розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 16 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Нікушина В. П., Оніщука В. В., Панасюка О. С.,

Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України"

(далі - ПАТ "Ощадбанк", банк) у серпні 2014 року звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № 822 у сумі 119 829, 51 грн.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що між Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (далі - ВАТ "Ощадбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Ощадбанк", та ОСОБА_4 26 грудня 2007 року укладено кредитний договір № 822, згідно з умовами якого позичальнику надано кредит в сумі 160 000, 00 грн на споживчі цілі строком на 36 місяців зі сплатою 19, 5 % річних, щомісячною сплатою до 28 числа кожного місяця рівними частинами платежу в сумі 4 444, 44 грн та строком остаточного повернення кредиту не пізніше 25 грудня 2010 року.

На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором між банком та ОСОБА_4 укладено договір застави, предметом якого є трактор К-701, 2007 року випуску, заводський № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, вартістю 485 333, 00 грн, що зберігається за адресою: АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, станом на день її смерті заборгованість за кредитним договором становила 119 829, 51 грн, з яких: основний борг - 119 758, 83 грн, пеня - 70, 68 грн.

Оскільки кредит не погашено, банк з метою встановлення спадкоємців 07 жовтня 2009 року звернувся із претензіями кредитора до нотаріальної контори, проте відповіді на них надано не було. У зв'язку з цим 14 лютого 2014 року банк повторно звернувся до нотаріальної контори, після чого йому надали інформацію, що у Липовецькій державній нотаріальній конторі заведена спадкова справа № 405/2009 після смерті ОСОБА_4, із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину звернулася дочка померлої, ОСОБА_3, яка прийняла спадщину, але не оформила своїх спадкових прав.

Банк, ознайомившись із копією спадкової справи, дізнався, що ОСОБА_3 прийняла спадщину, що складається із земельної ділянки, площею 2, 5285 га, яка розташована на території Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області, призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Зважаючи на те, що відповідач є спадкоємицею позичальника, позивач звернувся до суду з позовом, правовим підставами якого визначив правила статей 526, 530, 575, 589, 590, 610, 612, 625, 1054, 1218, 1220, 1222, 1281, 1282 ЦК України.

Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 13 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Ощадбанк" відмовлено.

Оцінивши зібрані у справі докази у сукупності, суд першої інстанції зробив висновок, що вимоги позивача є обґрунтованими, втім, зважаючи, що він не вжив активних дій з реалізації своїх прав, пропустив спеціальний строк, встановлений законом для пред'явлення вимог кредитора до спадкоємців, у задоволенні позову необхідно відмовити. Зазначений висновок суду ґрунтується на тому, що під час судового розгляду не встановлено, що позивач використав усі можливі засоби, необхідні для виявлення спадкоємців померлої, зокрема, шляхом звернення до органів місцевого самоврядування за місцем смерті й відкриття спадщини ОСОБА_4 у с. Вахнівка Липовецького району Вінницької області або повторного звернення до нотаріальних контор протягом строку, встановленого у частині другій статті 1281 ЦК України.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 16 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог ПАТ "Ощадбанк". Суд апеляційної інстанції стягнув з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Ощадбанк" заборгованість за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № 822 в сумі 119 829, 51 грн, з яких: 119 758, 83 грн - прострочена заборгованість за основним боргом;

70, 68 грн - пеня. Судом здійснено розподіл судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд зазначив таке. Реалізовуючи своє право, ПАТ "Ощадбанк" відповідно до статті 1281 ЦК України, посилаючись на пункт 186 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (z0283-04) (далі - Інструкція), пред'явив свою вимогу до спадкоємців шляхом подання 07 жовтня 2009 року претензії № 37 до нотаріуса Липовецької районної державної нотаріальної контори, яка отримана нотаріусом 07 жовтня 2009 року, що підтверджується копією спадкової справи від 12 жовтня 2009 року № 405/2009. У зазначеній Інструкції передбачене право нотаріуса приймати претензії від кредиторів спадкодавця за місцем відкриття спадщини у строк, встановлений у статті 1281 ЦК України.

