розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2016 року у складі судді Бондаренко О. В. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 09 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Білоконь О. В., Верланова С. М.,

У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом, у якому просила визнати її звільнення незаконним та поновити на посаді чергової гуртожитку Навчального центру по підготовці, перепідготовці та підвищенню кваліфікації кадрів Державного агентства автомобільних доріг України

(далі - Навчальний центр), допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі, стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31 грудня 2015 року до 13 травня 2016 року у сумі 6 237, 00 грн.

В обґрунтування позову посилалась на те, що 01 квітня 2002 року позивач прийнята на посаду чергової гуртожитку згідно з наказом від 01 квітня 2002 року № 38.

На підставі наказу від 19 вересня 2015 року № 67 її було попереджено про скорочення штату з 21 грудня 2015 року. Заявник відмовилась від ознайомлення з цим наказом, оскільки не була згодна із скороченням штату. 02 січня 2016 року отримала поштою копію наказу від 30 грудня 2015 року № 98-к про звільнення її з роботи у зв'язку зі скороченням штату працівників згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Із зазначеним наказом позивачка відмовилась ознайомлюватись, оскільки вважає звільнення незаконним, а процедуру скорочення штату працівників проведеною з порушенням норм чинного трудового законодавства України. З 19 вересня 2015 року до 21 грудня 2015 року всупереч вимогам статті 49-2 КЗпП України адміністрацією Навчального центру іншої роботи їй не запропоновано. На засіданні профкому щодо розгляду кандидатур на скорочення підлягало дві посади чергової гуртожитку. Згідно зі штатним розписом та зайнятості посад чергових у відповідача працювало чотири особи. Позивач зазначала, що вона має 14-річний стаж роботи на зазначеному підприємстві, є інвалідом третьої групи, тому мала усі переваги перед іншими працівниками під час скорочення. Після проведення скорочення штату працівників листом від 02 січня 2016 року їй запропоновано отримати трудову книжку, проте вона відмовилась її отримувати, оскільки дії адміністрації Навчального центру вважає незаконними та такими, що порушують норми статей 42, 43, 49-2 КЗпП України та положення частини третьої статті 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось відсутністю передбачених законом підстав для визнання незаконним наказу про звільнення ОСОБА_3 та поновлення її на роботі. В таких висновках суд виходив з того, що при звільненні ОСОБА_3 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідачем дотримано вимоги трудового законодавства щодо порядку звільнення позивача.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 09 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначивши про безпідставність доводів позивачки про переважне право на залишення на роботі, оскільки відповідач залишив на роботі осіб, які мають неповнолітніх дітей і їх права захищені законом України, зокрема статтею 184 КЗпП України, згідно з частиною третьою якої звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. При вирішенні питання, яких двох чергових гуртожитку із чотирьох скоротити, а яких залишити, відповідач вірно залишив на роботі ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які є одинокими матерями та мають дітей віком до14-ти років, звільнення яких заборонено законом.

ОСОБА_3, не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, звернулася із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просила суд касаційної інстанції скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 09 лютого 2017 року й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, допустили порушення норм процесуального права. Заявник зазначає, що у зв'язку із тим, що вона пропрацювала на підприємстві більше 14 років, є інвалідом третьої групи, тому мала переважне право на залишення на роботі під час проведення скорочення чисельності штату. Також посилалась на те, що всупереч вимогам статті 49-2 КЗпП України відповідач не запропонував їй іншої роботи в організації, а також, що насправді оптимізації видатків не відбулося, оскільки після звільнення позивачки у штатний розпис відповідача введено посаду швейцара. Окрім наведеного заявник посилалася на те, що зазначене звільнення пов'язане із її активною позицією щодо боротьби із корупцією в організації відповідача, про що свідчать чисельні кримінальні провадження, порушені за її заявами.

У наданому відзиві відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін, оскільки Навчальний центр дотримався вимог законодавства під час скорочення чисельності штату підприємства, доводи заявника під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не підтвердились та є припущеннями.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 березня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження; ухвалою від 25 вересня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 27 лютого 2018 року.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, а отже, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі наказу від 01 квітня 2002 року № 38 ОСОБА_3 прийнята на роботу до Навчального центру на посаду чергової гуртожитка, що розташований у м. Біла Церква Київської області.

Згідно з доповідною головного бухгалтера Навчального центру ОСОБА_7, адресованою директору, за результатами проведення попереднього аналізу фінансово-економічної діяльності підприємства за 8 місяців 2015 року і враховуючи прогнозований аналіз за ІІІ квартал 2015 року, підтверджена нестабільна робота, у зв'язку з чим виникла необхідність довести інформацію до керівництва і трудового колективу Навчального центру про оптимізацію видатків шляхом скорочення кількості штатних одиниць і посад; бухгалтер повідомила про вірогідність скорочення фонду заробітної плати за рахунок відпусток без збереження заробітної плати у четвертому кварталі зазначеного року.

