розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 травня 2017 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Колтунової А. І., Кругової С. С.,

У червні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_5, ОСОБА_6, в якому просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг за договором позики у розмірі, еквівалентному 23 532,00 доларам США, що за курсом Національного банку України на день ухвалення рішення, та передбачену договором позики неустойку становить 730 000,00 грн. Також просив визнати причини пропуску строку позовної давності поважними і захистити порушене відповідачами право позивача як кредитора.

Позовна заява мотивована тим, що 16 липня 2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, ОСОБА_6 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до якого відповідачі отримали у борг

23 120,00 доларів США з розстрочкою його повернення до 16 липня 2010 року.

Відповідачі повернули борг у розмірі 7 110,00 доларів США, а залишок боргу у сумі 16 010,00 доларів США відповідачі не повернули до теперішнього часу.

Обов'язок відповідачів із повернення боргу у розмірі 16 010,00 доларів США виконав ОСОБА_7, який 02 квітня 2011 року передав позивачу

635 200,00 грн. Однак рішенням Московського районного суду міста Харкова від 09 листопада 2012 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_7 до відповідачів у цій справі про стягнення боргу з тих підстав, що до

ОСОБА_7 не перейшло право вимоги за вказаним договором позики, суд не визнав останнього новим кредитором за вказаним договором позики, що, на думку ОСОБА_4, свідчить про залишення у нього прав кредитора за цим договором.

З огляду на те, що вказане рішення районного суду набрало законної сили на підставі відповідної ухвали апеляційного суду Харківської області від

10 червня 2013, а ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2017 року вказані судові рішення залишено без змін, ОСОБА_4 просив вважати правову невизначеність із правами кредитора, яка тривала впродовж вказаного терміну, поважною причиною пропуску передбаченого статтею 257 ЦК України строку позовної давності тривалістю три роки і захистити його порушені права кредитора.

Проценти за користування коштами позивач розрахував відповідно до статей 536, 1048 ЦК України на рівні облікової ставки Національного банку України у сумі 5 785,00 доларів США. Відповідно до статей 1050, 625 ЦК України, оскільки відповідачі порушили свої зобов'язання вчасно повернути борг, позивач просив також стягнути з них 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення у сумі 1 737,00 доларів США. Крім того, позивач просив стягнути з відповідачів передбачену пунктом 4 договору позики неустойку у зв'язку з невиконанням ними своїх зобов'язань із повернення позики, у розмірі 730 000,00 грн.

Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 28 листопада

2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням Московського районного суду міста Харкова від 09 листопада 2012 року, яке відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України має преюдиціальне значення у цій справі, установлено, що 11 вересня 2009 року ОСОБА_7, який діяв із дозволу ОСОБА_4, продав предмет іпотеки - належну відповідачам квартиру АДРЕСА_1, при цьому

ОСОБА_4 продовжував отримувати кошти від відповідачів, що, як вирішив суд, звільняє їх від відповідальності за порушення зобов'язання за договором позики.

Крім того, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати поважними причини пропущення строку позовної давності, оскільки строк дії договору позики закінчився 16 липня 2010 року, що є початком спливу передбаченого статтею 257 ЦК України трирічного строку позовної давності, останній платіж із повернення боргу відповідачкою було здійснений 21 жовтня 2010 року, а до суду з цим позовом позивач звернувся у червні 2014 року. Оскільки позивач не укладав договорів уступки права вимоги, то суд вважав, що підстав для його поновлення немає.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 24 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено.

Рішення Московського районного суду міста Харкова від 28 листопада

2014 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції виходив із того, що обґрунтованими є доводи позивача про те, що відповідачі мають невиконані боргові зобов?язання 16 010,00 доларів США перед позивачем. Проценти за договором позики в розмірі 5 785,00 доларів США нараховані позивачем з дотриманням вимог статті 1048 ЦК України. При цьому погодився з висновком суду першої інстанції про пропуск позивачем строку позовної давності.

13 червня 2017 року ОСОБА_4 через засоби поштового зв?язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 травня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_4 не знав і не міг знати про те, що він неналежним чином впорядкував свої взаємовідносини із ОСОБА_7, а тому він був впевнений, що належним чином згідно вимог закону відступив своє право вимоги за договором позики.

До 17 липня 2013 року ОСОБА_4 не знав і не міг заздалегідь передбачити, що суди не визнають факт переходу права вимоги за договором позики до ОСОБА_7 через не укладення сторонами нотаріально посвідченого договору цесії.

До вказаної дати ОСОБА_7 був переконаний, що він не володіє правом вимоги за договором позики, а тому його можливий позов до відповідачів про стягнення заборгованості був би абсолютно незаконним і міг бути розцінений як його спроба до вчинення шахрайства.

01 серпня 2017 року справа № 643/8224/14-ц надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

У вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від ОСОБА_6 надійшло заперечення, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 травня 2017 року залишити без змін.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справу № 643/8224/14-ц передано до Верховного Суду.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції постановлена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а аргументи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Звертаючись із цим позовом до суду, ОСОБА_4 зазначав, що причини пропуску ним строку позовної давності є поважними, оскільки до моменту ухвалення рішення Московським районним судом міста Харкова від

09 листопада 2012 року про відмову у стягненні з відповідачів заборгованості за договором позики від 16 липня 2009 року на користь ОСОБА_7 він був переконаний у відсутності у нього законних підстав для пред'явлення вимог до відповідачів через перехід прав до кредитора ОСОБА_7 Права кредитора за договором позики до ОСОБА_7, не перейшли отже право вимоги за договором позики залишилися у ОСОБА_4

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_4 на власний розсуд розпоряджався своїми правами, в яких не був обмежений, та за бажанням обирав способи захисту, але до 05 червня 2014 року самостійних вимог до відповідачів про стягнення заборгованості за договором позики строк виконання якого настав 16 липня 2010 року не заявляв, хоча мав таку об?єктивну можливість, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв?язку з пропуском строку, оскільки наведені позивачем підстави пропуску строку є неповажними.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).