розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду м. Києва у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Кравець В. А., Лапчевської О. Ф., від 11 квітня 2018 року,

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що 18 квітня 1980 року він зареєстрував шлюб з ОСОБА_2, від якого мають дітей: ОСОБА_4, 1982 року народження, ОСОБА_6, 1985 року народження, ОСОБА_3, 1988 рокународження.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 5 червня 2013 року шлюб між ними розірвано.

Зазначав, що за час шлюбу він на підставі договору купівлі-продажу від 08 лютого 2005 року купив для сім'ї двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 37,80 кв. м, з яких житлова площа складає 23,00 кв. м, яка зареєстрована за відповідачем. Добровільно ОСОБА_2 не бажає поділити майно, придбане за час шлюбу.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1, уточнивши позовні вимоги, просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2.

У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання квартири особистою приватною власністю.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що з 1995 року шлюбні відносини між нею та ОСОБА_2 фактично припинилися, оскільки він в кінці грудня 1994 року пішов з родини та почав окреме життя, спільне господарство та спільний бюджет не велися, тобто шлюб існував формально.

Вказувала на те, що ОСОБА_1 не приймав участі коштами або працею у придбанні спірної квартири АДРЕСА_1, всі кошти на придбання квартири були зароблені нею, а також кошти бралися на придбання квартири в кредит у банківських установах. Крім того, у придбанні зазначеної квартири допомагали діти, які надавали кошти, що були отримані в якості гонорарів за участь у концертах.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 просила суд визнати квартиру АДРЕСА_2 її особистою приватною власністю.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва у складі судді Гончарука В. П. від 31 жовтня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 за ОСОБА_1

Визнано право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 за ОСОБА_2

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира вважається об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, оскільки була придбана за час перебування сторін у шлюбі, а частка кожного з подружжя в зазначеному майні є рівною.

При цьому ОСОБА_2 не надано належних й допустимих доказів на підтвердження того, що спірна квартира належить їй на праві особистої приватної власності. Зазначене також підтверджується преюдиційним рішенням суду від 14 березня 2016 року.

Постановою Апеляційного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року скасовано, позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано право власності на 7/50 часток квартири АДРЕСА_2 за ОСОБА_1

Визнано право власності на 43/50 частки квартири АДРЕСА_2 за ОСОБА_2

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ОСОБА_1 і зустрічний позов ОСОБА_2, виходив із того, що на придбання квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_2 надавала особисті грошові кошти у розмірі 111 760,00 грн, які вона отримала після продажу квартири АДРЕСА_3, що належала на праві власності їй та третім особам, тобто 72 % від загальної суми сплаченої за її купівлю.

Кошти за придбання квартири у розмірі 42 696,57 грн (154 456,57 - 111 760,00) є спільними коштами ОСОБА_2 і ОСОБА_1, та належали їм по 21 348,28 грн кожному, що у процентному співвідношенні до загальної суми сплаченої за купівлю квартири становить по 14 %, тобто ОСОБА_2 належало 86 % (72 % + 14 %) коштів від загальної суми сплаченої за купівлю квартири, а ОСОБА_1 - 14 %.

У травні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що Апеляційним судом м. Києва проігноровано встановлені судом факти у рішенні Дніпровського районного суду м. Києва від 14 березня 2016 року, залишеному без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києвавід 18 серпня 2016 року, у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про визнання права власності на частки квартири, які мають істотне значення та відповідним чином не підлягають повторному доказуванню, оскільки вказаним рішенням суду відмовлено в позові до нього і підтверджено, що квартира набута за час шлюбу.

У договорі купівлі-продажу квартири зазначено, що ОСОБА_2 придбала дану квартиру за нотаріально посвідченою згодою чоловіка ОСОБА_1, що встановлено судом. Цей факт свідчить про існування шлюбно-сімейних відносин між сторонами, а також підтверджується, що це житло було придбане в інтересах сім'ї. Таким чином, на момент придбання спірної квартири сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, вели спільне господарство та підтримували шлюбні відносини, вклали у купівлю спільні кошти. Факт реєстрації спірної квартири за ОСОБА_2 не є доказом належності цієї квартири останній.

Спірну квартиру придбано подружжям за час шлюбу для задоволення потреб сім'ї і за спільні грошові кошти.

У червні 2018 року ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подали до Верховного Судувідзиви на касаційну скаргу, в якому зазначили, що рішення апеляційного суду є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.

21 червня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У частині першій статті 61СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно з статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України).

У пунктах 22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) судам роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час його придбання.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69- 72 СК України та статтею 372 ЦК України.

До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб (частина четверта статті 65 СК України).

Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 квітня 1980 року.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 червня 2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (а.с. 129, т. 1).

Спірна квартира АДРЕСА_2 придбана за час перебування сторін у справі у шлюбі на ім'я ОСОБА_2, згідно з договором купівлі-продажу квартири від 08 лютого 2005 року (а.с. 6, т. 1). У договорі купівлі-продажу спірної квартири зазначено, що покупець ОСОБА_2 придбала квартиру за нотаріально посвідченою згодою чоловіка ОСОБА_1 Вартість спірної квартири становить 154 456,57 грн.

Також рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 14 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про визнання права власності на частки квартири встановлено, що спірна квартира придбана за час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Частиною третьоюстатті 372 ЦК України (435-15) встановлено, що у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Крім того, за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 і зустрічний позов ОСОБА_2, апеляційний суд не врахував, щонабута сторонами за часшлюбу квартира АДРЕСА_2 є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

При цьому апеляційний суд однією фразою обмежився тим, що судом апеляційної інстанції встановлено, що на придбання спірної квартири ОСОБА_2 надала особистих 111 760,00 грн, не вказавши, якими доказами це підтверджено, якими доказами доведено, що саме ці кошти витрачено на придбання квартири, ураховуючи, що в преюдиційному рішенні суду від 14 березня 2016 року треті особи, як і ОСОБА_2, зазначили інші доводи.

Також, переоцінюючи докази, встановлені районним судом, апеляційний суд не зазначив, які порушення норм процесуального права допустив районний суд при встановленні, дослідженні та відповідній правовій оцінці наданих сторонами доказів.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про поділ спірної квартири між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, визнавши за кожним із сторін право власності на 1/2 частку вказаного майна, змінивши режим спільної сумісної власності подружжя на цей об'єкт на режим спільної часткової власності, встановивши всі обставини справи, надав їм належну правову оцінку та ухвалив законне рішення

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Разом з тим, ураховуючи задоволення касаційної скарги, скасування рішення апеляційного суду і залишення в силі рішення суду першої інстанції, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 5 375,00 грн.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду м. Києва від 11 квітня 2018 рокускасувати, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 5 375,00 грн (п'ять тисяч триста сімдесят п'ять грн 00 коп.).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.