розглянув у порядку письмового провадження заяву Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Харцизьку Донецької області про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2016 року у складі колегії суддів: Жданової В. С., Груіцької Л. О., Осипчук О. В., та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Кузнєцова В. О., Євграфової Є. П., Євтушенко О. І., Карпенко С. О., Мостової Г. І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Харцизьку Донецької області про стягнення невиплачених щомісячних страхових виплат та відшкодування моральної шкоди,

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся у порядку цивільного судочинства до суду із зазначеним позовом, просив стягнути з Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Харцизьку Донецької області (далі - Фонд) на його користь суму невиплачених щомісячних страхових виплат за період з липня 2014 року до листопада 2015 року включно у розмірі 59 500, 00 грн, 10 000, 00 грн - на відшкодування моральної шкоди у зв'язку з тривалою невиплатою щомісячних страхових виплат.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 11 січня 2012 року з ним стався нещасний випадок на виробництві, що призвело до ушкодження здоров'я. Висновком МСЕК від 03 вересня 2012 року йому вперше встановлено стійку втрату працездатності у розмірі 40 %, дирекцією Фонду призначено страхові виплати. Під час повторного огляду у МСЕК 07 жовтня 2013 року втрата непрацездатності у розмірі 40 % встановлена до 01 листопада 2015 року. У липні 2014 року у зв'язку з проведенням АТО Фонд припинив виплату відшкодування шкоди, з липня 2014 року до листопада 2015 року заборгованість за страховими виплатами складала 59 500, 00 грн, яку просив стягнути на свою користь. Оскільки незаконним припиненням виплат відшкодування шкоди порушено гарантовані Конституцією України (254к/96-ВР) права позивача, що призвело до моральних страждань, просив стягнути відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000, 00 грн.

Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 26 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2016 року рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 26 лютого 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Апеляційним судом стягнуто з Фонду на користь ОСОБА_4 заборгованість за щомісячними страховими виплатами за період з липня 2014 року до 31 грудня 2014 року та з 14 липня 2015 року до 01 листопада 2015 року в загальному розмірі 32 186, 84 грн. Вирішено питання про негайне виконання рішення суду в частині стягнення страхової виплати за один місяць у сумі 3 521, 02 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року касаційну скаргу Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у м. Харцизьку Донецької області відхилено, залишено в силі рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2016 року.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України Фонд у порядку, передбаченому статтею 355 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), чинного на момент постановлення оскаржуваних судових рішень), просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2016 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Заявник посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", а також постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" (637-2014-п) та постанови Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 595 "Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства" (595-2014-п) , якою затверджено Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства (далі - Тимчасовий порядок).

Ухвалою Верховного Суду України від 25 травня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано її матеріали із Слов'янського міськрайонного суду Донецької області.

Ухвалою Верховного Суду України від 07 червня 2017 року доручено голові Науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготовку відповідними фахівцями Науково-консультативної ради у строк до 21 червня 2017 року наукового висновку щодо одних і тих самих норм матеріального права, які неоднаково застосовані судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах. Вимоги цієї ухвали не виконано.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

Справу разом з матеріалами провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року справу призначено до розгляду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені у заяві доводи, Верховний Суд зробив висновок, що заява про перегляд судових рішень не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 360-5 ЦПК України 2004 року Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 11 лютого 2012 року з ОСОБА_4 стався нещасний випадок на виробництві, в результаті чого він отримав трудове каліцтво. 03 вересня 2012 року висновком МСЕК позивачу встановлено стійку втрату працездатності в розмірі 40 %. Повторним висновком МСЕК від 07 жовтня 2013 року втрата працездатності в розмірі 40 % встановлена до 01 листопада 2015 року.

Фонд ОСОБА_4 призначив страхові виплати в розмірі 40 % від середнього заробітку у зв'язку зі встановленням стійкої втрати працездатності, що пов'язана з нещасним випадком на виробництві.

У 2014 році Фонд перемістився з неконтрольованої території України до міста Слов'янськ Донецької області, на території якого державні органи здійснюють свої повноваження.

У період з липня 2014 року до грудня 2014 року та з 14 липня 2015 року до 01 листопада 2015 року позивачу нараховувались щомісячні страхові виплати, але страхові суми не виплачувались, розмір нарахованих, але не виплачених сум за період з липня 2014 року до грудня 2014 року складав 19 579, 32 грн, а за період з 14 липня 2015 року до 01 листопада 2015 року - 2 044, 46 грн.

19 січня 2015 року ОСОБА_4 звернувся до Фонду в місті Красноармійську із заявою про виплату страхових платежів йому як особі, яка є переміщеною з тимчасово окупованої території та стала на облік в місті Красноармійську. З січня 2015 року до 13 липня 2015 року виплата страхових сум проводилася потерпілому за місцем тимчасового переміщення в місті Красноармійську.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що аналіз законодавства ( Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (1105-14) , Закон України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" (1669-18) , постанова Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 531 "Про особливості реалізації прав деяких категорій осіб на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (531-2014-п) , постанова Правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 11 грудня 2014 року №20, якою затверджено Порядок надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території і районів проведення антитерористичної операції) дає підстави для висновку, що здійснення страхових виплат, у тому числі заборгованості зі страхових виплат, здійснюється особам, які перебувають (перебували) у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями чи фізичними особами або були добровільно застраховані та переселилися, переміщені з тимчасово окупованої території, району проведення антитерористичної операції або зони надзвичайної ситуації, мають право на надання матеріального забезпечення та соціальних послуг, за їх фактичним місцем проживання (перебування), що підтверджується довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції.

