розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 01 серпня 2016 року в складі судді Мички І. М. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 11 січня 2017 року в складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Григоренка М. П., Ковальчук Н. М.,

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) (далі - ЦПК України (1618-15) ) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні нежитловим приміщенням.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 02 липня 2012 року помер чоловік позивача ОСОБА_3, після смерті якого відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 квітня 2013 року, виданого приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу Рівненської області за реєстровим номером 221, ОСОБА_1 є власником 47/100 частин ресторану на АДРЕСА_1 загальною площею 634 кв. м. Перепланування спірного приміщення за життя спадкодавця унеможливили доступ ОСОБА_1 до приміщень № 15, 16, що є спільною частковою власністю із ОСОБА_2, а також був ліквідований дверний отвір між приміщеннями № 37 та 15. Неодноразові звернення до ОСОБА_2 про добровільне усунення перешкод у користуванні спільною частковою власністю вказаного приміщення залишились поза увагою.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила усунути перешкоди у користуванні шляхом відновлення розміру приміщення № 37 та дверного отвору між приміщеннями № 37 та 15.

У липні 2013 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Зустрічний позов мотивований тим, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 04 квітня 2013 року, видане приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу Рівненської області за реєстровим номером 221, є частково недійсним з підстав помилкового включення до складу спадкового майна 18,58 кв. м у приміщеннях № 15 та 16 на АДРЕСА_1, які спадкоємцю не належали, оскільки не були зареєстровані за ним у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

На підставі викладеного ОСОБА_2 просила визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу Рівненської області за реєстровим номером 221, в частині включення до складу спадкового майна 18,58 кв. м у приміщеннях № 15 та 16 на АДРЕСА_1.

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 01 серпня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано усунути перешкоди у відновленні розміру приміщення № 37 та дверного отвору між приміщеннями № 37 та 15 згідно з висновком комісійної судової будівельно-технічної експертизи абзацу 3 висновків експертизи по 4 питанню за № 7316-7317 від 13 листопада 2015 року. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 3 181,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 є власником спірних нежитлових приміщень, тому має право користуватися ними на власний розсуд. ОСОБА_2, здійснивши перепланування приміщень, допустила ряд порушень, у результаті яких зник дверний отвір у приміщеннях. Оскільки неправомірне перепланування створило перешкоди у користуванні приміщенням № 37, ОСОБА_2 зобов'язана повернути спірне приміщення в попередній стан. Разом з тим позивач за зустрічним позовом не довела заявлених вимог, які також спростовуються судовими рішеннями в іншій справі, що набрали законної сили та мають преюдиційне значення для вирішення цієї справи.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 11 січня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що до складу спадкового майна правомірно включено 47/100 частини спірного приміщення ресторану, яке належало ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 02 квітня 2003 року.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок експерта, який покладено в основу оскаржуваних судових рішень, є необґрунтованим, а суди безпідставно відмовили у задоволенні клопотання про призначення повторної судової будівельно-технічної експертизи. Експерт всупереч умовам договору купівлі-продажу від 02 квітня 2003 року у висновку не зазначив та, відповідно, не врахував, що у власність ОСОБА_2 перейшли приміщення № 15, 16. Ці приміщення експерт самовільно, без будь-якого обґрунтування, виключив з переліку приміщень, що перейшли у власність ОСОБА_2 Вказане порушення призвело до надання неправильного експертного висновку. Під час укладення договору купівлі-продажу від 02 квітня 2003 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було досягнуто домовленості поділити кімнату № 37 площею 7,7 кв. м, в рівних долях для вирівнювання лінії розподілу приміщень між двома співвласниками. Проте це належним чином не відображено в технічному паспорті. За життя ОСОБА_3 позов не подавав, до суду звернулася його спадкоємець після закінчення строку позовної давності. ОСОБА_2, отримавши відповідний дозвіл, провела капітальній ремонт, реконструкцію та переобладнання приміщень, які прийняті в експлуатацію розпорядженням голови Здолбунівської районної державної адміністрації Рівненської області від 19 жовтня 2010 року, яке є чинним. Внаслідок проведених робіт приміщення № 15, 16 в натурі не збереглися.

