розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Хмельницької області, у складі колегії суддів: Грох Л. М., Гринчука Р. С., Костенка А. М., від 12 жовтня 2017 року,

У червні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про надання дозволу на виготовлення проїзних документів для виїзду дитини за кордон без згоди батька.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, від яких мають сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3. Позивач зазначала, що наразі сторони проживають окремо, дитина проживає з нею, а батько необґрунтовано відмовляється надавати дозвіл на вивіз дитини за кордон з метою відпочинку та оздоровлення на нетривалий період часу. Зазначала, що такі дії відповідача шкодять інтересам дитини та не сприяють його гармонійному розвитку.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просила суд надати дозвіл на тимчасовий в'їзд малолітнього ОСОБА_6 до Туреччини у період

з 20 липня 2017 року по 31 серпня 2017 року для відпочинку та оздоровлення, а також до Польщі у період з 01 вересня 2017 року

по 30 листопада 2017 року для відвідування сестри ОСОБА_7 у супроводі матері, без згоди та супроводу батька, а також надати дозвіл на виготовлення проїзних документів для виїзду дитини за межі України без згоди батька ОСОБА_5

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області, у складі судді Карплюка О. І., від 12 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження доцільності виїзду дитини у Туреччину для відпочинку та оздоровлення, а виїзд дитини до Польщі у період навчального року не відповідатиме її інтересам.

Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов

ОСОБА_4 задоволено частково. Надано дозвіл на тимчасовий виїзд з України до Польщі малолітньому ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, у супроводі матері ОСОБА_4 без згоди та супроводу батька ОСОБА_5 у період з 30 жовтня 2017 року по 05 листопада 2017 року. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що поїздка до Польщі для відвідування рідної сестри малолітнього ОСОБА_6, огляд визначних місць та пам'яток країни відповідатиме інтересам дитини та сприятиме її розвитку. Поїздка дитини до Польщі відбудеться у період осінніх канікул, а незначний проміжок часу поїздки не призведе до порушення прав батька на особисте спілкування з дитиною.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не дослідив родинні відносини малолітнього ОСОБА_6 та ОСОБА_7, не з'ясував чи проживає остання у Польщі, чи забезпечена житлом, чи надавала вона позивачу та дитині запрошення на в'їзд до Польщі. Апеляційний суд не врахував невідповідність виїзду за межі України інтересам ОСОБА_6 Згідно рішення органу опіки та піклування відповідачу надано дозвіл на спілкування з дитиною у першу половину осінніх канікул, отже виїзд дитини за межі України на всі осінні канікули порушує право батька на спілкування з дитиною.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 перебували у фактичних шлюбних відносинах. Мають сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Сторони проживають окремо, малолітній ОСОБА_8 зареєстрований та проживає разом із матір'ю у квартирі АДРЕСА_1.

Батько дитини не надає згоди матері на виїзд ОСОБА_6 за межі України.

Статтею 313 ЦК України встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (57-95-п) у редакції, чинній на час розгляду справи, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України (254к/96-ВР) , Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі із застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (475/97-ВР) .

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини.

Таким чином, тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків за загальним правилом відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).

Вирішуючи спір, апеляційний суд, встановивши, що дитина проживає з матір'ю, яка забезпечує та піклується про її гармонійний фізичний і духовний розвиток, рівень життя дитини, дійшов обгрунтованого висновку, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини з матір'ю до Польщі із зазначенням періоду перебування, який становить сім календарних днів, що здійснюється з метою відвідування рідної сестри малолітнього

ОСОБА_6, відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_4 ставила питання про надання дозволу для виїзду за кордон на короткостроковий термін, метою якого є оздоровлення/відпочинок дитини, а також відвідування його рідної сестри (дочки позивача), тобто позивач діяла в інтересах дитини та з метою забезпечення їй найкращих умов розвитку. Таке недовготривале перебування дитини поза межами України, строк якого на момент касаційного провадження сплив, не перешкоджало спілкуванню дитини з батьком.

З урахуванням наведеного, оскаржене судове рішення є такими, що ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Підстави для скасування оскарженого судового рішення відсутні.