Згідно з пунктом 189 цієї Інструкції нотаріус за місцем відкриття спадщини в строк, установлений статтею 1281 ЦК України, приймає претензії від кредиторів спадкодавця. Претензії мають бути заявлені у письмовій формі і прийняті незалежно від строку настання права вимоги. Про претензію, що надійшла, нотаріус доводить до відома спадкоємців, які прийняли спадщину або виконавця заповіту. Тобто позивачем правомірно, з дотриманням строків, передбачених у статті 1281 ЦК України,відповідно до чинного на той час законодавства обрано спосіб захисту своїх прав шляхом подання 07 жовтня 2009 року претензії нотаріусу, що спростовує висновки суду першої інстанції.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просила скасувати рішення Апеляційного суду Вінницької області від 16 грудня 2016 року та залишити в силі рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 13 жовтня 2016 року. Касаційна скарга обґрунтовувалась неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Зокрема, на переконання заявника, апеляційний суд під час ухвалення оскаржуваного рішення не врахував правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 08 квітня 2015 року у справі № 6-33цс15, від 20 квітня 2016 року у справі

№ 6-2662цс15, та помилково встановив, що, пред'явивши претензію 07 жовтня 2009 року до нотаріуса, банк пред'явив до неї вимогу. При цьому апеляційний суд не надав належної оцінки заяві про застосування позовної давності відповідно до правил статті 267 ЦК України. Також ОСОБА_3 зазначає, що апеляційний суд неправильно застосував правила статті 1282 ЦК України, стягнувши із заявника на користь банку суму заборгованості, що перевищує вартість успадкованого майна.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2017 року відкрито касаційне провадження та ухвалою від 13 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно із статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У підпункті 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 03 травня 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між ВАТ "Ощадбанк", правонаступником якого є ПАТ "Ощадбанк", та ОСОБА_4 26 грудня 2007 року укладено кредитний договір № 822 строком на 36 місяців, дата остаточного повернення кредиту - 25 грудня 2010 року, на виконання умов якого банк надав, а ОСОБА_4 отримала кредит на загальну суму 160 000, 00 грн.

На забезпечення виконання умов кредитного договору його сторонами укладено договір застави. Предметом застави є трактор колісний К-701, 2007 року випуску, вартістю 485 333, 00 грн, що належав померлій та зберігається за адресою: АДРЕСА_1.

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Станом на ІНФОРМАЦІЯ_1 розмір її заборгованості перед банком складав 119 829, 51 грн, з яких: 119 758, 83 грн - прострочена заборгованість за основним боргом;

70, 68 грн - пеня.

Листом Липовецької державної нотаріальної контори від 25 лютого 2014 року № 02-14/153 банк повідомлено, що після смерті ОСОБА_4 відкрита спадкова справа за № 405/2009, спадкоємцем померлої є її донька, ОСОБА_3, яка прийняла спадщину, проте своїх спадкових прав не оформила.

Згідно зі спадковою справою від 12 серпня 2009 року № 405/2009 до складу спадкового майна після смерті ОСОБА_4 увійшла земельна ділянка, площею 2, 5285 га, розташована на території Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Уперше ВАТ "Ощадбанк" звернулося з претензіями до нотаріуса Липовецької районної державної нотаріальної контори та приватного нотаріуса про надання відомостей щодо спадкоємців майна померлої ОСОБА_4 07 жовтня 2009 року. Повторно з такими претензіями ПАТ "Ощадбанк" звернулося 14 лютого 2014 року.

Щодо норм права, які підлягають до застосування до спірних правовідносин

Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин, Верховний Суд виходить із їх системного аналізу.

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України (435-15) . За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У статті 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частин першої та другої статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.

За правилом частини першої статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Щодо правонаступництва у спірних правовідносинах

Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України), є підставою для універсального правонаступництва у цивільних відносинах. У такому разі відбувається зміна суб'єктного складу у певному правовідношенні, тобто цивільні відносини існують безперервно, не припиняючись, у них відбувається лише заміна одного із їх учасників.

Основною метою універсального правонаступництва є збереження стабільності цивільного обороту за допомогою забезпечення заміни третіми особами особи, яка вибула зі складу учасників цивільного обороту.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Законодавством визначено, що у подібних випадках не відбувається припинення одних правовідносин і виникнення інших, при цьому правовідносини за змістом і природою продовжують існувати за основними своїми характеристиками. Таким чином, у разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину, не відмовились від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.

При цьому необхідно враховувати, що спадкування - це вольовий акт (окрім деяких винятків), яким спадкоємець свідомо приймає рішення про прийняття спадщини або свідомо не користується правом відмовитися від такого прийняття спадщини, тобто безпосереднє волевиявлення або презюмується, якщо особа проживала зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини і не відмовилася від її прийняття, або якщо законний представник неповнолітньої чи недієздатної особи не відмовився від прийняття спадщини.

