розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5 на заочне рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 13 липня 2016 року у складі судді Сегеди О. М. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 28 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Плавич Н. Д., Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М.,

У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду із позовом, у якому просила відібрати у ОСОБА_5 малолітню дитину ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, повернути її за місцем проживання матері ОСОБА_4 на АДРЕСА_1, зобов'язати відповідача не чинити їй перешкоди у вихованні малолітньої доньки, визначити спосіб його участі у вихованні дитини, а саме: кожної другої та четвертої суботи місяця з 8 години до 20 години за місцем проживання батька.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 25 вересня 2009 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_7

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 28 вересня 2012 року шлюб між ними розірвано і з цього часу вони проживають окремо, порозуміння щодо виховання дитини не знайшли.

Органом опіки та піклування Біляївської районної державної адміністрації Одеської області надано висновок від 02 жовтня 2014 року про доцільність визначення місця проживання дитини разом із матір'ю.

У вересні 2015 року після перебування доньки у батька, останній не повернув її за місцем проживання матері, залишивши у себе.

На цей час місцезнаходження дитини їй невідоме, оскільки відповідач ухиляється від спілкування.

З урахуванням наведеного, просила позов задовольнити.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 14 липня 2016 року позовні вимоги в частині визначення способу участі відповідача у вихованні малолітньої ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, а саме: кожної другої та четвертої суботи місяця з 8 години до 20 години за місцем проживання батька залишено без розгляду.

Заочним рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 13 липня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено.

Відібрано у ОСОБА_5 малолітню дитину ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та повернуто її за місцем проживання матері ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1.

Зобов'язано ОСОБА_5 не чинити ОСОБА_4 перешкод у вихованні малолітньої дитини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Такий висновок суд першої інстанції мотивував необхідністю дотримання прав та інтересів малолітньої ОСОБА_7 на гармонійний розвиток та належне виховання, а також неправомірними діями батька.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28 лютого 2017 року рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 13 липня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та залишив рішення суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

У серпні 2017 року ОСОБА_5подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки, у зв'язку з чим дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.

Зокрема, суди не звернули увагу на відсутність доказів найкращого забезпечення інтересів дитини саме позивачем, натомість взяли до уваги наданий ще у травні 2014 році висновок Органу опіки та піклування Біляївської районної державної адміністрації Одеської області, який не відображає можливостей забезпечення інтересів дитини кожним із батьків на момент розгляду цієї справи.

Крім того, суди не врахували рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 09 березня 2017 року, яким місце проживання доньки визначено разом із батьком.

Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) справу № 496/5648/15-ц передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 25 вересня 2009 року, який розірваний рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 28 вересня 2012 року.

Від шлюбу у сторін народилася донька ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

До вересня 2015 року малолітня ОСОБА_7 проживала на АДРЕСА_1 разом із матір'ю ОСОБА_4, братами ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, та чоловіком матері - ОСОБА_6

На підставі рішення органу опіки та піклування Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 12 грудня 2012 року був визначений час зустрічей ОСОБА_7 з дитиною двічі на місяць: з 09 години суботи до 18 години неділі кожного першого та третього тижня місяця за місцем проживання батька.

Рішенням органу опіки та піклування Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 28 травня 2014 року за заявою ОСОБА_5 визначено інший спосіб участі у вихованні дитини, а саме: перебування малолітньої дитини почергово два тижні у батька, два тижні у матері.

Органом опіки та піклування Біляївської районної державної адміністрації Одеської області надано висновок від 02 жовтня 2014 року, за яким орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання дитини разом із матір'ю.

12 жовтня 2015 року ОСОБА_4 звернулась до Біляївського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області із заявою про зміну ОСОБА_5 місця проживання дитини без її (позивача) згоди.

Станом на час розгляду справи судами попередніх інстанції малолітня дитина до місця проживання матері відповідачем не повернута.

Відповідно до частини 8 статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Статтею 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Відповідно до частини першої статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Встановивши, що місцем проживання дитини є визначене розпорядженням Органу опіки та піклування Біляївської районної державної адміністрації Одеської області місце проживання матері, відповідач самочинно, без згоди матері, з якою на законних підставах проживала малолітня дитина, змінив її місце проживання.

Враховуючи вік дитини, провідною умовою забезпечення найкращих інтересів якої є забезпечення щоденного емоційного контакту з матір'ю, та відсутність підстав, які б перешкоджали поверненню дитини до матері, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про задоволення позовних вимог.

Станом на момент вирішення спору рішення органу опіки та піклування Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 28 травня 2014 року та висновок органу опіки та піклування Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 02 жовтня 2014 року не оспорені у встановленому законом порядку, у зв'язку з чим колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з цього приводу.

Аргументи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, та не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки, що відповідно до положень статті 400 ЦПК знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Колегія суддів також відхиляє доводи скарги щодо неврахування судами рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 09 березня 2017 року, оскільки даним рішенням встановлено місце проживання дитини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із батьком ОСОБА_5 лише до 01 вересня 2017 року, тобто до початку навчального року.

Крім того, на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про відібрання дитини спір щодо визначення місця проживання дитини не був вирішений.

Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, а рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 13 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 28 лютого 2017 року без змін.