У наданих позивачем документах, що містяться в матеріалах справи, на які він посилається як на докази, також відсутня довідка про взяття на облік особи, що переміщена з району проведення антитерористичної операції, або відомості про постійну реєстрацію його місця проживання на іншій території України, поза межами зони проведення АТО.

Зважаючи на встановлені фактичні обставини справи, на підставі аналізу наведених норм законодавства суд першої інстанції зробив висновок про відсутність підстав для задоволення позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд зазначив, що названі підзаконні нормативно-правові акти не регулюють питання щодо здійснення страхових виплат особам, які з районів проведення антитерористичної операції до теперішнього часу не переселилися та продовжують проживати за своїм постійним місцем проживання на території України, яка не контролюється органами її державної влади.

Суд першої інстанції неправильно витлумачив їх зміст та дійшов помилкового висновку про те, що особам, які постійно проживають в районі проведення АТО, страхові виплати та заборгованість за ними виплачуються лише в разі, якщо вони тимчасово переселилися з району проведення АТО та на підставі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з району проведення АТО. При цьому суд не врахував, що постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 531 (531-2014-п) , від 05 листопада 2014 року № 637, від 07 листопада 2014 року № 595, постанова Правління Фонду від 11 грудня 2014 року № 20 не є законодавчим актом, а тому не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Якщо позивач з району проведення антитерористичної операції тимчасово не переселився на контрольовану територію та його не взято на облік відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 (509-2014-п) , то дія зазначених підзаконних актів на нього не розповсюджуються. Зазначені підзаконні акти не встановлюють відмінні від встановлених Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (1105-14) особливості проведення страхових виплат в період проведення антитерористичної операції на території, тимчасово непідконтрольній органам державної влади, і у відповідача відсутні правові підстави для невиплати позивачу страхових виплат за період з липня 2014 року до листопада 2015 року. Ненадання позивачем, який не є внутрішньо переміщеною особою, довідки про взяття його на облік, як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, не є підставою для невиплати позивачу страхових виплат.

В оскаржуваній ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що на момент перегляду справи будь-які зміни до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (1105-14) (в редакції від 28 грудня 2014 року

№ 77-VIII) щодо обмеження права осіб, які проживають на території, яка не контролюється органами державної влади, на отримання страхових виплат не вносилися. Законом України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" (1669-18) , який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, такі обмеження також не встановлені. Статтею 92 Конституції України передбачено, щовиключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки. До спірних правовідносин в оцінці відмови у виплаті щомісячних страхових платежів підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте такі положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2016 року у справі № 243/731/16-ц суд касаційної інстанції зробив висновок, що нормативними актами, що регламентують порядок здійснення страхових виплат та надання соціальних послуг у період наявності збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, не передбачено здійснення страхових виплат потерпілим, які не перемістились з тимчасово окупованої території на підконтрольні органам державної влади території. Тобто обов'язку здійснювати виплати таким особам чинними нормативними актами не встановлено.

Порівняння змісту наведених судових рішень зі змістом судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, дає підстави для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними фактичними обставинами неоднаково застосував норми матеріального права, у зв'язку з чим дійшов різних висновків щодо заявлених вимог.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, Верховний Суд зробив висновок, що судове рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається у цій справі, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, а саме Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (1105-14) .

Згаданими постановами Кабінету Міністрів України № № 531, 637 та 595, а також постановою Правління Фонду від 11 грудня 2014 року № 20 запроваджено спеціальний порядок здійснення страхових виплат для осіб, які тимчасово переселилися з району проведення АТО, тобто особливості виплати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам.

Зазначені підзаконні нормативні акти не регулюють питання щодо здійснення страхових виплат особам, які з районів проведення АТО до теперішнього часу не переселилися та продовжують проживати за своїм постійним місцем проживання на території, яка не контролюється органами державної влади України. Ці підзаконні акти за своїм статусом мають меншу юридичну силу ніж закон, тому не можуть звужувати чи скасовувати права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (254к/96-ВР) . В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Воєнний чи надзвичайний стан в Україні в цілому, як і на окремих територіях Донецької та Луганської областей, не запроваджено.

Підтверджуючи майнові права фізичних осіб незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального статусу, закон не передбачає будь-яких обмежень інших прав таких осіб, які вони можуть реалізувати на території України.

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки (пункти 1, 6).

Як зазначено у статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України (254к/96-ВР) має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (254к/96-ВР) і повинні відповідати їй.

Відповідно до статті 1 Основного Закону Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3 Конституції України).

Згадані підзаконні акти не встановлюють відмінних від передбачених Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (1105-14) особливостей проведення страхових виплат у період проведення АТО на території, тимчасово непідконтрольній органам державної влади, внаслідок чого суди дійшли обґрунтованого висновку, про відсутність правових підстав для невиплати позивачу страхових виплат за період із жовтня 2014 року до жовтеня 2015 року.

Ненадання позивачем, який не є внутрішньо переміщеною особою, довідки про взяття його на облік як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення АТО, не є підставою для невиплати позивачу страхових виплат.

Підсумовуючи, Верховний Суд встановив факт неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (1105-14) , проте заява не підлягає задоволенню, оскільки суд касаційної інстанції у справі, що переглядається, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.

Відповідно до статті 360-5 ЦПК України 2004 року Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Постанова про відмову у задоволенні заяви має бути вмотивованою. У постанові Верховного Суду України про відмову у задоволенні заяви, прийнятій за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, у зв'язку з правильністю застосування норми права, має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права.

Зважаючи на наведене, встановивши правильність застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, Верховний Суд зробив висновок про відмову у задоволенні заяви Фонду про перегляд рішення.

Керуючись статтею 360-5 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні заяви Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Харцизьку Донецької області про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року відмовити.