розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2015 року у складі судді Кляшторного В. С. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2017 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Маловічко С. В., Дашковської А. В.,

У липні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 16 листопада 2007 року № 266-07 квф, яка станом на 24 квітня 2015 року склала 1 779 240, 18 грн.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 16 листопада 2007 року Закрите акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ЗАТ "Промінвестбанк") та ОСОБА_3 уклали договір про іпотечний кредит № 266-07 квф, до якого у подальшому внесено змін та доповнення. Відповідно до умов кредитного договору банк надав боржнику кредит у сумі 80 000, 00 дол. США з процентною ставкою у розмірі 12, 5 % річних, відповідач зобов'язався повернути наданий кредит й сплатити проценти за користування ним з кінцевим терміном повернення не пізніше 18 листопада 2017 року. Зобов'язання за кредитним договором ОСОБА_3 не виконав, у зв'язку з чим станом на 24 квітня 2015 року у нього перед банком була заборгованість у розмірі 1 779 240, 18 грн, що складається з 1 007 895, 55 грн - заборгованості за кредитом, 556 708, 32 грн - заборгованості за відсотками, 214 636, 31 грн - за пенею.

17 грудня 2012 року між ТОВ "Кредитні ініціативи" та Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк"

(далі - ПАТ "Промінвестбанк"), яке є правонаступником ЗАТ "Промінвестбанк", укладено договір відступлення прав вимоги, відповідно до якого ПАТ "Промінвестбанк" відступило ТОВ "Кредитні ініціативи" права вимоги за кредитними договорами, укладеними між ПАТ "Промінвестбанк" та фізичними особами. Згідно із названим договором відбулося відступлення права вимоги й за кредитним договором від 16 листопада 2007 року

№ 266-07 квф, укладеним між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_3

Як на правові підстави позову ТОВ "Кредитні ініціативи" навело посилання на статті 509, 514, 525, 526, 530, 549, 554, 623, 624, 625, 1049, 1050, 1054, 1077, 1078, 1080 Цивільного кодексу України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2015 року позов задоволено. Судом стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" у рахунок погашення заборгованості за договором іпотечного кредиту від 16 листопада 2007 року № 266-07 квф суму 1 779 240, 18 грн, що складається з 1 007 895, 55 грн заборгованості за кредитом, 556 708, 32 грн - заборгованості за відсотками, 214 636, 31 грн пені, здійснено розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав повністю, надавши відповідачу кредит відповідно до його умов, відповідач не сплачував заборгованість за кредитним договором, унаслідок чого у ОСОБА_3 утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь позивача у повному обсязі.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2015 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що суд першої інстанції, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог статті 212 ЦПК України, правильно виходив із того, що в матеріалах справи містяться належні та допустимі докази про відступлення на користь позивача прав за кредитним договором, який укладено із ОСОБА_3; представником ТОВ "Кредитні ініціативи" надано суду належно засвідчений розрахунок розміру боргу відповідача, який ним не спростовано. Судом зазначено, що звіт експерта від 29 листопада 2016 року № 2607/2608-16 Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз не містить висновків про відсутність у ОСОБА_3 заборгованості за зазначеним кредитним договором, а тому не може бути врахований як підтвердження заперечень відповідача щодо відсутності підстав для задоволення позову. Також суд апеляційної інстанції навів посилання на те, що наявність виконавчого напису, виконання якого не здійснено вчасно, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання, не позбавляє кредитора права на отримання процентів за користування кредитом й пені за несвоєчасну сплату кредиту. Враховуючи, що на час ухвалення оскаржуваного судового рішення грошове зобов'язання за кредитним договором від 16 листопада 2007 року не виконано, підстави для відмови у позові судом не встановлено.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2017 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушенням норм процесуального права. ОСОБА_3 посилався на те, що з урахуванням висновків проведеної судової експертизи позивач не довів пред'явлений до стягнення розмір заборгованості, суди встановили його на підставі неналежних доказів. На обґрунтування зазначеного заявник, зокрема, посилається на те, що судом не вирахувано із загального розміру заборгованості 656 397, 04 грн, які були перераховані позивачу під час виконання виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки. Окрім цього, заявник посилається на те, що судом неправомірно стягнуто пеню, розмір якої обрахований позивачем у доларах США. Заявник переконаний, що судом безпідставно не застосовано положення частини третьої статті 551 ЦК України, незважаючи на те, що він просив зменшити розмір пені до 1 000, 00 грн.

На переконання заявника, судом належним чином не враховано, що банком змінено строк виконання основного зобов'язання, оскільки у іншому судовому провадженні банком 24 квітня 2012 року пред'явлено позов до ОСОБА_3 про дострокове стягнення суми усієї заборгованості, отже позивачем пропущено позовну давність для звернення із цим позовом.

