розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 28 грудня 2016 року у складі судді Амаровича В. П. та рішення апеляційного суду Закарпатської області від 03 травня 2017 року у складі колегії суддів: Кожух О. А., Куштана Б. П., Кондора Р. Ю.,

У вересні 2016 року Ужгородська місцева прокуратура в інтересах держави звернулася до суду з позовом до Перечинської районної державної адміністрації, ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки площею 2,453 га у власність держави.

Позов мотивовано тим, що 28 грудня 2012 року розпорядженням голови Перечинської РДА № 484 передано в оренду земельну ділянку площею 2,4530 га в довгострокову оренду строком на 49 років ОСОБА_1 для рибогосподарських потреб. На виконання вказаного розпорядження укладено договір між Перечинською РДА та ОСОБА_1, який зареєстровано у відділі Держкомзему в Перечинському районі 28 грудня 2012 року за № 212320004000052, згідно з умовами якого в оренду для рибогосподарських потреб надається земельна ділянка площею 2,4530 га, а оренда плата за користування такою встановлюється згідно розрахунку у кількості 35 земельних податків на земельну ділянку, нормативно правова оцінка якої не проведена, що складає 4532,85 грн на один календарний рік. Оскільки, в порушення частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статтей 20, 21, 23 Закону України "Про оцінку земель", частини першої статті 632 ЦК України та частини 289.1 статті 289 Податкового кодексу України, вказаний договір оренди укладено без затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 2,4530 га, укладений між Перечинською РДА та ОСОБА_1, який зареєстровано у відділ Держкомзему в Перечинському районі 28 грудня 2012 року за реєстраційним номером 212320004000052 та зобов'язати ОСОБА_1 повернути у власність держави вищевказану земельну ділянку.

Рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 28 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір оренди суперечить чинному законодавству, оскільки основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, проте технічної документації з нормативно-грошової оцінки земельної ділянки затверджено не було. В той же час, суд дійшов висновку, що позивачем пропущено строк позовної давності та відмовив в задоволенні позову.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 03 травня 2017 року апеляційну скаргу заступника прокурора Закарпатської області Новікова А. А. - задоволено частково.

Рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 28 грудня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Позов Ужгородської місцевої прокуратури в інтересах держави задоволено частково.

Визнано недійним договір оренди земельної ділянки площею 2,4530 га, укладений між Перечинською районною державною адміністрацією та ОСОБА_1, який зареєстровано у відділі Держкомзему в Перечинському районі 28 грудня 2012 року за реєстраційним номером 212320004000052.

Зобов'язано ОСОБА_1 повернути державі земельну ділянку, що використовується ним на підставі договору оренди земельної ділянки площею 2,4530 га, укладений між Перечинською районною державною адміністрацією та ОСОБА_1, який зареєстровано у відділі Держкомзему в Перечинському районі 28 грудня 2012 року за реєстраційним номером 212320004000052.

Стягнуто з ОСОБА_1 та Перечинської РДА на користь прокуратури Закарпатської області 5 787,60 грн - по 2 893,80 грн з кожного - у відшкодування сплаченого судового збору.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що про розпорядження голови Перечинської РДА від 28 грудня 2012 року № 484 прокуратурі Перечинського району стало відомо з інформації Перечинської РДА від 29 жовтня 2013 року. З позовом прокурор звернувся до суду 26 вересня 2016 року, тому висновок суду першої інстанції про пропуск строку не відповідає обставинам справи. Задовольняючи частково позов, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оспорюваний договір оренди суперечить приписам чинного законодавства, оскільки нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності.

08 червня 2017 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 28 грудня 2016 року та рішення апеляційного суду Закарпатської області від 03 травня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки, яка передається в оренду, не входить до вичерпного переліку істотних умов договору оренди землі, встановленого частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі", а тому невизначеність нормативної грошової оцінки земельних ділянок у спірному договорі не породжує юридичних наслідків та не тягне за собою його недійсність. Орендна плата за спірним договором оренди землі визначена на підставі Податкового кодексу України (2755-17) . Розрахунок розміру орендної плати за земельну ділянку державної власності, грошова оцінка якої не проведена зафіксований у спірному договорі на момент його укладення, виконаний у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2006 року № 1724 (1724-2006-п) .

Рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 28 грудня 2016 року скасовано рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 03 травня 2017 року, а тому Верховним Судом не перевіряється.

Відзив на касаційну скаргу не поданий.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII"Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядається спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

19 квітня 2018 року справа № 304/1196/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом встановлено, що на підставі розпорядження голови Перечинської районної державної адміністрації Закарпатської області від 28 грудня 2012 року № 484 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо посвідчення права користування земельної ділянки для передачі в довгострокову оренду ОСОБА_1." 28 грудня 2012 року між Перечинською районною державною адміністрацією (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) було укладено договір оренди землі на 49 років, відповідно до умов якого орендодавець надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку водного фонду (для рибогосподарських потреб), яка знаходиться в урочищі "Шипот" за межами населеного пункту на території Тур'я-Полянської сільської ради Перечинського району.

Згідно з пунктами 4, 5 договору земельна ділянка передається в оренду разом: площею 2,4530 га для рибогосподарських потреб. Орендна плата встановлюється згідно розрахунку у кількості 35 земельних податків на земельну ділянку нормативно грошова оцінка якої не проведена, що складає 4532 грн. 85 коп. на один календарний рік.

Пунктами 9, 10, 11 договору передбачено, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 377 грн. 73 коп. на один календарний місяць. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Орендна плата вноситься щомісячно не пізніше 10 числа, наступного за звітним місяця.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив строк позовної давності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що з позовом прокурор звернувся до суду 26 вересня 2016 року, а про розпорядження голови Перечинської РДА від 28 грудня 2012 року № 484 прокуратурі Перечинського району стало відомо з інформації Перечинської РДА від 29 жовтня 2013 року. Тому висновок суду першої інстанції про пропуск строку не відповідає обставинам справи. Оспорюваний договір оренди суперечить приписам чинного законодавства, оскільки нормативна грошова оцінка земель є основною для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності.

Однак, з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).

Згідно пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

У пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України міститься відсилання до окремого закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким є Закон України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII "Про прокуратуру" (1697-18) .

У частині третій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Тлумачення частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (б) у разі відсутності такого органу.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, Ужгородська місцева прокуратура посилалася на те, що оспорюваним розпорядженням голови Перечинської РДА № 484 порушено порядок надання у користування земельної ділянки, яка є державною формою власності та порушення у сфері контролю за використанням земельної ділянки, яка є державною формою власності та порушенням у сфері контролю за використанням та охороною земель, що відповідно до статті 121 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом пред'явлення цього позову.

Разом з тим, при вирішенні спору суди не перевірили та не встановили наявність виключного випадку для подання позову Ужгородською місцевою прокуратурою в інтересах держави. Зокрема, не з'ясували який суб'єкт владних повноважень не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження щодо захисту інтересів держави або ж, що такий суб'єкт владних повноважень відсутній.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Розглядаючи справу, суди попередніх інстанцій не перевірили та не встановили повноважень прокурора для подання позову в інтересах держави. Зокрема, не встановили до компетенції якого органу віднесені відповідні повноваження захисту інтересів держави, пов'язаних із використанням земельної ділянки, яку орендує відповідач.

Суди також не з'ясували, чи дотримано Ужгородською місцевою прокуратурою, як позивачем у справі, вимог частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо повідомлення суб'єкта владних повноважень про представництво його інтересів у суді.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи та норма матеріального права, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, судами попередніх інстанцій не встановлені, оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно до статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.