Враховуючи існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен спадкоємець діє добросовісно, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим під час ухвалення юридично значимих рішень та обранні певного варіанта власної поведінки. Дотримання наведених норм забезпечуватиме стабільність цивільного обороту.

Щодо порядку звернення кредитора із претензією (вимогою) до спадкоємців боржника

Така вимога може бути заявлена кредитором безпосередньо спадкоємцю, а також через нотаріуса за місцем відкриття спадщини, який у строк, встановлений статтею 1281 ЦК України, приймає вимоги кредиторів спадкодавця. У цьому випадку ПАТ "Ощадбанк" скористався своїм правом кредитора заявити про вимогу до спадкоємців боржника через нотаріуса. Банку не було відмовлено у прийнятті такої вимоги кредитора, зокрема й не було запропоновано звернутись із такою вимогою за місцем відкриття спадкової справи, що свідчить про відсутність порушень прав банку на цьому етапі.

Відповідно до пункту 189 зазначеної Інструкції нотаріус за місцем відкриття спадщини в строк, установлений статтею 1281 Цивільного кодексу України, приймає претензії від кредиторів спадкодавця. Претензії мають бути заявлені у письмовій формі і прийняті незалежно від строку настання права вимоги. Про претензію, що надійшла, нотаріус доводить до відома спадкоємців, які прийняли спадщину, або виконавця заповіту.

Згідно з пунктом 231 Інструкції нотаріусом ведеться книга обліку спадкових справ та алфавітна книга спадкових справ. У книзі обліку спадкових справ реєструються, зокрема претензії кредиторів. При заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи. У разі підтвердження цього факту нотаріус відмовляє у прийнятті заяви (іншого документа), рекомендуючи заявнику подати її за місцезнаходженням цієї справи, а в разі потреби - вимагає цю справу для подальшого провадження.

Відповідно до пункту 1 Методичних рекомендацій щодо вчинення нотаріальних дій, пов'язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, схвалених рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України 29 січня 2009 року, з метою фіксації документальної інформації, необхідної для посвідчення нотаріусом переходу прав спадкодавця до спадкоємців, нотаріус заводить спадкову справу. Спадкова справа на майно та майнові права померлого на території України спадкодавця може бути заведена тільки одна. Спадкова справа заводиться за місцем відкриття спадщини. При встановленні факту одночасного відкриття декількох спадкових справ (наприклад, за місцем проживання спадкодавця і за місцем знаходження спадкового майна), спадкові справи, відкриті з порушенням вимог статті 1221 ЦК України, повинні бути передані за належністю нотаріусу, до компетенції якого належить ведення конкретної спадкової справи.

Такі висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 645/3265/13-ц, підлягають врахуванню під час застосування перелічених норм права до спірних правовідносин.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд визнає, що вимогу кредитора померлого позичальника пред'явлено вчасно та у спосіб, визначений законодавством.

Щодо початку перебігу позовної давності та строку пред'явлення позову до спадкоємців боржника

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц, оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України.

Поняття "строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців"не є тотожним поняттю "позовна давність". Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Іншими є правові наслідки, що передбачені частиною четвертою статті 267 ЦК України, за якою сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Визначені у статті 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними за своєю правовою природою та наслідками строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін та відсутні поважні причини пропущення позовної давності.

Верховний Суд не встановив підстав для відступу від зазначених правових висновків, викладених у постановах Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду та Великої Палати Верховного Суду.

Задовольняючи позов ПАТ "Ощадбанк", апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_3 у суді першої інстанції подала заяву про застосування позовної давності до спірних правовідносин, втім суд не надав їй належної оцінки та не з'ясував питання пропуску строку звернення банка до суду з цим позовом. Таким чином, суди не вирішили матеріально-правове питання застосування позовної давності до спірних правовідносин, не дослідивши відповідні докази та не встановивши на їх підставі певні обставини, що є істотними.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року

(далі - Конвенція) і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу ( 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не достатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він в силу об'єктивних причин не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України 2004 року, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17).

Зважаючи на наведений аналіз норм матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також необхідність дослідження доказів та встановлення фактичних обставин справи для їх правильного застосування, Верховний Суд зробив висновок про доцільність та обґрунтованість направлення справи на новий апеляційний розгляд для дослідження та вирішення заяви позивача про застосування позовної давності, про що ОСОБА_8 просила у суді першої інстанції.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.