розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 02 грудня 2013 року у складі судді Потапової Т. М. та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 05 лютого 2014 року у складі колегії суддів: Галацевич О. М., Матюшенка І. В., Широкової Л. В.,

Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК"

(далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", банк) у грудні 2012 року звернулося до суду із позовом, у подальшому уточненим, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Бердичівського районного сектору УДМС України в Житомирській області про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 06 грудня 2006 року № ZRSWGK00000092 в розмірі 22 353, 94 дол. США, що еквівалентно 178 607, 98 грн, звернути стягнення на квартиру, загальною площею 46, 80 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки від 06 грудня 2006 року № ZRSWGK00000092) ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених законодавством дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселити ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, які зареєстровані у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1; зобов'язати Бердичівський районний сектор УДМС України у Житомирській області зняти з реєстраційного обліку місця проживання у Відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 Вирішити питання про розподіл судових витрат.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 06 грудня 2006 року відповідно до укладеного з ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" договору № ZRSWGK00000092 ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 16 000, 00 дол. США зі сплатою 12, 00 % на рік з кінцевим терміном повернення 05 грудня 2026 року. Згідно з умовами договору погашення заборгованості повинно здійснюватися щомісячними платежами, які складаються із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією та інших витрат. Позичальник порушив умови кредитного договору, на 31 липня 2012 року заборгованість становила 22 353, 94 дол. США та складалася з: 20 956, 09 дол. США - заборгованість за кредитом, 974, 02 дол. США - заборгованість за відсотками, 423, 83 дол. США - пеня.

На забезпечення виконання зобов'язань між банком та ОСОБА_3 укладений договір іпотеки від 06 грудня 2006 року. ОСОБА_3 передав в іпотеку нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу. Сторонами погоджено умови щодо вартості предмета іпотеки у сумі 116 150, 00 грн.

Під час розгляду справи банку стало відомо, що у спірній квартирі проживають, окрім ОСОБА_3, також інші особи, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, яких залучено до участі у справі як відповідачів відповідно до уточнених позовних вимог.

Як на правові підстави позову банк посилався на правила статей 209, 210, 220, 526, 527, 530, 577, 629, 640, 1050, 1054 ЦК України, статей 12, 33, 38- 40 Закону України "Про іпотеку", статтю 109 ЖК УРСР.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 02 грудня 2012 року позов ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" задоволено частково, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 06 грудня 2006 року № ZRSWGK00000092, укладеним між ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_3, в розмірі 22 353, 94 дол. США, що еквівалентно у гривнях 178 607, 98 грн (у тому числі: 20 956, 09 дол. США заборгованість за кредитом, 974, 02 дол. США - заборгованість за відсотками, 423, 83 дол. США - пеня), звернуто стягнення на предмет іпотеки: двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 46, 80 кв. м, яка належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 04 грудня 2006 року, шляхом її продажу ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з правом отримання витягу з державного реєстру прав власності, з наданням ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Встановлено початкову ціну продажу предмета іпотеки в сумі 116 150, 00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено за безпідставністю.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оскільки відповідач порушує зобов'язання за кредитним договором, він відповідає перед банком за невиконання зобов'язання у повному обсязі, в тому числі іпотечним майном. У частині позовних вимог про виселення суд першої інстанції зробив висновок, що згідно з положеннями закону іпотекодержатель зобов'язаний пред'явити письмову вимогу мешканцям житлового приміщення, яке є предметом іпотеки та на яке звертається стягнення, й протягом місяця після отримання цієї вимоги вони повинні добровільно звільнити житлове приміщення. Якщо мешканці житлового приміщення добровільно не звільнять це приміщення, в такому разі вони можуть бути виселені у примусовому порядку. Проте, суду не надано доказів про вручення відповідачеві такої письмової вимоги. Відповідач факт отримання зазначеної вимоги не визнав. Зважаючи на наведене, суд першої інстанції зробив висновок, що позовні вимоги в частині виселення є безпідставними.

Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 05 лютого 2014 року скасовано рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 02 грудня 2013 року в частині відмови у задоволенні позову про виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ухвалено в цій частині нове, яким виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог про виселення, апеляційний суд зазначив, що висновок суду про неотримання відповідачами вимог про добровільне виселення зі спірної квартири є помилковим, оскільки відповідачі отримали вимогу про виселення, добровільно не звільнили житлове приміщення, що є предметом іпотеки, а тому є підстави для їх примусового виселення.

Вимога банку про ухвалення нового рішення щодо зобов'язання районного сектору УДМС зняти відповідачів з реєстраційного обліку відхилена апеляційним судом, оскільки зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі, в тому числі, судового рішення, яке набрало законної сили (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою). Таким чином, рішення суду про виселення відповідачів є самостійною підставою для зняття їх з реєстраційного обліку, а тому відповідна вимога є зайвою.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5 просила скасувати рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 02 грудня 2013 року та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 05 лютого 2014 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги заявник посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Зокрема, заявник стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій визначили суму заборгованості лише на підставі розрахунку позивача, банк не надав суду доказів надання позичальнику кредиту в розмірі 16 000, 00 дол. США, при цьому в позовній заяві міститься вимога про стягнення 20 956, 09 дол. США суми кредиту. Також заявник зазначає, що предмет іпотеки придбаний не за рахунок кредитних коштів, а тому відповідно до правил частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяються із житлових приміщень одночасно надається інше постійне житлове приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду. У спірній квартирі, крім відповідачів, зареєстрована малолітня дитина - син ОСОБА_6 - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1. Крім наведених доводів заявник зазначає, що ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" не повідомив суди про існування інших рішень про стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_3, зокрема рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 листопада 2011 року у справі № 2-1311/11, яким банк змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки банк мав звернутись до червня 2012 року. У зв'язку з порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права відповідачі були позбавлені можливості заявити про застосування позовної давності. Також суд першої інстанції не роз'яснив право відповідачів заявити клопотання про призначення судової економічної експертизи у справі, зокрема, для визначення суми заборгованості, нарахованих процентів тощо.

