Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 30 серпня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 11207321000. Відповідно до додаткової угоди від 06 лютого 2009 року № 11207321001 банк надав позичальнику кредит в розмірі 192 000, 00 дол. США, що еквівалентно 969 600, 00 грн за офіційним курсом НБУ на день укладення договору з розрахунку 12, 40 % річних на споживчі цілі. На забезпечення виконання зобов'язання позичальником за кредитним договором 30 серпня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки № 1/11207321000-П, згідно з яким поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов'язання за кредитним договором.

Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_3 умов кредитного договору утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню у судовому порядку.

Як на правові підстави позову банк навів посилання на положення статей 526, 530, 536, 553, 554, 1046- 1050, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України.

Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 23 грудня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що трирічна позовна давність за вимогою до позичальника ОСОБА_3 сплинула 25 листопада 2012 року, а шестимісячний строк пред'явлення вимоги до поручителя ОСОБА_4 - 15 травня 2010 року, оскільки ОСОБА_3 припинив здійснювати платежі за кредитним договором з 15 жовтня 2009 року. При цьому позов банк пред'явив 25 грудня 2012 року.

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 13 червня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Судом стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 в солідарному порядку на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 244 976, 66 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 14 грудня 2012 року складало 1 886 161, 44 грн.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що ПАТ "Дельта Банк" надіслав ОСОБА_3 та ОСОБА_4 досудові вимоги від 16 жовтня 2012 року, в яких зазначено про невиконання позичальником ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором, наявну станом на 09 вересня 2012 року прострочену (поточну) заборгованість в сумі 32 086, 58 дол. США. Таким чином, кредитор, пред'явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання. Оскільки 29 жовтня 2012 року досудові вимоги банком надіслано як позичальнику, так і поручителю, то відповідно до умов договору термін достроково повернення кредиту вважається таким, що настав з 41 календарного дня, рахуючи з дати відправлення позичальнику повідомлення, тобто з 11 грудня 2012 року необхідно обчислювати строк позовної давності та шестимісячний строк для звернення з позовом до поручителя відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України. ПАТ "Дельта Банк" з позовом до суду звернувся 25 грудня 2012 року, тобто в межах строку звернення з позовом до суду як до боржника, так і до поручителя. Крім того, згідно із наданою випискою за рахунком відповідачем здійснювалися платежі й після 15 жовтня 2009 року.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Доводами касаційної скарги є те, що представник позивача в судових засіданнях судів першої та апеляційної інстанцій підтвердив, що останній платіж за кредитом здійснено 15 жовтня 2009 року. У наданих досудових вимогах від 16 жовтня 2012 року не зазначено про дострокове повернення кредиту повністю, тобто вони не є вимогами про дострокове повернення кредиту, а отже зміна строку виконання основного зобов'язання не відбулась в розумінні частини другої статті 1050 ЦК України. Боржник припинив сплачувати заборгованість перед банком 15 жовтня 2009 року, а з позовом до суду банк звернувся 25 грудня 2012 року, тобто зі спливом строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі. Окрім того, задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що позивачем не надано розрахунку заборгованості за період з 30 серпня 2007 року до 19 грудня 2011 року.

Заявник зазначає, що в резолютивній частині рішення апеляційного суду зазначено, що заборгованість становить 244 976, 44 дол. США, що складається з 157 714, 35 дол. США - заборгованості за кредитом та 78 262, 31 дол. США - заборгованості за відсотками. Разом з тим, якщо додати згадані суму заборгованості за кредитом та за відсотками, то в сумі виходить 235 976, 66 дол. США, а не 244 976, 44 дол. США.

На переконання заявника, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, зазначивши, що стягненню підлягає заборгованість за кредитним договором від 30 серпня 2007 року № 11207321000 та додатковою угодою від 06 лютого 2009 року, оскільки між сторонами укладено ще одну додаткову угоду від 19 березня 2009 року № 2. У зв'язку з тим, що право вимоги у банку настало 25 листопада 2009 року, то шестимісячний строк сплинув 25 травня 2010 року, з позовом банк звернувся 25 грудня 2012 року.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області матеріали справи та зупинено виконання рішення апеляційного суду.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 30 серпня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 11207321000, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у кредит грошові кошти в розмірі 192 000, 00 дол. США, що було еквівалентно 969 600, 00 грн за офіційним курсом НБУ на день укладення договору, з розрахунку 12, 40 % річних на строк з 30 серпня 2007 року до 29 серпня 2014 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язання позичальником за кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки від 30 серпня 2007 року № 1/11207321000-П, згідно з умовами якого поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов'язання за кредитним договором.

Відповідно до пункту 2.1 додаткової угоди від 06 лютого 2009 року № 2 до кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та сплачувати проценти шляхом здійснення ануїтетних платежів у розмірі 1 910, 00 дол. США. Цією ж угодою змінено кінцевий термін повернення кредиту до 29 серпня 2024 року, невід'ємною частиною цієї додаткової угоди є "Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту".

08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим договором, АТ "УкрСиббанк" передає (відступає) АТ "Дельта Банк" права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого АТ "Дельта Банк" замінює АТ "УкрСиббанк" як кредитора (стає новим кредитором) у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від АТ "УкрСиббанк" до АТ "Дельта Банк" прав вимоги до боржників до АТ "Дельта Банк" переходить (відступається) право вимагати (замість АТ "УкрСиббанк") від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами.