У березні 2017 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, зазначивши, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні клопотання про проведення повторної експертизи. ОСОБА_1 стала власником спірних приміщень після смерті чоловіка ІНФОРМАЦІЯ_1, тому до суду з цим позовом звернулася в межах строку позовної давності.

11 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником 47/100 частин ресторану на АДРЕСА_1 загальною площею 634 кв. м, а саме: приміщень ресторану, зазначених на плані під № 1, 2, 3, 30 - 40, 43, нежитловою площею 279,4 кв. м та 18,58 кв. м у приміщеннях № 15 і 16, всього 297,98 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом № 221, виданим 04 квітня 2013 року приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу Рівненської області.

Право власності зареєстроване в реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна від 30 липня 2013 року.

Суди також встановили, що 02 квітня 2003 року між ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 (далі - продавці) та ОСОБА_3 і ОСОБА_2 (далі - покупці) укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого продавці продали, а покупці купили приміщення ресторану на АДРЕСА_1 загальною нежитловою площею 634 кв. м; відповідно, ОСОБА_3 - 47/100 частин, а ОСОБА_2 - 53/100 частини.

Вказаний договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу Рівненської області Собіною О.А. та зареєстровано в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 19 листопада 2003 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу у власність ОСОБА_3 перейшли приміщення ресторану, зазначені в технічному плані під № 1, 2, 3, 30-40, 43, нежитловою площею 279,4 кв. м, а у власність ОСОБА_2 - приміщення ресторану, зазначені в технічному плані під № 4-29, 41, 42, нежитловою площею 322,4 кв. м.

У спільне користування покупців перейшли приміщення ресторану, зазначені в технічному плані під № 15 та 16.

Суди встановили, що зміни та доповнення до вказаного договору не вносилися.

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 01 лютого 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області 04 лютого 2013 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про зміну договору купівлі-продажу відмовлено.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 28 березня 2011 року, яке набрало законної сили, визнано за приватним підприємцем ОСОБА_3 право спільної часткової власності на 18,58 кв. м приміщень, що на момент укладання договору купівлі-продажу від 02 квітня 2003 року були позначені в технічному плані № 15 та 16 і знаходилися в спільному користуванні співвласників. За приватним підприємцем ОСОБА_2 визнано спільну часткову власність на 13,62 кв. м вказаних спільних приміщень.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Враховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку, що підстав для визнання свідоцтва про право на спадщину за законом частково недійсним немає, оскільки до складу спадкового майна правомірно включено 47/100 частин спірного приміщення ресторану, яке належало ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 02 квітня 2003 року, та на підставі рішення суду, оскільки відсутні правові підстави стверджувати, що власником спірних приміщень є ОСОБА_9

Отже, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні зустрічного позову.

Разом з тим не можна погодитися з висновками судів в частині вирішення первісних позовних вимог з огляду на таке.

Відповідно до висновку комісійної судової будівельно-технічної експертизи Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 30 листопада 2015 року в приміщенні ресторану на АДРЕСА_1 проведені перепланування, у результаті яких приміщення № 37 відсутнє.

Проте суди на вказаний висновок експерта уваги не звернули та не врахували той факт, що приміщення № 37, яке бажає повернути собі позивач за первісним позовом, не існує в результаті перепланування ресторану за вказаною адресою.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 28 березня 2011 року у справі 12/93, яке набрало законної сили та має преюдиційне значення для вирішення цього спору, встановлено, що розпорядженням голови Здолбунівської районної державної адміністрації Рівненської області від 19 жовтня 2004 року № 551 затверджено акт державної технічної комісії від 27 травня 2004 року про прийняття в експлуатацію закінченого капітального ремонту приміщень ресторану із влаштуванням продовольчо-промислового магазину на АДРЕСА_1 підприємцем ОСОБА_2 з такими показниками: загальна площа продовольчо-промислового магазину - 62,5 кв. м, загальна площа приміщень громадського харчування - 352,4 кв. м.

