розглянув заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 26 травня 2016 року, додаткового рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 03 червня 2016 року у складі судді Маринчака О. М., ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 06 липня 2016 року у складі колегії суддів: Пастощука М. М., Варвус Ю. Д., Заїки В. М. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Червинської М. Є., Завгородньої І. М., Коротуна В. М., Мазур Л. М., Попович О. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Хмельницькій області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованих будівель та виселення,

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4, третя особа - Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Хмельницькій області (далі - Управління ДАБІ), про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованих будівель та виселення.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, площею 0, 17 га, та будинковолодіння за адресою: Хмельницька область, АДРЕСА_1. Через нестерпні умови проживання після розірвання шлюбу з ОСОБА_4 вона змушена була переїхати проживати до м. Хмельницького. Повернувшись до будинку на АДРЕСА_1, позивач виявила, що за час її відсутності ОСОБА_4 без її згоди та без будь-яких дозволів і проектної документації побудував на належній їй земельній ділянці самочинні будівлі та влаштував там столярну майстерню, перетворивши земельну ділянку, призначену для обслуговування житлового будинку, на виробниче підприємство. Крім того, ОСОБА_4 самочинно добудовано гараж. На її усні звернення щодо усунення порушень ОСОБА_4 не реагує та надалі продовжує користуватися самочинними будовами, чим грубо порушує її право власності. Взявши до уваги зазначене та з урахуванням поданих уточнень, позивач просила усунути їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою, загальною площею 0, 17 га, на АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання ОСОБА_4 за його рахунок знести самочинно збудовану будівлю, яка використовується ним як столярна майстерня, та гараж; усунути перешкоди в користуванні житловим будинком на АДРЕСА_1 шляхом виселення з нього ОСОБА_4

Рішенням Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 26 травня 2016 року та додатковим рішенням цього ж суду від 03 червня 2016 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що побудовані сторонами за час шлюбу житловий будинок на АДРЕСА_1 та належні до нього господарські забудови, сарай (майстерня) та гараж, належать кожному із них на праві спільної сумісної власності, позивач не надала суду доказів, що господарські забудови були самочинно побудовані відповідачем на її земельній ділянці після розірвання шлюбу та перешкоджають їй у користуванні власним майном, а тому вона не вправі вимагати від відповідача знесення цих господарських будівель відповідно до статті 376 ЦК України. Безпідставними були визнані вимоги позивача про виселення відповідача, оскільки він є співвласником будинку.

Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 06 липня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції правильно зазначив, що будинок та земельна ділянка, площею 0,17 га, на якій збудований будинок, відповідно до правовстановлюючих документів належать на праві власності ОСОБА_3 При цьому згадане майно набуте ОСОБА_4 та ОСОБА_3 під час перебування у зареєстрованому шлюбі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишено в силі, а також ухвалу апеляційного суду залишено без змін.

У грудні 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_3 про перегляд рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 03 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 06 липня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року з передбачених пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року) підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Заявник зазначає, що висновки суду касаційної інстанції не відповідають висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-180цс14, від 11 березня 2015 року у справі № 6-211цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2991цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, від 23 вересня 2015 року у справі № 6-606цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі

№ 6-846цс16, від 25 травня 2017 року у справі № 6-579цс17, а саме: статті 22, 24, 25 Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР

(далі - КпШС УРСР) та статті 376 ЦК України.

У зв'язку із наведеним заявник просить скасувати рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 26 травня 2016 року, додаткове рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 03 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 06 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року, ухвалити у справі нове рішення, яким позов задовольнити.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - ЦПК України (1618-15) ), відповідно до якого судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито провадження у справі за зазначеним позовом та витребувано матеріали справи.

03 квітня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду, а ухвалою від 29 серпня 2018 року її призначено до розгляду.

Перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд дійшов висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України 2004 року Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 360-5 ЦПК України 2004 року Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 30 вересня 1981 року до 22 лютого 2011 року, постійно проживали однією сім'єю до розірвання шлюбу в будинку АДРЕСА_1. Будинок сторони побудували спільною працею протягом періоду 1984-1987 років на місці знесеного старого будинку і перейшли проживати до нього у 1988 році.

Після завершення будівництва позивач оформила на своє ім'я свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння від 05 грудня 1988 року на новозбудований будинок та приватизувала земельну ділянку на АДРЕСА_1, площею 0,17 га, на якій його було зведено, отримавши відповідний державний акт на право приватної власності на землю від 04 березня 2002 року.

Під час перебування в шлюбі, до 2011 року, сторони побудували біля будинку на земельній ділянці на АДРЕСА_1 господарські забудови: сарай (майстерню) та гараж, а після розірвання шлюбу на земельній ділянці інші споруди не зводилися.

На підставі акта перевірки державної архітектурно-будівельної інспекції у Хмельницькій області дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 20 серпня 2015 року в домогосподарстві на АДРЕСА_1 встановлено, що на час перевірки будівельні роботи не проводилися, будівельна техніка відсутня, ознак проведення будівельних робіт не виявлено.

За змістом статті 22 КпШС УРСР майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Згідно зі статтею 24 КпШС УРСР майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

За приписами статті 25 КпШС УРСР якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

За правилами частин першої та четвертої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій не встановили наявності підстав для задоволення позовних вимог через відсутність доказів здійснення відповідачем будівництва спірних споруд сараю (майстерні) та гаража після розірвання шлюбу та без згоди ОСОБА_3, а будинок сторони побудували спільними зусиллями під час перебування у шлюбі.

У наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки:

- за змістом статті 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою (постанова від 19 листопада 2014 року у справі № 6-180цс14);

- відповідно до частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважається самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належного проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (постанова від 25 травня 2017 року

у справі № 6-579цс17);

- з контексту частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить. При цьому необхідно ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості (постанова від 02 грудня 2015 року у справі

- згідно із частиною першою статті 24 КпШС УРСР майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (постанови від 11 березня 2015 року у справі № 6-211цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2991цс15);

- визначаючи правовий статус житла як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю (постанова від 23 вересня 2015 року у справі № 6-606цс15).

При цьому Верховний Суд не приймає до уваги надані заявником постанови Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-846цс16, оскільки вони містять правові висновки щодо застосування Сімейного кодексу України (2947-14) , який не був чинним на момент виникнення спірних правовідносин у справі, що переглядається.

Верховний Суд, визначаючи відповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам Верховного Суду України, враховує те, що у справі, що переглядається, сторони за час перебування у шлюбі спільною працею побудували житловий будинок на місці знесеного старого будинку, належного одному із подружжя за договором дарування. Також за час перебування у шлюбі на цій же земельній ділянці ними побудовано сарай (майстерню) та гараж.

Порівняння наданих заявником постанов на підтвердження передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави для перегляду судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, яке переглядається, не дає підстав стверджувати, що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі

№ 6-180цс14, від 11 березня 2015 року у справі № 6-211цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2991цс15, від 02 грудня 2015 року у справі

№ 6-1328цс15, від 16 грудня 2015 року, від 25 травня 2017 року у справі

№ 6-579цс17 щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 22, 24, 25 КпШС УРСР та статті 376 ЦК України.

Таким чином, оскільки невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права не встановлено, то відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України 2004 року у задоволенні заяви необхідно відмовити.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 26 травня 2016 року, додаткового рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 03 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 06 липня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року відмовити.