На обґрунтування доводів касаційної скарги заявник посилалася на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 23 грудня 2015 року у справі № 6-436цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, від 02 березня 2016 року у справі

№ 6-3064цс15, від 06 липня 2016 року у справі № 6-3173цс15.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу із Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15)

(у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ), касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

За правилом статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 20 березня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 06 грудня 2006 року між ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № ZRSWGK00000092, згідно з умовами якого відповідач отримав у кредит грошові кошти в сумі 16 000, 00 дол. США на строк до 05 грудня 2026 року у вигляді непоновлювальної кредитної лінії зі сплатою процентів в розмірі 1, 0 % на місяць. Відповідно до пункту 1.1 договору в рахунок погашення заборгованості позичальник зобов'язаний сплачувати банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 210, 04 дол. США.

Згідно з пунктом 1.3 укладеного договору забезпеченням виконання зобов'язання позичальником за цим договором є іпотека двокімнатної квартири АДРЕСА_1. Іпотечний договір № ZRSWGK00000092, укладений 06 грудня 2006 року з ОСОБА_3, передбачає право позивача звернути стягнення на предмет іпотеки у випадках, передбачених підпунктами 16.7.1, 16.7.2, пунктом 16.9 цього договору та відповідно до Закону України "Про іпотеку" (898-15) на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо в момент настання термінів виконання будь-якого із зобов'язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.

З оцінки розрахунку заборгованості суди встановили, що заборгованість на 31 липня 2012 року становила 22 353, 94 дол. США та складалася з: 20 956, 09 дол. США - заборгованості за кредитом, 974, 02 дол. США - заборгованості за відсотками, 423, 83 дол. США - пені. ОСОБА_3 у попередньому судовому засіданні проти такого розрахунку не заперечував, визнав заборгованість в зазначеному розмірі.

Згідно з довідкою МК ВЖРЕП від 18 липня 2013 року № 7 в спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6

Одночасно з вимогою про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_3 30 липня 2012 року надіслано вимогу про добровільне виселення з квартири АДРЕСА_1, власником якої він є та яка є предметом договору іпотеки від 06 грудня 2006 року, яким забезпечено виконання кредитного договору. Зазначене підтверджується квитанціями про відправку вимоги на ім'я ОСОБА_3 за адресою цієї квартири, в якій зареєстрований він та інші відповідачі. Крім того, про наявність такої вимоги ОСОБА_3 дізнався під час розгляду справи, беручи участь у судових засіданнях, заявляючи клопотання про вирішення спору в добровільному порядку, про що свідчать відповідна заява від 18 лютого 2013 року та журнал судового засідання від 17 червня 2013 року. Іншим відповідачам вимоги про добровільне виселення надіслані 07 серпня 2013 року та отримані ОСОБА_3 як членом їх сім'ї (як сином ОСОБА_5 І та ОСОБА_4, братом ОСОБА_6), що підтверджується поштовими повідомленнями про їх вручення.

В оцінці доводів касаційної Верховний Суд врахував таке.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України "Про іпотеку" (898-15) , згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Зі змісту статті 38 Закону України "Про іпотеку" якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, то іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.

Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.

Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку, вказаного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та наслідками, встановленими статтею 42 цього Закону.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 № 296/5 (z0282-12) затверджено Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі - Порядок). У розділі другому глави другої зазначеного Порядку передбачено процедуру нотаріального посвідчення угоди про відчуження предмета іпотеки іпотекодержателем.

Положення наведених нормативних документів дають підстави для висновку, що всі необхідні дії щодо продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу іпотечного майна іпотекодержатель здійснює від свого імені, а не від імені іпотекодавців. Закон не передбачає такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як продаж предмета іпотеки від імені іпотекодавця (іпотекодавців).

Правовідношення, у якому одна сторона зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, є відношенням представництва, та врегульовано положеннями глави 17 ЦК України (435-15) .

Враховуючи наведене, вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" на укладення від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливим здійсненням ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, суперечать вимогам чинного законодавства, умовам укладеного між сторонами іпотечного договору, а тому не підлягають задоволенню.

Такий же правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 643/12106/13-ц (провадження

№ 61-6778цс18), підстав виступити від якого суд касаційної інстанції у цій справі не встановив.

Позовні вимоги про виселення є похідними від вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому такі вимоги можуть бути задоволені виключно за умови задоволення основної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Встановивши істотне порушення норм матеріального права, враховуючи положення частини третьої статті 400 ЦПК України, згідно із якою суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд вважає за необхідне вийти за межі доводів касаційної скарги, оскільки має виходити з основної мети функціонування суду касаційної інстанції, що полягає у забезпеченні єдності судової практики у всій країні, а також враховуючи, що в силу правил статті 403 ЦПК України для цього суду під час розгляду досліджуваної справи є обов'язковими правові висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у названому судовому рішенні.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, що відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, 23).