ПАТ "Дельта Банк" надіслав ОСОБА_3 та ОСОБА_4 досудові вимоги від 16 жовтня 2012 року, в яких зазначено про невиконання позичальником ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором, наявну станом на 09 вересня 2012 року прострочену (поточну) заборгованість в сумі 32 086, 58 дол. США та попереджено, що у разі незадоволення претензії про погашення зазначеної заборгованості банк захищатиме свої права шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса або звернення до суду з вимогою про примусове стягнення боргу на загальну суму заборгованості за кредитним договором, яка станом на 04 жовтня 2012 року становила 227 251, 65 дол. США.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами

(з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

У статті 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема порукою.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу).

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Щодо строку позовної давності

Поняття "строк договору", "строк виконання зобов'язання" та "термін виконання зобов'язання" згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).

Закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору.

Поняття "строк виконання зобов'язання" і "термін виконання зобов'язання" охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті).

Оскільки договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. Отже, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема прострочення виконання) відповідачем обов'язку з внесеннячергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів.

Аналогічні висновки сформульовані Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі

№ 6-167цс14, від 03 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16,

від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) длязабезпечення прогнозованості правозастосовної практики не встановила підстав для відступлення від наведених висновків, а тому вони підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

У справі, що переглядається, суди встановили, що за договором кредиту

(з урахуванням додаткових угод) строк виконання основного зобов'язання сторони визначили до 29 серпня 2024 року.

Верховний Суд не погоджується із висновком апеляційного суду в частині того, що банк як кредитор змінив строк виконання основного зобов'язання в результаті направлення позичальнику та поручителю досудових вимог від 16 жовтня 2012 року, оскільки ці вимоги стосувалися сплати виключно простроченої заборгованості, а не усієї частини кредиту, що залишилася несплаченою.

Судом першої інстанції встановлено та це не спростовано під час апеляційного розгляду, що останній платіж за кредитним договором позичальником вчинено 15 жовтня 2009 року, тобто право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем строку внесення чергового платежу, а з урахуванням графіка сплати кредиту - з наступного дня після 25 жовтня 2009 року почала перебіг позовна давність щодо вимог про стягнення такого щомісячного платежу.

Разом з тим цей строк обраховується та спливає стосовно кожного щомісячного платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу, а не стосовно заборгованості за кредитом в цілому.

Щодо припинення поруки

Припинення поруки пов'язане, зокрема із закінченням строку її чинності.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

У частині четвертій статті 559 ЦК України передбачено три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію такого виду забезпечення виконання зобов'язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред'явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України логічним є висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18) не встановила підстав відступити від наведених висновків та зазначила, що у разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

У справі, що переглядається, поряд з установленням строку дії договору сторони визначили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів) у вигляді ануїтетних платежів в розмірі 1 910, 00 дол. США зі сплатою платежу 25-го числа кожного календарного місяця, що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_4 має відбуватись в межах шестимісячного строку з моменту настання строку погашення чергового платежу відповідної частини основного зобов'язання.

Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги

За правилами пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

За правилами пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Задовольняючи позов, апеляційний суд зазначив, що відповідно до наданої банком виписки за рахунком відповідачем здійснювалися платежі й після 15 жовтня 2009 року. Проте, поза увагою суду залишилось те, що представник банку в судових засіданнях визнавав ту обставину, що останній платіж за кредитним договором вчинено 15 жовтня 2009 року, а відповідно до частини першої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

За змістом частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року та частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Апеляційний суд обмежився формальним висновком про те, що відповідачем здійснювалися платежі після 15 жовтня 2009 року та не дослідив наявні у справі докази й не визначив певну дату останнього платежу за кредитним договором, що має істотне значення для правильного вирішення спору по суті, адже з цього моменту розпочинає перебіг позовна давність та строк пред'явлення вимоги до поручителя щодо кожного простроченого платежу.

Наданий банком розрахунок заборгованості за кредитним договором не містить деталізації періоду нарахувань починаючи із дати останнього платежу за кредитним договором до 19 грудня 2011 року. При цьому сукупна заборгованість за зазначений період автоматично включена у розрахунок банку.

Враховуючи те, що визначення моменту, починаючи від якого позичальник припинив виконувати умови кредитного договору, об'єктивно має значення для правильного вирішення спору по суті, касаційний суд у силу обмежень процесуального закону позбавлений можливості встановлювати такі обставини справи самостійно, Верховний Суд зробив висновок, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалюючи рішення про направлення справи на новий розгляд до апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що апеляційний суд зробив висновки з приводу вирішення позовних вимог без дослідження доказів та без встановлення фактичних обставин справи, що мало передувати таким висновкам.

Під час нового розгляду суд зобов'язаний визначити час, коли відбувся останній платіж з виплати заборгованості за кредитним договором від 30 серпня 2007 року № 11207321000, дослідити розрахунок заборгованості за кредитним договором у межах строку позовної давності (загальної та спеціальної щодо кожного виду нарахувань), а також у межах строку дії поруки з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням.

Враховуючи наведене, Верховний Суд визнає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню, оскільки для постановлення нового рішення у справі суд має встановити обставини на підставі доказів, що не були досліджені судами.

За правилами частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.