позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк",

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 15 листопада 2016 року у складі судді Ковальова І. М. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 07 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Шеремет А. М., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що 28 квітня 2011 року між сторонами у справі було укладено договір кредитної лінії, відповідно до умов якого кредитор надав ОСОБА_1 у тимчасове користування на умовах повернення, строковості, платності, забезпеченості та цільового характеру використання грошові кошти в межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 260 000 грн, зі сплатою плати за користування грошовими коштами в розмірі 24,99 % річних, з кінцевим терміном повернення до 27 квітня 2014 року включно.

З метою забезпечення виконання грошового зобов'язання за вказаним кредитним договором 28 квітня 2011 року ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір, за умовами якого відповідач передав банку в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 115 кв. м, житловою площею 61,3 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідач умови кредитного договору не виконував, що призвело до утворення заборгованості в розмірі 420 444,32 грн, яка у добровільному порядку погашена не була.

На підставі викладеного ПАТ "Дельта Банк" просило в рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором від 28 квітня 2011 року в розмірі 420 444,32 грн звернути стягнення за іпотечним договором від 28 квітня 2011 року шляхом визнання за ПАТ "Дельта Банк" права власності на предмет іпотеки, що належить на праві власності ОСОБА_1, а саме: квартиру АДРЕСА_1; визнати право власності за ПАТ "Дельта Банк" на цей предмет іпотеки.

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом до ПАТ "Дельта Банк" про визнання договору іпотеки недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що при укладенні договору іпотеки від 28 квітня 2011 року не було додержано вимог закону про нотаріальне посвідчення договору в частині місця вчинення нотаріальної дії. Оскільки приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Омельяненко І. В. було здійснено нотаріальну діяльністю за межами свого нотаріального округу, чим було порушено вимоги частини третьої статті 13-1 Закону України "Про нотаріат", такий договір є нікчемним.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив визнати недійсним іпотечний договір від 28 квітня 2011 року укладений між ОСОБА_1 та ПАТ "Дельта Банк", посвідчений приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Омеляненко І. В., зареєстрований в реєстрі за № 668.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 15 листопада 2016 року в задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при вирішенні такої категорії справ суди повинні установити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Разом з тим, ОСОБА_1 не надав такої згоди.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 07 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що відповідач не надав згоди на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Законом не передбачено визнання права власності на заставлене майно за рішенням суду.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "Дельта Банк", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки і ухвалити нове рішення в цій частині, яким задовольнити первісні позовні вимоги ПАТ "Дельта Банк".

Касаційна скарга мотивована тим, що умови договору відповідач належним чином не виконував, кредит не погасив, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що є правовою підставою для реєстрації права власності за іпотекодержателем. Крім того, установивши, що сума заборгованості за кредитом є неспівмірною із заставною вартістю предмета іпотеки, місцевий суд не врахував, що законодавством не передбачено такої підстави для відмови у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет застави, як співмірність заборгованості за основним зобов'язанням із вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, в якому проти її доводів заперечив та зазначив, що оскаржувані судові рішення ухвалені відповідно до вимог закону.

14 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 15 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 07 лютого 2017 року в частині позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Суди встановили, що 28 квітня 2011 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1 було укладено договір кредитної лінії, відповідно до умов якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах повернення, строковості, платності, забезпеченості та цільового характеру використання грошових коштів в межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 260 000 грн, зі сплатою за користування грошовими коштами в розмірі 24,99 % річних, з кінцевим терміном повернення до 27 квітня 2014 року включно.

В забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором 28 квітня 2011 року між сторонами у справі було укладено іпотечний договір, за умовами якого відповідач передав банку в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 115 кв. м, житловою площею 61,3 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до розрахунку заборгованості, наданої банком, вбачається, що відповідач неналежно виконує взяті на себе зобов'язання в результаті чого станом на 31 липня 2015 року виникла заборгованість, яка становить 420 444,32 грн та складається з: заборгованості за строковим кредитом в розмірі 126 807,24 грн; заборгованості за простроченим кредитом в розмірі 44 758,38 грн; пені за несвоєчасне повернення кредиту в розмірі 133 996,89 грн; прострочених відсотків за кредитом в розмірі 15 561,42 грн; нарахованих відсотків за кредитом в розмірі 3 641,37 грн; пені за несвоєчасне повернення відсотків в розмірі 95 051,49 грн; трьох процентів річних від суми простроченого боргу в розмірі 367,11 грн; суми трьох процентів річних від суми прострочених відсотків в розмірі 260,42 грн.

Пунктом 7.2 іпотечного договору від 28 квітня 2011 року передбачено декілька способів звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема за рішенням суду; виконавчого напису нотаріуса; переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання встановленого статтею 37 Закону України "Про іпотеку" та умовами цього договору: продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" та умовами цього договору.

Згідно з пунктом 7.3 іпотечного договору іпотекодержатель має право на свій розсуд обрати порядок стягнення на предмет іпотеки в межах пункту 7.2 цього договору.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Крім того, таке право набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Законом чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити, як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки, як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.

Отже, чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку.

Тобто, для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Підстав для відступу від зазначеного правого висновку не убачала і ВеликаПалата Верховного Суду, зазначивши у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

Отже, суди попередніх інстанцій в частин вирішення позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" дійшли обґрунтованого висновку про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду, оскільки з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Всі доводи касаційної скарги ПАТ "Дельта Банк", які ґрунтуються на тому, що банк має право в разі порушення умов кредитного договору вимагати в судовому порядку визнання за ним права власності на майно, передане в іпотеку, не заслуговують на увагу і спростовуються встановленими судами вищенаведеними фактичними обставинами справи та положеннями законодавства.

Доводи касаційної скарги ПАТ "Дельта Банк" щодо неврахування місцевим судом відсутності у законодавстві такої підстави для відмови у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки як неспівмірність заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю переданого в іпотеку майна, є необґрунтованим, оскільки суд першої інстанції виключно з цих підстав у задоволенні позову не відмовляв. Крім того, посилання на відсутність співмірності на має правового значення та не впливає на результат розгляду спору.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому судові рішення в оскаржуваній частині відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 15 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 07 лютого 2017 року в частині позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності залишити без змін.