розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року у складі суді Демидової С. О. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2017 року в складі колегії суддів: Деркач Н. М., Петешенкової М. Ю., Макарова М. О.,

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕТАЛ" (далі - ТОВ "МЕТАЛ") про визнання недійсним договору про повну індивідуальну відповідальність.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що з 01 жовтня 2012 року він перебував у трудових відносинах із ТОВ "Метал" та обіймав посаду комерційного директора за сумісництвом. Наказом від 10 вересня 2015 року № 10/09-8 "Про тимчасове відсторонення від виконання посадових обов'язків" його відсторонили від виконання обов'язків комерційного директора. 10 листопада 2015 року на його адресу надійшов лист представника відповідача з доданою копією наказу про звільнення з посади з 06 жовтня 2015 року у зв'язку з втратою довіри. Крім того, в наказі зазначено, що при виконанні обов'язків комерційного директора він був матеріально відповідальною особою відповідно до укладено договору про повну особисту матеріальну відповідальність від 02 січня 2014 року № 1-ДИО-14. Вважає, що вказаний договір про повну матеріальну відповідальність є недійсним, оскільки він його не підписував.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір про повну особисту матеріальну відповідальність від 02 січня 2014 року № 1-ДИО-14.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено того факту, що він не підписував спірний договір.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів недійсності договору про повну індивідуальну відповідальність від 02 січня 2014 року № 1-ДМО-14.

У січні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2017 року, в якій просив скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Вказує на те, що до моменту отримання від відповідача копії наказу від 06 листопада 2015 року № 06/11-1 "Про звільнення з посади", в якому зазначено про його матеріальну відповідальність на підставі договору про повну особисту матеріальну відповідальність від 02 січня 2014 року № 1-ДИ0-14, він навіть не мав гадки про існування зазначеного договору. Суд не надав йому можливості довести ті обставини, на які він посилався, та підтвердити той факт, що він не підписував вищезазначений договір.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та надано строк на подання заперечення на касаційну скаргу. Ухвалою від 15 травня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення відповідають вимогам статей 213, 214 ЦПК України 2004 року щодо законності та обґрунтованості.

Судом установлено, що у період із 2012 по 2015 роки ОСОБА_3 перебував на посаді комерційного директора ТОВ "МЕТАЛ".02 січня 2014 року між позивачем та відповідачем укладений договір № 1-ДМО-14 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3вказував на те, що зазначений договір він не підписував, у зв'язку з чим він є недійсним.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі представлених сторонами доказів.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 57 ЦПК України 2004 року установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно із частиною першою статті 58, частиною другою 59 ЦПК України (1618-15) 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).

За змістом статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтями 143, 144 ЦПК України 2004 року для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі і експертиза призначається ухвалою суду.

Відповідно до листа слідчого СВ Жовтневого ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області від 16 червня 2016 року № 37-3/4212 у зв'язку з розслідуванням кримінального правопорушення, внесеного до ЄРДР № 12015040650004912 від 27 листопада 2015 року, за ознаками складу злочину, передбаченого частиною другою статті 191 КК України, у ТОВ "Метал" витребувано, серед іншого, оригінал договору від 02 січня 2014 року № 1-ДМО-14 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.

Згідно з відповіддю слідчого відділу Соборного відділення поліції ГУ НП України в Дніпропетровській області оспорюваний позивачем договір про повну матеріальну відповідальність визнано речовим доказом у зазначеному вище кримінальному провадженні. Під час досудового розслідування планується проведення судово-почеркознавчої експертизи, предметом якої є дослідження договору про повну індивідуальну відповідальність від 02 січня 2014 року № 1-ДМО-14.

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем не надано суду жодного належного та допустимого доказу того, що позивач не підписував оспорюваний ним договір. При цьому суд першої інстанції на виконання вимог статті 10 ЦПК України 2004 року сприяв всебічному розгляду справи та за клопотанням позивача витребовував спірний договір, але з урахуванням того, що цей договір визнаний речовим доказом у кримінальній справі та щодо цього договору буде проведено почеркознавчу експертизу, органи досудового слідства не змогли надати цей договір для проведення почеркознавчої експертизи у цій цивільній справі.

Судами роз'яснено, що позивач не позбавлений права захистити свої порушені права, оскільки висновок почеркознавчої експертизи у кримінальній справі може бути доказом у цивільній справі.

Крім того, варто враховувати і те, що здійснивши почеркознавчу експертизу у цивільній справі, договір про повну особисту матеріальну відповідальність від 02 січня 2014 року № 1-ДИО-14 буде знищений, що є неприпустимим, оскільки цей договір є речовим доказом у кримінальній справі. Також необхідно враховувати, те, що необхідною умовою допустимості висновку експерта у кримінальній справі є дотримання процесуального порядку призначення й проведення експертизи відповідно до КПК України (4651-17) , в разі порушення якої застосовується стаття 86 КПК України про недопустимість доказів.

Розглядаючи зазначений позов, суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Докази та обставини, на які скаржник посилається в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.