У наданому відзиві ТОВ "Кредитні ініціативи" просило касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Позивач зазначає про необґрунтованість наведених доводів, оскільки розрахунок заборгованості експертом не досліджувався, ним не спростовано факт наявності заборгованості. Крім цього, звернення стягнення на майно за виконавчим написом нотаріуса відбулося вже після ухвалення рішення судом першої інстанції. Наявність невиконаного судового рішення не припиняє цивільні відносин сторін і, у разі відсутності іншої домовленості сторін, проценти виплачуються щомісячно до дня повернення позики у повному обсязі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2017 року відкрито касаційне провадження та ухвалою від 27 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно із статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У підпункті 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 03 квітня 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Щодо фактичних обставин справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 16 листопада 2007 року ЗАТ "Промінвестбанк", правонаступником якого є ПАТ "Промінвестбанк", та ОСОБА_3 уклали договір про іпотечний кредит № 266-07 квф, відповідно до умов якого позичальник отримав у кредит грошові кошти у розмірі 80 000, 00 дол. США з процентною ставкою у розмірі 12, 5 % річних, з кінцевим терміном повернення не пізніше 18 листопада 2017 року.

Згідно з пунктом 4.1 договору про іпотечний кредит від 16 листопада 2007 року № 266-07 квф забезпеченням виконання зобов'язання зі сплати заборгованості за кредитом, процентів за користування кредитом, пені за несвоєчасну сплату процентів і несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та відшкодування збитків у зв'язку з порушенням умов договору й інших витрат банку, пов'язаних з одержанням виконання, є іпотека нежилого приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до пункту 6.2 кредитного договору за несвоєчасну сплату сум кредиту та/або процентів за користування кредитом та/чи процентів за неправомірне користування кредитом позичальник сплачує банку пеню, яка обчислюється від суми простроченого платежу, у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діє у період прострочення, та нараховується щоденно.

17 грудня 2012 року між ТОВ "Кредитні ініціативи" та ПАТ "Промінвестбанк" укладено договір відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ "Промінвестбанк" відступило ТОВ "Кредитні ініціативи" права вимоги за кредитними договорами, укладеними між ПАТ "Промінвестбанк" та фізичними особами. Згідно із зазначеним договором відбулося відступлення права вимоги й за кредитним договором від 16 листопада 2007 року № 266-07 квф, укладеним між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_3

Усупереч умовам кредитного договору відповідач свої зобов'язання належним чином не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість.

Станом на 24 квітня 2015 року загальна заборгованість ОСОБА_3 перед ТОВ "Кредитні ініціативи" становила 1 779 240, 18 грн, що складається із заборгованості за кредитом у розмірі 1 007 895, 55 грн; відсотків у розмірі 556 708, 32 грн; пені у розмірі 214 636, 31 грн.

Згідно із виконавчим написом, вчиненим 18 січня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ЧуловськимВ.А., запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки - автомайстерню

літ. А-3, загальною площею 674,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 16 листопада 2007 року № 266-07 квф, у розмірі 861 814, 74 грн, що розрахована за період з 17 грудня 2012 року до 31 жовтня 2014 року.

Постановою державного виконавця від 28 вересня 2016 року про повернення виконавчого документа ТОВ "Кредитні ініціативи" предмет іпотеки реалізований на прилюдних торгах та грошові кошти від реалізації майна у розмірі 656 397, 04 грн перераховані на користь стягувача у рахунок погашення заборгованості.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо наявності виконаного виконавчого документа та неврахування судом першої інстанції розміру стягнутої заборгованості, суд апеляційної інстанції зазначив, що виконавчий напис вчинено 18 січня 2015 року, сума заборгованості в якому розрахована за період з 17 грудня 2012 року до 31 жовтня 2014 року та становить 861 814, 74 грн. Позов у зазначеній справі подано до суду 24 квітня 2015 року про стягнення заборгованості, яка виникла станом на 24 квітня 2015 року, що складає 1 779 240, 18 грн, тобто у позовній заяві сума заборгованості розрахована за більший період та на значно більшу суму. Виконавчий напис виконано 28 вересня 2016 року, тобто після ухвалення оскаржуваного судового рішення, згідно з яким погашена сума заборгованості в розмірі 656 397, 04 грн, про що свідчить постанова державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачеві.

Щодо застосування норм матеріального права до спірних правовідносин

Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд виходить із їх системного аналізу.

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України (435-15) . За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За правилами статей 256- 258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом, перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків.

Таким чином, перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002 (v015p710-02) визначено, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Таким чином, позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини другої статті 1050 ЦК України на дострокове повернення йому частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред'явлення досудової вимоги, так і судової.

Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює визначення моменту початку перебігу строку позовної давності.

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України в постанові від 09 листопада 2016 року у справі № 6-2251цс16.

Разом з тим, згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Як встановлено апеляційним судом, у пункті 6.7 кредитного договору від 16 листопада 2007 року сторони погодили, що позовна давність за

будь-якими вимогами банку, що випливають з цього договору, встановлюється тривалістю у 10 років.

З огляду на зазначене, доводи заявника щодо пропуску позивачем позовної давності для звернення до суду із цим позовом є безпідставними та необґрунтованими. Окрім цього, заявник зазначив, що початок перебігу строку почався із березня 2012 року, коли банком пред'явлено позов до ОСОБА_3 про дострокове стягнення суми усієї заборгованості, проте судами обставини звернення банку до відповідача у 2012 році достеменно не встановлено.

Доводи касаційної скарги про те, що судами неправильно визначено розмір пені та валюту її нарахування також є безпідставними, оскільки кредит надано в іноземній валюті, що не суперечило чинному законодавству, а оскільки згідно з пунктом 6.2 кредитного договору пеня обчислюється від суми простроченого платежу, то одночасно зі стягненням заборгованості в іноземній валюті, суд був вправі визначити розмір пені в іноземній валюті, з перерахуванням її в національну валюту за курсом, встановленим НБУ на час розрахунку.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що виконавчий напис про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором виконано 28 вересня 2016 року, тобто вже після ухвалення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, згідно з яким погашена сума заборгованості в розмірі 656 397, 04 грн, про що свідчить постанова державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачеві.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про часткове задоволення вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції навів посилання на те, що розмір заборгованості, заявлений до стягнення у цьому позові, обрахований за більш тривалий період, а тому відсутні підстави для вирахування суми вартості предмета іпотеки із загального розміру заборгованості.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду щодо того, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України.

Наявність виконавчого напису нотаріуса, вчиненого за невиконання кредитного договору, за відсутності реального виконання боржником свого зобов'язання, не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання процентів за користування кредитом і пені, передбачених договором за несвоєчасну сплату кредиту.

Разом з тим, у разі звернення кредитодавця до суду після вчинення виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки з вимогою про стягнення кредитної заборгованості суд має з'ясувати питання про виконання виконавчого напису і з урахуванням цього вирішити спір на підставі чинного законодавства та умов кредитного договору.

Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 372/1720/14-ц, від 04 квітня 2018 року у справі №755/30334/14-ц, підстав відступити від цього висновку не встановлено.

Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для стягнення суми заборгованості у повному обсязі без урахування сум, що надійшли від реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах.

Враховуючи положення частини третьої статті 400 ЦПК України, згідно із якою суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про таке.

Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 ("Позика") глави 71 ("Позика. Кредит. Банківський вклад"), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) викладено правовий висновок, згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування позивач втратив право нараховувати проценти за кредитом, то вимоги позивача про стягнення таких процентів є необґрунтованими.

В обґрунтування заперечень проти позову та як підставу доводів касаційної скарги відповідач посилався на зміну банком строку виконання зобов'язання, що позбавило у подальшому його права на нарахування відсотків за договором.

Зазначені доводи залишились поза увагою суду першої інстанції, апеляційний суд цієї помилки не усунув, належним чином не визначив характер спірних правовідносин, норми права, якими вони регулюються, не перевірив і не встановив строк дії кредитного договору з урахуванням застосованого права банку на дострокове повернення кредиту, достовірно не з'ясував розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірив періоду, за який нараховано проценти за користування кредитними коштами, чи відповідає нарахована сума строку кредитування та чи підлягає ця сума стягненню з відповідача у повному обсязі з урахуванням реалізації предмета застави.

Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що суд апеляційної інстанції не дослідив докази щодо пред'явлення банком вимоги про дострокове виконання зобов'язання шляхом звернення до суду з відповідним позовом, а також у порушення положень статті 303- 304 ЦПК України 2004 року не здійснив повний та належний розгляд справи, що позбавляє можливість залишення ухваленого ним рішення без змін.

У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

За таких обставин постановлене апеляційним судом рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, у зв'язку із чим відповідно до статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи до апеляційного суду на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи суду необхідно об'єктивно дослідити наведені в цій постанові обставини справи у сукупності з іншими доказами у справі, зокрема, встановити обставини реалізації банком права на дострокове повернення суми кредиту та дату звернення банку до позичальника із вимогою про дострокове повернення кредиту, надати належну оцінку факту виконання виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки, установити розподіл сум, що надійшли від його реалізації, надати оцінку як доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.