розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_4 до Львівської державної лісовпорядної експедиції про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні з роботи, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 01 листопада 2016 року у складі судді Свірідової В. В. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 грудня 2016 рокуу складі суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В., КопнякС. М.,

ВСТАНОВИВ :

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Львівської державної лісовпорядної експедиції про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні з роботи.

Позовна заява мотивована тим, що 21 лютого 2013 року позивача було звільнено з роботи у експедиції за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Постановою Галицького районного суду м. Львова від 27березня 2014 року його поновлено на роботіна посаду провідного інженера-таксатора експедиції, якуобіймає до теперішнього часу. Позивач вважає, що на момент звільнення з роботи з посади провідного інженера-таксатора Львівської державної лісовпорядної експедиції з ним не було проведено повний розрахунок, оскільки на підставі рішення Апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2015 року з відповідача на його користь стягнуто заробітну плату в розмірі 7 962,35 грн за різні місяці,починаючи з 2006 року до листопада 2012 року включно.Стягнуті за рішенням суду апеляційної інстанції кошти позивач отримав 08 лютого 2016 року на підставі наказу від 08 лютого 2016 року № 7-7ос.

З урахуванням наведеного та на підставі статті 117 КЗпП України позивач просить стягнути з відповідача загальну суму середнього заробітку, за затримку розрахунку при звільненні, за період з 22 лютого 2013 року до

07 лютого 2016 року включно у розмірі 156 435,46 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 01 листопада

2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 27 грудня 2016 року, узадоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь Львівської державної лісовпорядної експедиції судові витрати в розмірі 5 000,00 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що право особи на стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виникає лише тоді, коли особу було звільнено із займаної посади та у строк встановлений статтею 116 КЗпП України, з ним не було проведено розрахунок. Оскільки ОСОБА_4 було поновлено на роботі на підставі рішення суду, він вважається таким, що не припиняв перебувати у трудових відносинах із роботодавцем, а за час вимушеного прогулу на користь позивача було стягнуто середній заробіток в розмірі 97 909,74 грн, тому положення статей 116, 117 КЗпП України не можуть бути застосовані до цих правовідносин.

25 січня 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати, та ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що невиплата при звільненні належних працівнику коштів є триваючим правопорушенням, яке вважається закінченим у день проведення фактичного повного розрахунку, який

з позивачем на підставі судового рішення було проведено 08 лютого

2016 року. Вказує на те, що стягнення цих коштів не залежить від того, що

у березні 2014 року його було поновлено на роботі та стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, оскільки відповідач не здійснив з ним повного розрахунку при незаконному звільненні з посади,

а такі дії є триваючим правопорушенням, яке вважається закінченим лише після повного розрахунку із звільненим працівником. Крім того, на думку позивача, судові витрати у справі на правову допомогу стягнуті з нього на користь відповідача у більшому розмірі, оскільки за його обрахунками вони не можуть становити більше 3 007,00 грн.

04 квітня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення Львівської державної лісовпорядної експедиції на касаційну скаргу ОСОБА_4 у яких зазначено, що судові рішення постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Суди обґрунтованого виходили з того, що оскільки позивача поновлено на роботі, і у нього не має статусу звільненого працівника, він не має права на отримання спірних коштів на підставі статті 117 КЗпП України. Позивачу за затримку розрахунку при звільненні було сплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 97 909,74 грн, а запис про його звільнення визнано недійсним. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків викладених в оскаржуваних судових рішеннях.

07 березня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII"Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - ЦПК України (1618-15) ) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що наказом від 21 лютого 2013 року № 13-7ос ОСОБА_4 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України (а. с. 126 зворот).

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 27 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від

07 липня 2014 року, скасовано наказ Львівської державної лісовпорядної експедиціївід 21 лютого 2013 року № 13-7ос. Поновлено ОСОБА_4 на посаді провідного інженера-таксатора Львівської державної лісовпорядної експедиції з часу незаконного звільнення. Стягнуто із Львівської державної лісовпорядної експедиції на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 97 909,74 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат (а. с. 132-135).

Наказом від 28 березня 2014 року № 5/2к ОСОБА_4 поновлено на посаді провідного інженера-таксатора Львівської державної лісовпорядної експедиції з 28 березня 2014 року (а. с. 127).