Розпорядження голови Здолбунівської районної державної адміністрації Рівненської області від 19 жовтня 2004 року № 551 є чинним. Доказів оскарження або скасування цього рішення ОСОБА_1 не надала.

Вказаним судовим рішенням також встановлено, що у спільне користування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перейшли приміщення ресторану, зазначені в технічному плані під № 15, 16, а саме: 13,62 кв. м та 18,58 кв. м відповідно.

Однак в натурі вказані приміщення № 15, 16 відповідно до розміру часток не виділялись.

Встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Здолбунівської міської ради Рівненської області від 28 жовтня 2004 року № 253/4 за ОСОБА_2 визнано право приватної власності на приміщення ресторану площею 289,9 кв. м і промислово-продуктового магазину площею 62,5 кв. м на АДРЕСА_1.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 28 березня 2011 року також визнано незаконним та скасовано рішення Виконавчого комітету Здолбунівської міської ради Рівненської області від 28 жовтня 2004 року № 253/4, оскільки воно прийнято на підставі довідки Комунального підприємства "Здолбунівське міське бюро технічної інвентаризації", яка містить неточності, а також усупереч волі ОСОБА_3 належну йому частину приміщення № 37 передано ОСОБА_2

Встановлено, що внаслідок проведених робіт з реконструкції ресторану на АДРЕСА_1 приміщення № 37, 15 та 16 в натурі також не збереглися.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Однак суд першої інстанції всупереч частині четвертій статті 10 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи місцевим судом, не роз'яснив наслідки невчинення процесуальних дій, зокрема вибору правильного способу захисту порушеного права, не звернув уваги, що у спосіб, визначений позивачем у позовній заяві, зокрема, відновити розмір приміщення № 37 та дверний отвір між приміщеннями № 37 і 15, неможливо, оскільки приміщення № 15, 16 є у спільному користуванні обох співвласників та в натурі частки не виділені, а приміщення № 37 не існує після реконструкції частини приміщення ОСОБА_2

Отже, права позивача не підлягають захисту у спосіб, який вона обрала.

Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у статтях 215 - 217 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги та зазначаючи про необхідність усунення перешкод згідно з висновком експерта, суди не виконали обов'язку щодо зазначення у резолютивній частині рішення конкретних дій, які відповідач повинен вчинити, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права.

Також суди залишили поза увагою, що в експертному висновку, зокрема у відповіді на четверте питання, не зазначено порядок дій, які повинен вчинити відповідач з метою усунення позивачу перешкод у користуванні власністю.

Враховуючи встановлені обставини справи та норми права, немає підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні нежитловим приміщенням в обраний нею спосіб.

Разом з тим суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, оскільки вони не ґрунтуються на нормах законодавства.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 3 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин відповідно до статті 10 ЦПК України, а також правильно витлумачив ці норми.

Відповідно до статей 12 і 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення в частині вирішення зустрічних позовних вимог ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому ці судові рішення в указаній частині необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу в цій частині - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів у відповідній частині не спростовують.

Статтею 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права в частині вирішення первісних позовних вимог, це порушення призвело до ухвалення незаконних судових рішень, тому судові рішення в цій частині необхідно скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини тринадцятої статті 141ПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи вимоги вказаної норми права та те, що суд касаційної інстанції ухвалює нове рішення в частині первісних позовних вимог та змінює розподіл судових витрат, судовий збір за подання первісного позову покладається на ОСОБА_1 Крім того, на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню з ОСОБА_1 126,17 грн судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції та 137,64 грн за перегляд справи в суді касаційної інстанції.