03 вересня 2015 року на загальних зборах трудового колективу Навчального центру з метою підвищення ефективності оптимізації було оголошено доповідну головного бухгалтера і запропоновано внести зміни в організацію праці підприємства та його структуру, зокрема, скоротити сторожів у кількості чотирьох осіб та скоротити чергових по гуртожитку у кількості двох осіб. За результатами обговорення пропозиції директора загальні збори трудового колективу відповідно до колективного договору та КЗпП України (322-08) прийняли рішення про скорочення штату посад і кількості працівників - чотирьох сторожів та двох чергових по гуртожитку. Також загальні збори вирішили створити комісію у складі заступника директора ОСОБА_4, юриста ОСОБА_2, голови Ради трудового колективу ОСОБА_8, в.о. старшого інспектора з кадрів ОСОБА_9 щодо визначення працівників, з якими буде розірвано трудовий договір.

Комісією для визначення працівників, що підпадають під скорочення штату, (протокол № 1 засідання від 11 вересня 2015 року) рекомендовано до скорочення чергових по гуртожитку ОСОБА_3 і ОСОБА_10, сторожів ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14

Рада трудового колективу Навчального центру у складі голови ради ОСОБА_8, членів ради: завідувача гуртожитку ОСОБА_15, бухгалтера ОСОБА_16, старшого майстра ОСОБА_17 та секретаря Коломієць А. Г. 11 вересня 2015 року розглянула протокол № 1 комісії для визначення працівників, які підпадають під скорочення штату відповідно до рішення зборів трудового колективу, та вирішила рекомендувати до скорочення чергових по гуртожитку ОСОБА_3 і ОСОБА_10, сторожів ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14

Наказом Навчального центру від 19 жовтня 2015 року № 67 внесено зміни до штатного розпису та зобов'язано інспектора з кадрів попередити працівників про наступне звільнення у зв'язку із скороченням штату.

ОСОБА_3 відмовилася від підпису про ознайомлення з наказом та з попередженням про наступне звільнення і відсутність вільних вакансій, про що 23 жовтня 2015 року складено акт за участю завідуючого гуртожитком ОСОБА_15, завідувача господарством ОСОБА_18, юриста ОСОБА_2 та в.о. старшого інспектора з кадрів ОСОБА_9 у присутності свідків.

Наказом директора Навчального центру від 30 грудня 2015 року № 98-к ОСОБА_3 звільнено з роботи 30 грудня 2015 року у зв'язку зі скороченням чисельності штату згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України з виплатою компенсації за невикористану частину щорічної відпустки у кількості 24 календарних днів, надурочно відпрацьованих годин та вихідної допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.

ОСОБА_3 від підпису про ознайомлення з наказом відмовилась, що підтверджується актом від 30 грудня 2015 року, а тому зазначений наказ надіслано позивачці рекомендованим листом, який вона отримала 06 січня 2016 року.

Відповідно до розрахункового листа за грудень 2015 року ОСОБА_3 проведено остаточний розрахунок та здійснено нарахування у розмірі 5 978, 80 грн.

Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд виходить з їх системного аналізу.

Норми права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

В оцінці правомірності вивільнення позивача на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України Верховний Суд виходить з того, що суди зобов'язані були з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Оскільки обов'язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець вважається таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій встановили що відповідно до акта від 23 жовтня 2015 року та акта від 30 грудня 2015 року на підприємстві, у Навчальному центрі, були відсутні вакантні посади, що могли б бути запропоновані позивачу в якості пропозиції підходящої роботи, що підтвердили в судовому засіданні свідки.

Також встановлено, що позивача повідомлено про звільнення в передбачений законом строк, в організації відповідача дійсно мали місце зміни в організації праці, зокрема скорочення чисельності та штату працівників, що підтверджується, крім іншого, копією штатного розпису на 2016 рік, у якому зазначено чергових по гуртожитку кількістю у дві посади.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанції зробили обґрунтований висновок, що під час звільнення роботодавцем дотримано вимоги частини третьої статті 49-2 КЗпП України.

Перевіряючи дотримання відповідачем положення статті 42 КЗпП України, яка не містить вичерпного переліку категорій працівників, яким надається перевага в залишенні на роботі, судами встановлено, що при вирішенні питання, яких двох чергових гуртожитку із чотирьох необхідно скоротити, відповідач з урахуванням вимог статті 184 КЗпП України обґрунтовано залишив на роботі ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які є одинокими матерями та мають дітей віком до 14-ти років, звільнення яких заборонено законом.

Згідно зі статтею 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

З огляду на зазначене, доводи заявника у цій частині не є обґрунтованими, оскільки відповідач, виконуючи вимоги статті 184 КЗпП України, залишив на роботі працівників, які не підлягають звільненню у межах процедури скорочення чисельності штату, тобто підстави для застосування положення статті 42 КЗпП України відсутні.

Верховний Суд в оцінці наведених доводів має виходити з того, що інші працівники, стосовно яких законодавцем запроваджено певні гарантії при прийнятті на роботу й запроваджено заборону звільнення, які залишені на роботі на підставі статті 184 КЗпП України, мали не переважне, а абсолютне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, тому правила про переважний характер прав позивача у спірних правовідносинах не підлягають врахуванню та тлумаченню на користь позивача.

Доводи заявника щодо того, що незаконне звільнення пов'язане із її активною позицією щодо боротьби із корупцією в органах відповідача, не підтвердились під час розгляду судами першої та апеляційної інстанцій, носять характер непідтверджених припущень, фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, тому рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Київської області від 09 лютого 2017 року підлягають залишенню без змін.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, 23).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.