоплаченого матеріального забезпечення по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання не відноситься до структури заробітної плати, проте ОСОБА_1 має право на стягнення з банку середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України незалежно від того, чи відносяться ці виплати до структури заробітної плати чи ні, за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 28 квітня 2017 року по 29 листопада 2017 року у розмірі 160 091 грн 15 грн. У судовому засіданні представникові банку було роз'яснено право надати довідку про доходи ОСОБА_1 за останні два повні місяці перед звільненням (лютий та березень 2017 року), а також довідку про середній заробіток позивача ОСОБА_1 та контррозрахунок середнього заробітку ОСОБА_1 за весь час затримки, проте представник банку зазначала, що не вважає за доцільне користуватись правом надання апеляційному суду вищезазначених документів (відповідних довідок та контррозрахунку), заявляти клопотання про їх долучення тощо. Враховуючи вищенаведені фактичні обставини цієї справи, підстави для зменшення судом у цій справі розміру вищезазначеного середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 з банку, відсутні. Позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення розміру недоплаченої допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання в розмірі 245 грн 64 коп. є необґрунтованими, оскільки встановлено, що за всіма наданими ОСОБА_1 листками тимчасової непрацездатності була здійснена оплата, яка частково компенсувала втрату заробітної плати. Пунктом 5 Порядку оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів підприємства, установи, організації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 травня 2001 року № 439 (439-2001-п) , встановлені конкретні розміри оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності. Однак ані Конституцією, ані іншими законами Кабінет Міністрів України не наділений повноваженнями встановлювати порядок використання суб'єктами господарювання приватної форми власності власних коштів, у тому числі, затверджувати конкретні розміри оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності, фінансування яких здійснюється роботодавцем. ОСОБА_1 не оскаржував рішення банку про розміри матеріального забезпечення для оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця. Таким чином, підстави для звільнення позивача ОСОБА_1 від доказування його позовних вимог до банку про стягнення розміру недоплаченої допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання у сумі 245 грн 64 коп. відсутні.Суд відмовив у стягненні вищезазначеного розміру недоплаченої допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання, тим самим встановив, що права ОСОБА_1 у цій частині банком не порушені, а, відповідно, відсутні підстави для застосування судом в якості окремої підстави для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 у цій частині строку позовної давності.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову та задовольнити його позов у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підстави касаційного оскарження обґрунтовано тим, що відповідач не у повному обсязі виплатив йому допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, оскільки виходив зі змісту внутрішніх наказів про розмір цієї допомоги, а не із розміру його середньої заробітної плати. Розмір боргу становить 245 грн 64 коп.

ПАТ КБ "Приватбанк"у касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року, просить скасувати судові рішення в частині задоволення позову та відмовити у позові у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підстави касаційного оскарження обґрунтовано тим, що розрахунок суми стягнення проведено судом виходячи із календарних днів, а не робочих, що суперечить нормам чинного законодавства. Середній заробіток не є заробітною платою, тому до вимог про стягнення цих сум має застосовуватись позовна давність, про яку відповідачем заявлено в суді першої інстанції. Фактичний розрахунок із позивачем проведено 28 квітня 2017 року, тобто тримісячний строк на звернення до суду із позовом сплив 29 липня 2017 року, проте позивач звернувся з позовом до суду 11 вересня 2017 року. Крім того, виплата банком під час розгляду справи коштів допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю позивача не свідчить про те, що ці суми належали до виплати при звільненні позивача та що у зв'язку з їх невиплатою в день звільнення підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.

Судом встановлено, що 06 листопада 2006 року ОСОБА_1 прийнято на роботу до філії "Запорізьке регіональне управління" ПАТ КБ "Приватбанк" на посаду юрисконсульта юридичного департаменту. Із 06 листопада 2006 року позивач декілька разів змінював посаду та востаннє 03 вересня 2012 року був призначений на посаду провідного юрисконсульта відділу правового забезпечення філії "Запорізьке регіональне управління" ПАТ КБ "Приватбанк".

28 квітня 2017 року ОСОБА_1 звільнений за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України. У день звільнення позивач отримав розрахунок при звільненні, йому виплачена заробітна плата за відпрацьовані у квітні робочі дні та компенсація за невикористані дні щорічних відпусток.

Позивач перебував на лікарняному в такі періоди: із 23 листопада 2011 року по 09 грудня 2011 року; із 26 березня 2014 року по 12 квітня 2014 року; із 09 жовтня 2014 року по 16 жовтня 2014 року; із 27 січня 2016 року по 05 лютого 2016 року; 17 жовтня 2016 року по 21 жовтня 2016 року; із 24 жовтня 2016 року по 02 листопада 2016 року.

Відповідно до наказу № СП-2010-1334 від 10 грудня 2010 року ПАТ КБ "Приватбанк" здійснював оплату перших 5 днів тимчасової непрацездатності виходячи з розрахунку 10 грн за день.