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2015 року позов ОСОБА_4 до Львівської державної лісовпорядної експедиції про проведення донарахування та виплати заробітної плати задоволено частково. Стягнуто з Львівської державної лісовпорядної експедиції на користь ОСОБА_4 заборговану заробітну плату в розмірі 7 962,35 грн. У решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат у справі

На підставі наказу від 08 лютого 2016 року № 7-7ос ОСОБА_4 в той же день виплачено заборгованість у розмірі 7 962,35 грн, з якої утримано податки та обов'язкові платежі (а. с. 8).

ОСОБА_4 після поновлення на посаді провідного інженера-таксатора у Львівській державній лісовпорядній експедиції та по день його звернення до суду працює на цій посаді (а. с. 126).

Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У статті 117 КЗпП України зазначено, щов разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За своєю правовою природою стаття 117 КЗпП України (322-08) є нормою, яка передбачає відповідальність роботодавця за несвоєчасну виплату грошових коштів працівникові при звільненні його з роботи.

Отже, відповідальність роботодавця настає лише тоді коли працівника було звільнено із займаної посади та у строки визначені статтею 116 КЗпП з ним не проведено розрахунок у повному обсязі.

Тобто, для правильного застосування положень статтей 116, 117 КЗпП України суду, який розглядає спір необхідно встановити чи має особа, яка звернулась до суду за захистом своїх прав статус звільненого працівника.

З матеріалів справи вбачається, що позивач на день звернення до суду з позовомпрацював на посаді провідного інженера-таксатора експедиції.

Отже, ОСОБА_4 на момент звернення до суду з позовом не мав статусу звільненого працівника, оскільки його з 27 березня 2014 року було поновлено на роботі на посаду провідного інженера-таксатора експедиції.

Також слід зазначити, що ОСОБА_4 просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з роботи за період з 22 лютого

2013 року до 07 лютого 2016 року, однак рішеннямГалицького районного суду м. Львова від 24березня 2014 року на його користь за період з 22 лютого 2013 року до 27 березня 2014 року стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 97 909,74 грн.

За період з 28 березня 2014 року до 07 лютого 2016 року позивачу не може проводитись нарахування середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з роботи, оскільки в цей періоду він уже був поновлений на роботі,перебував на робочому місці та отримував заробітну плату.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку стосовно того, що правові підстави для задоволення позову відсутні, оскільки позивача поновлено на роботі на підставі рішення суду, тому він вважається таким, що не припиняв перебувати у трудових відносинах із роботодавцем.

Посилання ОСОБА_4, викладені в касаційній скарзі, стосовного того, що невиплата при звільненні належних працівнику коштів є триваючим правопорушенням, яке вважається закінченим у день проведення фактичного повного розрахунку, який з ним проведено 08 лютого 2016 року, не можуть бути взяті до уваги, оскільки він не має статусу звільненого працівника відповідно до вимог статтей 116, 117 КЗпП України.

Щодо доводів касаційної скарги про необґрунтований розмірстягнутих із позивача витрат на правову допомогу слід зазначити таке.

Відповідно до частини першої статті 79 ЦПК України2004 року судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом 2 частини третьої зазначеної статті до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу.

За змістом частин першої, другої статті 84 ЦПК України 2004 року витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу та розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення від 06 липня 2015 року у справі "Заїченко проти України").

На підтвердження факту надання відповідачеві у цій справі правової допомоги адвокатом адвокатського бюро "Оприско та партнери" та понесення ним у зв'язку з цим витрат на оплату правової допомоги, відповідачем було надано до суду договір про надання правової допомоги від 11 липня 2016 року № 1-1107/16-ц та ордер серії ЛВ № 075234 від 12 липня 2016 року (а. с. 54, 57-58), платіжне доручення від 13 липня 2016 року № 276 про оплату послуг за надання правової допомоги в розмірі 5 000,00 грн

(а. с. 56) та рахунок від 11 липня 2016 року № 001/1-1107/16-ц про вартість юридичних послуг у цій справі, до переліку яких входило: надання консультацій, підготовка процесуальних документів та представництво інтересів відповідача у суді (а. с. 55).

З урахування зазначеного, висновок судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення на користь відповідача витрат на правову допомогу є законним та обгрунтованим.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.