Наказом № СП-2013-6638332 від 17 квітня 2013 року ПАТ КБ "Приватбанк" змінив процедуру оплати перших 5 днів тимчасової непрацездатності, зокрема, перші 3 дні відповідач вирішив оплачувати виходячи із середньоденного тарифу, а четвертий і п'ятий по 10 грн, як і було встановлено раніше. Однак, якщо лікарняний листок припадав на святкові дні або на кінець відпустки - усі 5 днів непрацездатності оплачувались із розрахунку 10 грн за день непрацездатності.

29 листопада 2017 року (під час розгляду справи в суді) банк сплатив ОСОБА_1 6 270 грн (7 788 грн 90 коп. до оподаткування) допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

За доводами касаційної скарги ОСОБА_1 оспорює правильність нарахування йому сум оплати днів тимчасової непрацездатності в період із 23 листопада 2011 року по 09 грудня 2011 року, посилаючись на те, що роботодавець при нарахуванні допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю безпідставно виходив із встановленого внутрішнім документом розміром такої допомоги - 10 грн за день непрацездатності. Як наслідок, апеляційний суд безпідставно не достягнув на його користь 245 грн 64 коп.

При вирішенні справи у цій частині апеляційний суд виходив із того, що конкретні розміри оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності визначаються роботодавцем, ОСОБА_1 не оскаржував рішення банку про розміри матеріального забезпечення для оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця, а тому вони підлягають застосуванню.

Погодитися із такими висновками не можна.

За змістом пунктів 5, 6 Порядку оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів підприємства, установи, організації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 травня 2001 року N 439 (439-2001-п) (у редакції, чинній в оспорюваний період непрацездатності), дні тимчасової непрацездатності застрахованій особі оплачуються залежно від страхового стажу в розмірах: 60 відсотків середньої заробітної плати - особі, яка має страховий стаж до п'яти років; 80 відсотків середньої заробітної плати - особі, яка має страховий стаж від п'яти до восьми років; 100 відсотків середньої заробітної плати - особі, яка має страховий стаж понад вісім років; 100 відсотків середньої заробітної плати - особам, віднесеним до 1-4 категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; ветеранам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) .

Обчислення розміру заробітної плати для здійснення оплати днів тимчасової непрацездатності провадиться у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Порядок обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 року № 1266 (1266-2001-п) , за змістом пункту 1 якого цей Порядок визначає правила обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням і від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності у разі настання страхового випадку, а також оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів підприємства, установи, організації чи фізичної особи, яка використовує працю найманих працівників.

Відповідно до пункту 20 наведеного Порядку сума страхових виплат застрахованій особі та оплати за перших п'ять днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця розраховується шляхом множення суми денної (годинної) виплати, розмір якої встановлюється у відсотках середньоденної (середньогодинної) заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) залежно від страхового стажу, якщо його наявність передбачено законодавством, на кількість днів (годин), які підлягають оплаті за графіком роботи підприємства, установи, організації (структурного підрозділу підприємства, установи, організації або за індивідуальним графіком роботи) - для допомоги по тимчасовій непрацездатності та оплати за перших п'ять днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця.

Таким чином, розмір оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця визначений пунктом 5 Порядку оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів підприємства, установи, організації та пунктом 20 Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, а тому не можна погодитися із висновком апеляційного суду про те, що позивач не підтвердив доказами наявність у роботодавця боргу з оплати днів тимчасової непрацездатності у розмірі 245 грн 64 коп. Доводи позивача у цій частині стосуються правильності застосування норм матеріального права, а тому суд зобов'язувався перевірити дотримання роботодавцем вимог наведених норм законодавства при виплаті допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю за період із 23 листопада 2011 року по 09 грудня 2011 року.

Щодо стягнення сум за статтею 117 КЗпП України, необхідно зазначити таке.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У частині другій статті 2 Закону України "Про оплату праці" передбачено, що додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16.

Таким чином, доводи касаційної скарги банку про те, що стаття 117 КЗпП України не застосовується до спірних правовідносин, є необґрунтованими.

Разом з тим, колегія суддів погоджується із доводами касаційної скарги банку щодо розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який має проводитися виходячи із робочих, а не календарних днів.

Відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) , середньомісячна зарплата за час затримки розрахунку при звільненні працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Основою для визначення загальної суми заробітку є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку).

В порушення наведених норм законодавства апеляційний суд розрахував середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відносно календарних, а не робочих днів (квітень 2 дні + травень 31 день + червень 30 днів + липень 31 день + серпень 31 день + вересень 30 днів + жовтень 31 день + листопад 29 днів).

Крім того, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в статті 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору. Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Наведені порушення апеляційним судом вимог матеріального та процесуального закону становлять підставу скасування ухваленого ним судового рішення із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до статті 411 ЦПК України.

Щодо застосування до вимог позивача строку позовної давності, необхідно зазначити, що відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Таким чином, вимоги працівника про стягнення допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року (v004p710-12) у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку із статтями 117, 237-1 КЗпП України за статтею 47 КЗпП України в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.